Андронік Кармелюк
Міжнародна політика Заходу перед іспитом
Підступна політика режиму Путіна, популістська президентська компанія у США, безоглядний і сліпий терор ісламських джігадистів, розвал державних утворень на Близькому Сході, провальна спроба військового перевороту в Туреччині і масова зачистка верхніх прошарків усього турецького суспільства, неприховані ознаки релігійного авторитаризму режиму президента Ердогана, солідарне засудження турецькими партіями військових заколотників та захист демократичного ладу – усі ці події ставлять керівників зовнішніх відомств держав ЄС та Заходу загалом перед нелегкими випробуваннями. У численних і часто скороспілих коментарях переважають нотки тривоги та засудження дій турецької влади. Лише тут і там появляються тверезі голоси і заклики до стриманості від передчасних засуджень Анкари. Показово, що ці голоси походять переважно від держав, які мають довголітній досвід перебування у сусідстві з тоталітарним режимом, як прибалтійські держави, або Швеція. Саме шведський дипломат Карл Більдт закликає європейців повернутися до тверезої притомності і не штовхати Туреччину в обійми Кремля, який тільки того і хоче та агресивно полює на слабких і розгублених, приваблюючи у московський полон своїх любих друзів.
Скільки твердих уроків ще потрібні Європі, щоб оговтатися від численних потрясінь і виробити нарешті власну рішучу зовнішню політику? На це питання намагається дати відповідь бельгійський експерт-міжнародник Йонатан Голслах у коментарі для тижневика «Кнак».
Ставлення, наприклад, бельгійців супроти світу протягом останнього десятиліття характеризувалося, так би мовити, збайдужілою зверхністю: те, що у світі відбувається,- так гадали ми,- не мало прямого впливу на наш спосіб життя,- зазначає Й.Голслах.- Нас ніяк не цікавило, що європейський стиль життя породив серед мільярдів людей небачений досі гін до конкуренції, а серед іще мільйонів інших людей – небачену зависть. Нині, коли реальність через терористичні акти в Ніцці та втручання Туреччини в нашу внутрішню політику починає просовуватися у нашу свідомість, байдужість відступає перед страхом і люттю.
Європейські політики поводяться аналогічно, бо іншого годі було очікувати. На адресу Ісламського Каліфату та їхніх донорів лунають гострі слова. Вони піднімають палець перестороги в сторону Ердогана та його дипломатичних службовців у Брюсселі. Нарешті! Спільнота, яка не здатна захистити свої інтереси й цінності, – приречена на поразку. Але наскільки ми спроможні чинити спротив? На які ризики європейці готові піти?
В Європи фактично відсутня послідовна й ефективна зовнішня політика, підкреслює Й.Голслах. Він указує на те, що міжнародна дипломатія часто вдавалася до відкритого втручання у внутрішню політику інших держав і полюбляє використовувати слабкі місця у своїх партнерів. У дипломатії існує лише один спосіб протидії цьому трендові: чітко визначити власні норми та інтереси і зберігати якомога довше гнучкість супроти партнера. Тому бельгійський аналітик Голслах закликає до відновлення чесності в дипломатії.
Що означає гнучкість у політиці? Чи не всі країни руками і ногами зв’язані між собою? Сьогоднішній світ становить єдине ціле, що характеризується економічним переплетінням та взаємною залежністю. Така реальність само собою диктує вимогу для нової функції дипломатії. Дипломатія в сенсі вміння якнайвдаліше використати позицію твоєї країни.
А тут, зазначає Й.Голслах, у Європи зовсім відсутня чітка стратегічна візія. Бельгійський експерт не раз вказував на цю хибу. Зовнішня політика Брюсселя була здебільшого спрямована на притягнення закордонних інвестицій та на експорт, а замало на власну економічну самодостатність. Це позначається на політичних наслідках. Візьмімо знову Туреччину: у кого більше простору для маневрування, коли виникають дипломатичні проблеми: у турків, які до Бельгії експортують товари й послуги на 3 млрд доларів, чи у Бельгії, яка залежна від Туреччини сумою 6 млрд дол. власного експорту?
Ось як виглядає «велика картина» залежності бельгійського експорту за межі ЄС: 40% цього експорту йде до країн з авторитарними режимами: Китай, Росія й нині Туреччина. Китай, а разом із ним інші країни з авторитарною владою, намагаєтьсяь проникнути на наш ринок з допомогою т.зв. стратегічних інвестиційних фондів, а це фонди, з яких закордонні валютні резерви інвестують, наприклад, у нерухомість, і це перетворюєть ся дуже частона засіб політичного тиску. Іншими словами: мало імовірно, що в майбутньому зможемо ставити опір політиці сили з боку таких лідерів, як Ердоган або Путін, якщо ми станемо дедалі більше економічно залежними від них, – доходить висновку Й.Голслах, міжнародник і викладач Брюсельського вільного університету.
На доказ того, як легко люди на Заході готові пожертвувати цінностями заради матеріальної вигоди, автор наводить недавню історію. Фермери, які вирощують грушки для вивозу в Росію, зазнали збитків від санкцій, що їх запроваджено за анексію Криму й збитого над Донбасом малязійського пасажирського літака МН-17. Нині фермери протестують і виставляють на дорогах плакати з вимогою «Поверніть нам Росію!».
Ставка держав ЄС – надто висока, аби зовнішню політику визначали такі речі, політична невизначеність, електоральні змагання або імпровізація, твердить Й.Голслах і завершує свою аргументацію запитанням: скільки твердих уроків ще потребує Європа, аби пробудитися і визначитися в обличчі все нових загроз та викликів? А серйозних викликів із кожним днем стає більше.
Анонсована зустріч президента Ердогана з Путіним у Петрограді, яка спричинила буремну реакцію у західних ЗМІ, вже наперед визначила , хто опинитися на боці тих, що програють. Їхня кількість буде несподівано велика, зокрема на боці Заходу. Найбільшим переможцем із цієї зустрічі, зазначають оглядачі, вийде безперечно Путін – він отримає те, чого він намагався досягти, зокрема, на Близькому Сході. Москва отримає значні переваги від відновлення економічних взаємин із Туреччиною, що охоплять сфери енергетики, харчової промисловості і туризму. До того ж російсько-турецьке зближення зміцнить позиції Москви на фронтах у Сирії.
Німецький оглядач Міхаель Туманн в газеті «Цайт» уважає, що найбільших утрат від російсько-турецького зближення зазнає Вашингтон, якого Ердоган звинувачує у підтримці військового путчу проти нього. Існує небезпека, що НАТО може втратити в Туреччині надійного союзника, який за чисельністю має другу найсильнішу армію в цьому оборонному співтоваристві.
Покищо у взаєминах між Туреччиною й країнами Заходу переважає гостра словесна риторика. У всякому разі, самі турки дуже добре усвідомлюють, що через розривання переговорів з керівниками ЄС і їхній вихід із НАТО найбільше програє Анкара. Розрив із Заходом означає для Туреччини – кінець усіх мрій і повернення до стану за великого реформатора Ататюрка. Лише один митний союз із ЄС приносить Туреччині більше користі ніж те, що економічно недорозвинена Росія зможе їй компенсувати в заміну.
Звідси висновок-виклик: зустріч у Петербурзі, куди Ердоган полетів на побігеньки до Путіна, визначатиме стратегічний розвиток міжнародної політики на грані між Європою та Євразією і Близьким Сходом. Міхаель Туманн радить Ердоганові, який своїми кроками допомагає Путінові стати абсолютним гегемоном у цьому регіоні, погянути на Віррменію і Кахахстан.
