(доповідь на ХІ Бандерівських читаннях)
Глобальна зміна системи міжнародних відносин, яка була спричинена політикою та агресією російської федерації, а також її країн-партнерів, призвела до необхідності створення нових стратегій. Вони полягають у принципово нових підходах до національної безпеки практично усіх держав світу, що будуть вимушені збільшити не тільки кількість видатків на ВПК та утримання збройних сил, але й поставитися прагматичніше до нових безпекових загроз.
У зв’язку з цими глобальними тенденціями, а також масштабною війною Росії проти України, центральним стає питання ліквідації російської імперії, зменшення впливу її союзників та створення нового безпечного простору на теренах постросії.
Перше і нагальне питання озвучив Роман Бжеський одразу після закінчення Другої світової війни, коли підкреслив необхідність роботи з уявленнями про російську імперію як центральну проблему: «Той, хто трактує російську імперію, як національну цілість, хто, борючись з режимом, намагається зберегти панівну роль московського народу і з ним, як з паном тих просторів, хоче вести розмови, той збільшує число своїх ворогів з 80 до 200 мільйонів, і за всякого розвитку подій забезпечує постійність московської небезпеки для волі народів Землі».
Прагматичний підхід вимагає від усіх, хто зацікавлений у створенні безпечного простору, принципової зміни дефінітивного апарату, оскільки численні групи російських псевдолібералів та псевдодемократів, які покинули країну, залишаються прихильниками імперського курсу – не тільки в питаннях щодо України, а насамперед в питаннях неможливості та неприйнятності розподілу Росії на незалежні регіони та незалежні національні держави пригноблених народів. Водночас пропаганда ліберальних імперських кіл посилює традиційні страхи еліт ЄС та США, які з часу розпаду СССР були під впливом російської пропаганди, що пророкувала якщо не ядерне протистояння між колишніми республіками, то сценарії, схожі на війну в колишній Югославії.
Показово, що умовою визнання США незалежності України, Казахстану, Білорусі була відмова від ядерної зброї. Таку вимогу поставила адміністрація Білого Дому, який був заскочений постанням незалежних держав, адже очікував підписання Союзного Договору. Навіть перед доконаними фактами про постання нової геополітичної реальності та смерті СССР, російську імперію до останнього сприймали як цілісність, в якій Москва як імперський центр має відігравати провідну роль.
Деконструкція російської імперії має починатися з чіткого усвідомлення, що будь-яка російська «опозиція» чи «влада» може піти тільки на тактичні відступи у своїй національній політиці до колонізованих територій або народів, бо такі відступи дозволяв генерал Корнілов, Владімір Лєнін чи Борис Єльцин. Що більше українські речники та партнери публічно говоритимуть про неприпустимість статус-кво для російської імперії, а також шукатимуть тимчасових або постійних союзників з-поміж колонізованих регіонів та народів, то імовірнішим є викриття агентів російської імперії на Заході і наближення часу, коли ідея розподілу Росії стане справжньою формулою перемоги України та її союзників.
Спостерігаючи за Заходом в перші роки Холодної війни, вже згадуваний Роман Бжеський відчайдушно підсумовував, що саме утопічне сприйняття російської білої та червоної імперії призвело до страшних наслідків для всього світу: «Коли б Захід звільнився від ілюзій та оман, коли б поборов силу інерції – зрозумів би, що для Заходу, для врятування західної цивілізації – коли б не було сепаратизму поневолених москвинами народів – то треба б було його вигадати!».
Другим центральним питанням є підтримка та розвиток незалежницьких течій та рухів, які б не визнавали владу Москви, закликали б відмовитися від участі у війні проти України та послідовно стояли б на позиціях повної незалежності регіонів та народів від імперського центру та його інтересів.
Надмірні очікування української влади від незалежницьких та регіональних рухів постійно підривають діалог з цими групами, зокрема через такі фактори:
а) нерозуміння стану еліт та представників поневолених народів;
б) відверте небажання державних речників залучати представників поневолених народів до участі в лавах Сил оборони України;
в) відсутність стратегії роботи з середовищами незалежницьких груп та непослідовність позиції органів державної влади.
Фактично єдиним відчутним досягненням українського парламенту стало визнання уряду Чеченської Республіки Ічкерія на чолі з Ахмедом Закаєвим, а також ухвалення постанови про визнання геноциду чеченського народу та незалежності Чеченської Республіки Ічкерія.
