Тема соборності за останні два роки для українців перейшла радикально з площини історичної і теоретичної в площину гостро актуальну і практичну. Збройна анексія українських територій Росією зі всією оголеною очевидністю поставила руба перед суспільством і владою питання єдності українських земель в складі української держави.
В пошуках відповіді на питання причин того, що сталося і шляхів повернення українського суверенітету на українські території слід звернутися до принципу причинно-наслідкових зв’язків. На мою думку, безрезультатним (принаймні малоефективним) буде спроба успішно вирішити ситуацію лише дипломатично-переговорними чи збройно-силовими методами. В «Загальних означеннях» Постанов Першого Великого Збору ОУН, який проходив у Відні в кінці січня – на початку лютого 1929 року читаємо: «Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що – з одного боку – затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого – простелюють їй шлях відосереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішності та її відпорності назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духовної сили нації, за яким з тим більшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування».
Силове поле нації, її внутрішню єдність і «відпорність назовні» насамперед формують ціннісно-культурні смисли: мова, церква, національні традиції й символи, історична пам’ять, «чуття єдиної родини». За влучним висловом геніального Євгена Маланюка «область мислення на тім непомітно-гострім пограниччю, де культура і політика переходять у нас одна в другу». Де культура в широкому розумінні поняття, загалом гуманітарна сфера, освіта, породжують і підживлюють, плекають шевченківське національне «єдиномисліє і братолюбіє». Загрозою для національної безпеки є і внутрішньоукраїнська, зокрема міжпартійна гризня, політичне взаємопожирання, що є теж наслідком браку політичної культури, традиції і відповідальності.
Отже, причину того, що сталося, маємо шукати у недостатності, або й повній відсутності впродовж тривалого часу отого культурно-ціннісного «безпосереднього зазначення» на значній частині української території. Шлях вирішення проблеми також пролягає в цій площині. Наскільки сьогодні є виразне усвідомлення і які конкретні кроки робляться для того, аби повернути Україну туди, звідки її тривалий час цілеспрямовано виганяли різними засобами? Адже в природі, зокрема в суспільній природі, не буває культурно-ціннісного, цивілізаційного вакууму. Москва це прекрасно усвідомлює. Російські танки приходять туди, де вже добре обробила ґрунт кремлівська пропагандивна машина, пропрацювали російські гроші, їхні фільми, книги, митці, попи, спецслужби і «п’ята колона».
Не шукаймо легких шляхів, вони оманливі і, як правило, нікуди не ведуть. Лише праця і боротьба дають плоди, а не їх імітація. Поряд з військовим, політичним, дипломатичним, міжнародним антиімперським, має постати український національний культурний фронт. «Не визволимося політично, поки не визволимося духовно» – ця пересторога Дмитра Донцова має сьогодні стати нашим спільним національним дороговказом. Гарантом соборності територіальної є соборність душ, помислів і дій.
Віктор РОГ
Г
