«Якого дідька в нашій країні і досі діє принизливий мовний закон Ківалова Каліснічєнка? – риторично запитав нещодавно один відомий український журналіст. Адже Ківалова ніби присадили. Каліснічєнко втік. Закон обіцяли скасувати на Майдані – це була одна з письмово оформлених обіцянок тодішньої опозиції, а нині влади. Зрештою, Мовний Майдан на сходах українського Дому у липні 2012 року став прологом Майдану як Революції Гідності у 2013-му. А Сашко Капінос і Дмитро Чернявський – активні учасники кампаній на захист української мови – Герої Небесної сотні – ніколи не приховували, що боротьба за націю і за мову нероздільні.
Однак доки Ківалов захищає маєтки на березі Чорного моря і малює проекти Одеської народної республіки, а Вадим Каліснічєнка відправлений на заслужений відпочинок у Криму, їхня справа активно живе і перемагає в Україні. Закон «Про засади державної мовної політики» (в народі – закон «ка-ка» (Колесніченка–Ківалова або «мовний закон»), протягнутий через Верховну Раду України у липні 2012 року, діє і нині.
При тому, що він абсолютно шкідливий, він ще й нелегітимний. У першому читанні 5 червня 2012 року за нього проголосувало лише 172 депутати. Так само і в другому читанні законопроект протягнуто 248 депутатськими картками, а не голосами реальних обранців, фізично присутніх у парламенті. Навіть з огляду на процедури та форми ухвалення голосування відбулося з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду. Тодішній голова ВРУ Володимир Литвин одразу після брутального нагинання парламенту заявив, що не підписуватиме закон, ухвалений в такий спосіб. Однак уже 31 липня нагнули і Литвина, який візував законопроект, а 8 серпня його підписав екс-Президент державний зрадник Віктор Янукович.
Позірно Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. Однак насправді узаконювалася чергова хвиля насильницької русифікації. У регіонах, де українці складають більшість населення, вони фактично були абсолютно позбавлені мовних прав в освіті, урядуванні, культурі та інформаційному просторі.
Ківалов і Коліснічєнко під виглядом захисту меншин (а це нині тема дуже популярна на Заході) провели колонізаційний закон «Про засади державної мовної політики», який мав на меті покінчити з маріонетковою формою національної державності, а внутрішню окупацію закріпити юридично. Фактично йшлося про те, що колонізатори з «караула русскава міра» втомилися вдавати з себе українських державників, і на зміну політиці неокоренізації, яка тривала з 1991 року щоб шляхом дрібних компромісів у культурній сфері зберегти режим внутрішньої окупації, перейшли до брутального наступу на українську ідентичність.
Декларативна мета – захист «узкогаварящих» (нині інакше як «окупаційномовними» їх назвати не можна) мала інші реальні цілі: насильно русифікувати нацменшини та зруйнувати українську ідентичність, викинути її на маргінес і задушити, позбавивши кисню – престижу, простору поширення, використання.
Обурення українців викликало те, що агенти «русскава міра» Ківалов та Колєснічєнко так нахабно і відкрито впроваджували пункти із офіційної російської Стратегії нацбезпеки та Воєнної доктрини РФ, які передбачають розвиток «спільного гуманітарного та інформаційно-телекомунікаційного середовища на просторах держав учасників СНД та на прилеглих територіях». У своїй Воєнній Доктрині Росія зазначає, що нині «спостерігається тенденція зміщення воєнних загроз в інформаційний простір», а це в свою чергу потребує «впливу на противника на всю глибину його територій в глобальному інформаційному просторі». Мова – це ж ключовий інструмент та засіб впровадження своїх впливів та ведення світоглядової війни, що завжди передує гарячій фазі війни класичної.
Саме масована інформаційна атака на свідомість мешканців найбільш зрусифікованих регіонів України дала можливість Росії розпочати наступ на Крим і Донбас навесні 2014 року.
Тотально програна світоглядова війна в Криму та абсолютне нехтування інтересами та правами українців Криму (яких до речі лише демографічно понад чверть населення Криму, і які компактно проживають в північних районах окупованого півострова) дозволили практично без опору здійснити бліцкриг в Криму.
І лише наявність проукраїнської громади Донбасу, якій як етнічній більшості регіону вдалося частково зберегти свою ідентичність не завдяки підтримці влади, а в умовах жорсткого протистояння і поборення, дозволила вилонити осередки опору російській окупації і зупинити окупанта в околицях Донецька і Луганська, а не приміром Полтави та Черкас.
