У нинішніх дебатах з приводу реалізації других Мінських домовленостей потрібно спочатку задати лише одне питання: а хіба пацієнт живий?
У лютому 2015 року, з підписанням «Мінськ-2», ми отримали мертвонароджене дитя. Про те, що воно не подає ознак життя, стало зрозуміло вже через кілька днів після підписання – коли замість припинення вогню, в результаті масштабного наступу російсько-терористичних військ, Україна позбулася контролю над районом Дебальцеве. З тих пір (і це показав весь 2015 рік) згадувати «Мінськ-2» можна було хіба що в епітафіях.
Правда, якась подоба реальних переговорів мало місце в жовтні минулого року, під час зустрічі нормандської четвірки в Парижі. І то – з умовним ефектом, оскільки повного припинення вогню і відведення озброєнь (перші два пункти «Мінськ-2») з боку бойовиків так і не відбулося аж до сьогоднішнього дня. Зате вже щосили йдуть переговори по «модальності місцевих виборів на Донбасі». І так, з України намагаються витрусити зміни до Конституції і закон про амністію терористів.
Підсумок: і за термінами, і по послідовності дій ми сьогодні маємо справу не з «Мінськ-2». Це що завгодно, тільки не ті угоди, які були підписані в лютому 2015 року. Не треба намагатися видати якісь нинішні кулуарні домовленості за той трупик, який був народжений в Мінську рік тому.
І якщо зараз мова йде тільки про план для України, без відповідальності РФ і «Л-ДНР», то так треба і сказати: панове, в силу вступив «Париж-1» (або «Калінінград-1»?), Так що вибачте . Київ буде брати на себе зобов’язання на догоду Путіну і бойовикам, а у відповідь ми будемо отримувати клятвені запевнення А.Захарченка про те, що ніяких виборів на Донбасі за українськими законами не буде. Ну, і обстріли позицій сил АТО за розкладом.
Той аргумент, що «в цілому домовленості виконуються» і «стріляти стали менше» – це не аргумент. Якщо наші хлопці гинуть – це не мир.
І найгірший результат одностороннього виконання Україною примарного «Мінська-2» може полягати в тому, що замість зміцнення позицій на Сході Київ ризикує отримати ще більшу дестабілізацію всередині країни. Схоже, в цьому і полягає план Путіна – напаскудити Києву, який варіант дій він би не обрав.
Тому потрібен третій варіант. Який полягає в укладанні нормальних, зрозумілих, чітких домовленостей (на яких – головне – були б захищені інтереси України), з чітким зазначенням гарантій Києва та ні, не Донецьк-Луганська, а Москви, і прописуванням відповідальності сторін у разі порушень. І, у разі виконання РФ і її шавками найперших необхідних умов (припинення вогню і відведення озброєнь), проведення референдуму в Україні по внесенню змін до Конституції в частині децентралізації – власне, про необхідність проведення такого референдуму я говорив ще кілька місяців тому.
Причому і у випадку з Конституцією, і з місцевими виборами треба «почути голос Донбасу» – не того, що зараз сидить під дулами російських автоматів і чекає від Путіна подачок, а тих його мешканців, які втекли від «русского мира» в неокуповані райони. Вкрасти у них право голосу – неприпустимо.
