У сезоні “осінь – зима 2015” для політиків тема боротьби з корупцією залишається модною і все більш актуальною. На жаль, декларації більшості політиків про свою активність у боротьбі з хабарниками та корупційними схемами замість захоплення викликають тільки нудоту.
Заяви політикуму про прийняття нового антикорупційного закону, відкриття кримінальних проваджень проти хабарників та створення великої кількості відповідних органів видаються політичним онанізмом. А західні політики повсякчас наголошують, що жодна демократична країна не має настільки широкої та повсюдної корупції, як Україна. І якщо в інших державах корупція – це сезонний фурункул або невеликий нежить, то наша корупція могутніша – вона ракова пухлина країни.
Для підтвердження діагнозу проаналізуємо стан справ з подолання корупції в Україні та встановимо наскільки політичні декларації відповідають діям, та які результати врешті отримало українське суспільство.
Почнемо з реалізації закону про очищення влади. Міністерство юстиції, на яке покладено контроль за виконанням закону, звітує, що перевірено 80 тисяч, а звільнено 839 держслужбовців. Виходить, що люстровано у нас біля 1% чиновників. Так багато галасу довкола реформування бюрократичної системи, а результат оновлення кадрів на рівні статистичної похибки. Такі дані свідчать тільки про фарс та маніпуляції з суспільною свідомістю. Тут навіть люстраційний закон використовується як знаряддя для звільнення неугодних працівників.
Допустимо, що держава бореться з корупцією не кількістю, а якістю і за мізерними цифрами мають стояти великі прізвища. Отже, кого звільнено… Чи може звичайний українець назвати хоча б три прізвища корупціонерів-високопосадовців, які понесли відповідальність за свої дії. У реєстрі осіб Мін’юсту, щодо яких застосовано положення закону про очищення влади, не можна знайти жодного високопосадовця; і лише іноді – кілька директорів департаментів та голів райдержадміністрацій. Переважна більшість – їх заступники та рядові спеціалісти.
Всім відома історія з виявленням незадекларованої квартири в Лондоні головного податківця країни, керівника Державної фіскальної служби Романа Насірова. Мін’юст, після проведення офіційної перевірки, рекомендував Кабміну розглянути питання щодо відповідності Насірова займаній посаді голови ДФС України. Про перевірку орган юстиції прозвітував ще 20 жовтня, а пан Насіров не був ні звільнений, ні пішов у відставку.
Ще один типовий приклад вже у царині прокуратури. Мова йде про посаду прокурора Києва. В березні цього року Генеральний прокурор Віктор Шокін люстрував тодішнього очільника столичної прокуратури Сергія Юлдашева зі звинуваченнями у зловживанні владою та хабарництві. Суспільству про це було прозвітовано як про великий антикорупційний подвиг. І тут же тишком-нишком тим же Шокіним замість Юлдашева керівником прокуратури міста Києва призначається Олег Валендюк – особа з вищого керівництва Генеральної прокуратури за часів Януковича. Департамент з питань люстрації Мін’юсту знову звітує про підстави для люстрації Валендюка. Ні Кабмін, ні Генпрокуратура не відреагували на цей звіт. Проте прудким виявився Валендюк, який організував для себе відповідне судове рішення і залишився при посаді. А чого варта історія з “діамантовими прокурорами”. Вони теж вдало захищають свої права “невинних” через суд. А генпрокурором Шокіним робиться все можливе, щоб розвалити справу та покарати тих, хто вивів прокурорів-корупціонерів на чисту воду.
У цій ситуації ГПУ виглядає як скринька Пандори, начинена саранчою, тарганами, блохами, і головним у цьому кодлі є енцефалітний кліщ – Шокін. Саме тому такі наполегливі наші західні партнери щодо його звільнення. Вочевидь бояться цієї інфекції. Насправді, боятися треба нам, українцям, бо це ураження мозку важливого правоохоронного органу держави. І як підтвердження – епопея зі створенням антикорупційної прокуратури, яку Шокін боїться, як лікувальної сиворотки. Тому він і гальмує прозорість процесу створення ефективного антикорупційного органу.
Якщо реалізація закону про очищення влади – це хіміотерапія для хворої чиновницької машини: стрес для державного організму та масове знищення клітин хабарництва, то суд – це правова хірургія: локалізація та видалення вогнищ корупції. Так мало би лікуватися українське суспільство і держава від тотальної корупції. Але суд для себе вибрав іншу роль – здебільшого покривати “жертв” люстрації та виносити виправдувальні вироки для корупціонерів.