Слід також пам’ятати, що у своїй військово-політичній доктрині Росія наголошує на захисті російськомовних незалежно від їх національності. Тому скасування ганебного Закону Ківалова-Колєснічєнка було обов’язком України, особливо в умовах військової агресії РФ.
23 лютого 2014 року, одразу після втечі Януковича, Верховна Рада України скасувала цей закон, прийнявши проект Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про засади державної мовної політики„».
Очевидно виконання цього пункту вимог Революції Гідності викликало величезне несприйняття Кремля, адже це могло серйозно зашкодити реалізації путінської доктрини «русскава міра» – в основі якої поширення і закріплення російської мови, а через неї і відповідних ідеологем. Тоді за декілька днів перед початком збройної агресії Владімір Владіміровіч включив усі свої внутрішні важелі аби не допустити скасування окупаційного закону Ка-ка.
28 лютого 2014 року в.о. президента Олександр Турчинов заявив, що може ветувати цей закон.
А вже 3 березня в.о. президента Турчинов, брутально порушуючи Конституцію України, сказав, що не буде підписувати рішення парламенту про скасування цього закону, поки не буде підготовлений і Верховною Радою проголосований новий закон.
Згодом уже новообраний президент України Петро Порошенко теж заявив, що скасування мовного закону було помилкою та пообіцяв вдосконалити мовну політику. Уже майже два роки законопроект про скасування закону про мови не підписаний, але й не ветований президентом, його поточний статус – «готується на підпис».
В умовах війни, війни світоглядової та війни ідентичностей, це виглядає як відверте капітулянтство та саботаж.
Після нахабної відмови виконувати вимогу – скасувати мовний путінський закон, фракція ВО «Свобода» у ВРУ 7 зініціювала подання до Конституційного Суду щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики». Вдалося назбирати 57 підписів за необхідних 45: це всі 37 народних депутатів від ВО «Свобода» і решта від ВО «Батьківщина». Подання датоване 7-им липня 2014 р.
Відповідно до вимог ст. 57 Закону України «Про Конституційний Суд України», провадження в цій справі мало завершитися ще до лютого 2015 року. Але і досі розгляд цього подання не розпочався. Бо висновок КС має бути очевидним. Тому Конституційний Суд ігнорує виконання своїх обов’язків. А його голова гаспадін Баулін заявив, що «не розглядатиме подання народних депутатів щодо «мовного» закону Колесніченка-Ківалова, поки Верховна Рада та Президент не визначаться щодо нього».
Здавалося б, можна було б і не ламати стільки списів навколо цього спекулятивного закону, якби так відверто не погіршилася мовна ситуація в країні. Адже закон Ка-ка продовжує діяти і приносити свої отруйні плоди. Різко скоротилося мовлення українською в східних та південних регіонах України. У школах, що за законами Ківалова-Калєснічєнка були здеукраїнізовані, українські діти, що складають етнічну більшість у тих регіонах, фактично втратили право на освіту рідною мовою. Після закінчення так званого роздержавлення комунальних ЗМІ в значний частині регіонів України абсолютно зникнуть місцеві видання українською мовою. Значно скоротилася частка української мови у теле та радіо просторі, серед друкованих ЗМІ та номенклатури виданих книг. Лише за офіційною статистикою частка української мови в телепросторі скоротилася за останні три місяці на 15%.
Російська мова стала робочою мовою нарад за участю Президента, Уряду та Верховної Ради. Різко збільшилася кількість окупаційномовних виступів в парламенті. Якщо у минулому скликанні завдяки діяльності фракції ВО «Свобода» усі представники опозиції дотримувалися Конституції в мовному питанні, а виступи недержавною припинялися, то у нинішньому парламенті так звана проєвропейська більшість є переважно окупаційномовною. Не кажучи про те, що вмерла практика, яку запровадила Ірина Фаріон, змусивши здійснювати переклад на українську окупаційномовних промовців на засіданнях парламентських комітетів.
Цю моду на «русскій язик» підтримує на жаль і гарант Конституції, який не лише маркує мовою окупанта цукерки свого виробництва, але й вперше в історії Української Держави під час інавгурації у стінах парламенту звернувся до українців мовою окупанта. Вперше в новітній історії під час новорічного привітання у час війни України з Росією, яку очільники держави і досі вперто називають АТО, вітав українців мовою окупанта.