Однак, якщо говорити про аналогічну постанову про визнання геноциду черкеського народу, внесену на розгляд у травні 2022 року (а це вже 4-й документ за чергою з 2014 року), спроби актуалізувати цей процес наштовхуються на незрозумілі перепони. У грудні 2023 року була зареєстрована постанова про визнання геноциду інгуського народу, дуже хочеться сподіватися, що його доля буде кращою, ніж постанови про визнання черкеського геноциду.
Українська держава не може взяти на себе ресурсне забезпечення незалежницьких груп і послідовно намагається вести роботу лише з окремими з них, таким чином визначаючи їх як провідні. Тому окреслимо першочергові завдання, які можна виконати, цілком покладаючись на наші ресурси та можливості союзників:
-
Поширення інформації про незалежницькі течії та групи на всіх можливих платформах, в тому числі і насамперед серед еліт США та Європи;
-
Постійний моніторинг ситуації в російській імперії, поширення історій про етнізований нижчий клас мільйонів мігрантів з Центральної Азії та пригноблений стан колонізованих регіонів та народів;
-
Тиск на органи влади в Україні та вимога визнати історичні геноциди поневолених Росією народів;
-
Встановлення раціональних, практичних задач для середовищ незалежницьких та регіоналістських груп, які покликані розв’язувати стратегічні питання, а не поточну роботу окремих структур на межі з самогубством;
-
Максимально розширити базу взаємодії з представниками поневолених народів та регіоналістських груп, оскільки свідоме звуження бази контактів призведе до звуження поглядів та зменшення можливостей;
-
Формування погляду на перемогу України як на факт, після якого постане регіональний лідер, який не лише протистоятиме російській імперії з метою утримання власної державності, а буде повноцінним центром антиколоніальної боротьби з російською імперією та її союзниками.
Здатність України до формулювання справжнього, а не проміжного образу української перемоги має виходити з розуміння методу війни, що його сформулював ще Карл фон Клаузевіц: «Метою війни може бути поразка ворога, тобто його політичне знищення чи позбавлення можливості чинити опір, що змусило б його підписати будь-який мир, або ж метою війни можуть бути деякі завоювання поблизу кордонів своєї держави, щоб утримати їх за собою чи скористатися ними як запорукою під час укладення миру». Виходячи з об’єктивного браку ресурсів та повільного прокидання європейських та американських партнерів, ми не можемо покластися на жоден проміжний результат перемоги, який не змінює карти Росії.
Враховуючи те, що війна є лише частиною політичних відносин між країнами, постає питання, наскільки готові українські політичні еліти, а також громадянське суспільство, прийняти потребу участі в деколонізації та деімперіалізації російської держави?
Можна вітати створення спеціальної комісії у Верховній Раді, однак без реальної підтримки Міністерства закордонних справ важко добитися повноцінного діалогу в усіх країнах-партнерах України.
Питання розподілу Росії для України – це питання великої стратегії, яка, згідно з Едвардом Люттваком, відбувається «на нижчих, військових рівнях, у той чи інший спосіб відображається в широкому контексті міжнародної політики». Тож метою великої стратегії є не тільки перемога на полі бою в реальному часі, а й робота української держави на трьох базових рівнях:
-
З експертними середовищами в ЄС та США щодо образу майбутньої перемоги та зміни погляду на російську імперію як константу, примус до вивчення наявних розламів та протистоянь різноманітних регіональних та національних груп;
-
З політичними та дипломатичними середовищами, спрямована на визнання потреби створити реальні передумови для того, щоб позбавити російську імперію можливості утримувати себе коштом колонізованих регіонів та народів, а також позбавити її можливостей користуватися ресурсами як головним джерелом для отримання стратегічної та тактичної зброї, для підкупу еліт за межами Росії та здійснення спеціальних операцій;
-
Партнерство з незалежницькими групами та представниками поневолених народів, надання їм методологічної допомоги у процесі формулювання їхнього майбутнього, в якому ані імперський центр, ані московська нація не зможуть брати участі як панівна сила.
Україна може стати стратегічним гравцем лише за умови, коли візьме на себе тягар відповідальності за розподіл Росії, а також зможе перетворити дискусію про майбутнє постросії на повноцінний міжнародний процес, який набуватиме значення та сили з кожним місяцем російсько-української війни і навіть після неї.
Станіслав Федорчук