Щодня чуємо у ЗМІ: “Відкриті кримінальні справи проти корупціонерів!”. Звучить як рекламне гасло… Логічно було б запитати: за два роки після Революції Гідності чи хтось із хабарників високого чину відбуває покарання за ґратами? Справи, якщо і доходять до суду, то суд видає індульгенції: реальні корупціонери визнаються невинними.
До прикладу, справа екс-очільника Укргазвидобування Сергія Костюка. Обвинувальний акт свідчить, що по одній із оборудок державі було нанесено збитків у розмірі 23 млн. грн. За обсягом коштів – це вкрадені пенсії за місяць у 20 тисяч пенсіонерів. І це лише одиничний епізод із “бізнесу” посадовця, а їх було сотні. Суд виправдовує Костюка, бо не встановив складу злочину. Без коментарів.
Про моральну личину суддів годі й казати. Якось довелося стати свідком засідання Конституційного суду – як то кажуть, вище лише небо. Суд розглядав питання визнання неконституційним закону про скасування спецпенсій суддям. Тобто судді розглядали питання про повернення самим собі гарантій довічного грошового утримання, яке до 20 разів перевищує розмір пенсії звичайного громадянина. Дві години присутні слухали яка важка та психічно напружена робота суддів, представляли довідки інститутів психології. А вершиною цинізму став їх аргумент, що гарантія таких спецпенсій забезпечує об’єктивність та неупередженість суддів. Тобто вони повернули собі грошове забезпечення, яке було ще за часів Януковича. І чому це не гарантувало тоді їхньої об’єктивності і неупередженості!?
Будь-який правник ствердить, що чесний і неупереджений суддя зробив би самовідвід у цій справі у зв’язку з виникненням “конфлікту інтересів”. Бо за базовими принципами верховенства права особа не може об’єктивно приймати рішення з професійного питання, якщо це ж питання торкається його особистих інтересів. Це вже питання не тільки людської моралі суддів, а і підстава для корупції та порушення професійної етики. Після цього засідання Конституційного суду згадуються слова Тараса Шевченка: “Зібралися, мов іуди на суд нечестивий…”
Згадано було і Генпрокуратуру, і ДФС і Конституційний суд, і можна було би ще багато написати про Міністерство енергетики Димчишина, Мінінфраструктури Пивоварського, МВС Авакова і діагноз буде той самий – риба гниє з голови. І обгортками від цукерок «Рошен» ситим не будеш, так само як і пустими обіцянками перед українським суспільством про непримиренну боротьбу з корупцією.
Отже, анамнез стану корупції в Україні невтішний, а практика боротьби з нею відповідно до декларацій більше схожа на професійну політичну імітацію, ніж на лікування.
Якщо корупція в Україні виглядає як ракові метастази, то етіологія (причини) цієї хвороби лежить в глибинах людської жадібності, неповаги до інституту держави, в угодовстві, кар’єризмі та раболіпстві. Все це ознаки недорозвиненого суспільства. Але деякі країни таку свою особливість перевели в ранг цілої філософії-світогляду та традицій. Такий собі “русскій мір” в суспільно-державних відносинах. Така собі маячня, що по-іншому жити важко, бо для цього потрібно здійснити революцію у власній свідомості.
Виявляється є цілі трактати, що описують і обґрунтовують філософію хабарництва.
Далекого 1830-го року, коли більша частина території України підпорядковувалася Російській імперії, у Санкт-Петербурзі вийшла книга “Мистецтво брати хабарі. Рукопис, що знайдено у паперах Тяжалкіна, померлого Титулярного Радника”. Покійний Тяжалкін хоча і мав скромний громадянський чин ІХ класу (відповідний армійському штабс-капітану), та його досвіду, як стверджує передмова, могли заздрити й більш титуловані особи.
У цьому дослідженні міститься класифікація хабарів та чимало “корисних порад” хабарникам:
– “слушайте рассеянно, отвечайте нехотя, до той самой минуты, пока проситель прошепчет, что будет вам благодарен”;
– «возьмите от того, кто дает больше, а прочих с шумом и гневом проводите за дверь».
Навіть містяться цитати з Євангелія для душевного заспокоєння чиновника:
– “всякое деяние есть благо”;
– “дающему да воздастся”.