Запропонував особливо підступний спосіб знищення державного статусу української мови через внесення до парламенту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (вих. N1-1/488 від 2 липня 2014 року). Відповідно до цього закону, запропонував внести зміни до 143 статті Конституції України, які полягають у праві місцевих органів влади змінювати статус мови з особливим виокремленням у цьому російської мови: «Стаття 143. Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи вирішують питання місцевого самоврядування, віднесені законом до їх компетенції.
Сільські, селищні, міські, районні, обласні ради можуть у порядку, визначеному законом, надавати в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці статус спеціальної російській мові, іншим мовам національних меншин України».
А це пряме виконання вимоги Путіна, бо саме під тиском Президента Порошенка Верховна Рада VII скликання (крім ВО «Свобода») проголосувала за Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», де в 4 статті сказано: «Держава гарантує відповідно до Закону України «Про засади державної мовної політики» право мовного самовизначення кожного жителя в окремих районах Донецької та Луганської областей щодо мови, яку вважає рідною, вибору мови спілкування, вільного користування російською та будь-якою іншою мовою у суспільному та приватному житті, вивчення і підтримки російської та будь-якої іншої мови…» (16 вересня 2014 року). Про українську мову там жодного слова.
Попри позірні заяви про необхідність паралельного ухвалення Закону «Про державну українську мову», усі спроби ухвалити цей закон чи його норми наштовхуються на неприкритий саботаж та агресію з боку парламентської більшості.
Оце і є реалізація путінської стратегії тотальної інформаційної та світоглядної війни на всій території противника. Доки російська мова панує в Україні, танків вводити особливої потреби і немає.
Навіть наші американські колеги заговорили про необхідність захисту російської мови (яку ніхто і ніколи не дискримінував) та створення якоїсь нової ідентичності. Різали вуха і слова Байдена про «народ Донбаса» (путінський концепт, лише переповіджений англійською).
Натомість активно впроваджуються, в тому числі і в судовій та адміністративній практиці, норми з путніского закону Ка-ка, зокрема із посиланням на частину 1 ст. Закону України «Про засади державної мовної політики», де зазначено, що обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення».
А Пунктом 3 ч.2 ст.5 цього Закону встановлено, що при здійсненні державної мовної політики Україна дотримується принципу сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються…
І тому навіть законні спроби української більшості захистити свої мовні та конституційні права, наштовхуються на стіну закону Ківалова-Калєснічєнка.
Зрештою, можна ще довго наводити приклади чому так сталося. Проте нинішнє керівництво країни стало неприховано окупаційномовним не лише тому, що за це їм аплодує Путін, а владцям, російськомовним в побуті, просто набридло говорити чужою їм мовою, а ще й тому, що немає потужного суспільного запиту і вимоги від україномовної більшості враховувати наші права.
Насправді, щоб проявляти свою приязнь до інших народів і населення Донбасу, варто не робити окупаційномовним на один день Львів, а хоча б на один день зробити україномовною всю Україну. Хоча б заради дотримання Конституції.
Нещодавно один окупаційномовний міністр заявив іншому окупаційномовному голові ОДА щоб той забирався з його країни, а потім описав це яскравою путінською лексикою в блозі під назвою «нульова терпимість». Можливо і нам варто задіяти цю нульову терпимість як етнічній більшості до тих, кого ми чемно пригостили в нашій хаті, а вони вже встигли забратися на стіл і щось нам з нього прохрюкати мовою агресора.
Зрештою ніколи не забуду слова російськомовних волонтерів, до речі ще й представників національних меншин, в Артемівську про те, що ми не повернемо окупованих територій, доки не одержавимо і не українізуємо Донбас, Крим і решту територій України. Оце голос справжнього Донбасу! А ще його голосом є дівчинка Поліна, уродженка міста Щастя під Луганськом, яка є україномовною і ніколи не переходить на мову окупанта. І яку батьки мусили вивезти з того прифронтового міста ще й тому, що усі школи в Щасті русифіковані законом Ківалова-Калєснічєнка і навіть визволення міста від російських окупантів зберегло цю дивну ситуацію, коли в місті, де живе більшість етнічних українців, вони не можуть забезпечити права на навчання рідною мовою для своїх дітей. Але навіть в позірно українській школі у Києва Поля є єдиною, хто не використовує мову окупанта ніколи. Оце і є той Донбас, який вперто ніхто не хоче чути.
Бо і для нових владців Україна – це простір для заробляння, а не пам’ять про попередників і цінності, за які вони боролися.
І тільки нульова терпимість до будь-яких проявів українофобії та тиск української більшості з вимогою поважати наші права на своїй землі можуть дати результат.
Юрій СИРОТЮК