Автор класифікує хабарі на 3 рівні: натурою, грошима та взаємними послугами.
До першого, найнижчого класу автор відносить “...обеды, подарки на память любви и дружбы, сюрпризы в дни именин…”. Далі він дає процедурні поради. Наприклад, чиновник має натякати, що розгляне справу прохача після обіду. Кмітливий прохач має це зрозуміти як запрошення чиновника на цей обід, в українській ментальності “накрити поляну”.
Другий рівень хабарництва. Тяжалкін пише так: “Второго рода взятки взимаются ходячею монетою по курсу, но из всей государственной монеты предпочтительно избирайте ассигнации, потому что они переходят из рук в руки без шуму и без стуку…” Можливо більшість наших читачів вважають, що хабарництво – це коробки цукерок, коньяк та конверти з грошима. Але вища ліга корупціонерів вже оперує цінними паперами, часткою власності у бізнесі та офшорними рахунками за кордоном.
Третій рівень – це використання своєї посади в особистих інтересах та обмін взаємними послугами таких посадовців. Тяжалкін зізнається: “Но ни времени, ни сил моих не достанет, если б я стал исчислять все случаи, где на решение дел имеют влияние знакомство, родство, кумовство, связи, сходство образа мыслей и характеров…”
Частка другого рівня хабарництва порівняно з іншими двома складає близько 80 %. Тому, як правило, саме цей рівень є найбільш резонансний у ЗМІ та правоохоронних органів. А перший і третій рівні – це як наслідок соціальної ментальності, який має трактуватися як змова посадовців та спекуляція державними послугами з метою отримання матеріальної наживи.
Тяжалкін як і починав, так і закінчив рангом посереднього чиновника, але менеджмент і маркетинг хабарництва, винайдений ним, приніс достойні результати: кам’яний будинок та 800 душ кріпаків, які значились за його дружиною (сам він, як досвідчений у справах професіонал, ніяким майном не володів).
Цей унікальний трактат, за свідченням сучасників, мав неабияку популярність в Російській імперії і став рушієм у мистецтві брати хабарі.
Вища влада Російської імперії швидко збагнула небезпеку такого вчення для рядових чиновників, тому що лише вона мала володіти виключним правом одноосібно встановлювати всю корупційну вертикаль в імперії. Цю книгу було важко знайти відразу ж після надходження її в продаж, адже в Росії це ремесло було актуальним завжди! Можу припустити, що саме ця агонія чиновників у вдосконаленні мистецтва брати хабарі надихнула Миколу Гоголя до написання свого “Ревізора”.
Цей рукопис написано в 19 столітті, майже 200 років тому. Дивовижно, наскільки живуче і актуальне це шкідливе вчення, і як далеко заходять коріння хвороби корупції. Ще страшнішим видається глибина та міць, з якою вона засіла в мізках, психології та культурі людей. Тому пропоную факти хабарництва вважати ознакою “русскава чєлавєка”, свідомому українцю така філософія має бути бридка.
Насправді, у боротьбі з корупцією ефективні лише дві речі: політична воля та самосвідомість суспільства. Завдяки політичній волі Сінгапур поборов тотальну корупцію та став однією з найуспішніших держав світу.
У грудні до України завітав віце-президент США Джо Байден, який виступав у Верховній Раді. ЗМІ весь час наголошували, що політик такого рівня ще не виступав в українському Парламенті. Але треба звернути увагу не на його посаду, а на зміст його виступу, який вразив багатьох. Політик говорив про дві війни в Україні: із зовнішнім ворогом на Сході та внутрішнім на ім’я Корупція.
Ось його цитата: “…мало створити Антикорупційне бюро. Ще треба провести судову реформу, щоб ви могли притягнути до відповідальності корупціонерів. Ще треба, щоб вищі особи відділяли власні інтереси від державних… Ви повинні самі керувати своєю долею, самі вибороти місце на Землі, щоб створити свою ідентичність і бути великим народом… Це є ваш час… Побудуйте краще майбутнє для українців. Якщо в своїй душі і серці ви знаєте, що це справедливо, – то робіть це!”
Виступ був чудовий, прикро що це сказав не український політик. Втім, не впадаймо у відчай, Революцію Гідності здійснили не українські політики, а українські патріотичні громадяни.
Євгена Тищук
