Йосиф Сірка
Протягом одного тижня ми довідалися кілька разів про жахливі наслідки порушення російськими бойовиками тиші на українсько-російському фронті на сході України. Щодня у новинах повідомляють про порушення Мінської угоди бойовиками, які обстрілюють позиції українського війська недозволеними гарматами та мінометами. За останній тиждень Україна втратила майже 20 солдатів та понад три деятки пораненими.
Все це вказує на те, що українська армія недостатньо реаґує на порушення „тиші” бойовиками. У всякої людини виникають запитання: Чому армія толерує щоденні порушеня „угоди”? Чому керівництво української армії не виготує план ліквідації терористських акцій, за яких військо платить найвищу ціну – життями солдат? Виправдовуватися тим, що, мовляв, не треба „дразнити” ведмедя – не витримує критики, бо такою „тактикою” можуть перестріляти багато невинних патріотів.
У світі Україна не перша й не остання, якій приходиться боротись з терористами та різними злочинними угрупованнями. Але українці чомусь не вчаться від інших, як боротись з терористами та ворогами своєї держави. Для України найкращим прикладом захищати своє мав би стати Ізраїль. Саме ця країна має дуже багато подібного у своїй долі з Україною, незважаючи на те, що Ізраїль оточений з усіх боків ворогами, чи недоброзичливцями.
Різниця між Ізраїлем і Україною полягає не тільки в тому, що ізраїльська армія вчасно ліквідує ворожі групи, терористів, але й в тому, що ізраїльтяни провадять воєнні дії не на своїй території, а на території противника. Та і політичний склад партій в Ізраїлі спрямований на безпеку країни, а не на те, щоб „не дразнити” ворога.
В Україні досі вільно займаються антиукраїнською пропаґандою не тільки нащадки, чи клони, Партії реґіонів та КПУ. Їхню „стафету” „перейняли” у Московському патріархаті тзв. української православної церкви. Вже цілий світ зрозумів, що тзв. Хресна хода МП, яка мала б „вболівати” за мир, чомусь спрямована не до Донецька, Луганська, які страждають від щоденних порушень бойовиками угоди, але до Києва.
Якщо б православним християнам Московського патріархату йшлося справді про мир, то вони б своїми вчинками не дали себе організувати на акцію, якою керують не християнські, але імперські пристрасті. Справжню суть і мету учасники організованого маршу доводять колорадськими стрічками, замкненістю та навіть якоюсь ”таємничістю”, яка викликає підозру, а не релігійну покірливість, чи християнську любов.
Представники Московської церкви в Україні вже не раз продемонстрували своє ставлення до української держави. Під час Революції Гідности імперські аґітатори в ризах проклинали її учасників, радили обминати Майдан „десятими шляхами”, а ті, які опинились на окупованих українських територіях, посвячували гармати та іншу зброю на боротьбу з Україною. Отож, чергова акція православної верхівки Московської церкви є лише різновидом антиукраїнської діяльности, спрямованої не на ліквідацію недовіри, ненависті між християнами – вона є, скоріш за все, різновидом гібридної війни Росії проти України, яка супроводжується інформаційною дезінформацією підопічних Кремлеві ЗМІ.
Наш світ так вже побудований, що рішучих не тільки побоюються, але й поважають. Ми переживаємо щодня дні, коли новини сповнені різноманітних трагічних подій: спроба, військового перевороту в Туреччині, стріляна на вулицях міст США, вбивство вбивцею та самовбивцею в Німеччині, вибухи бомб у Кабулі, Баґдаді, захоплення заручників в Єревані, постійні руйнівні битви в Сирії, брутальне вбивство журналіста П.Шеремета та багато іншого, які є свідченням того, що зло шириться мов зараза.
На фоні ґлобальних проблем українці повинні зрозуміти, що свою долю, свою безпеку змушені вирішувати самі. Зрештою, дії польського сойму, який, на жаль, продемонстрував не прагнення Польщі до „прощення і бути прощеним” (яке запропонували представники українької інтеліґенції), але, мов би виконав „замовлення” Москви . Саме так можна сприйняти ухвалення про безпідствний термін „ґеноциду” польського народу на Волині. Це є найкращим доказом того, що самим потрібно взятися за свій суверенітет і незалежність, бо ж навіть сусіди, які ще вчора себе називали друзями, сьогодні нападають ножем у спину.
Влада та військове керівництво України нарешті повинні зрозуміти, що терпіння народу може „урватися”, якщо не буде вжито найскоріших кроків для знищення тих терористів, які щодня вбивають українських солдат. Якщо ж українські військові нездатні спланувати ліквідацію терористів у зоні АТО (що триває вже два роки), то, може, слід попросити ізраїльських фахівців, щодо боротби з тероризмом. Гадаю, що це була б найкраща „інвестиція” України, бо вона б врятувала найцінніше для нас – життя молодих солдат, які гинуть від куль бандитів.
Україна має багато відданих патріотів, що засвідчив і командир єврейського підрозділу Української добровольчої армії ( УДА – засновник Д.Ярош) Максим Хорина („Коли росіяни вдерлися у рідний Донбас, я пішов воювати…” (Радіо Свобода, 24.7.16). Путін своїм „Русским миром” хотів порізнити українців різного етнічного походження, релігійного спрямування, а все склалося навпаки. І саме відданість Україні російськомовних і відсутність російського шовінізму створює умови зробити ліквідацію бандитського груповання, яке завдає стільки лиха усій Україні.
Україна не загарбала жодної території, вона не вимагає повернення до України втрачені етнічні території (в Росії, Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові), які вже десятками років знаходяться в інших країнах, але, щоб визволити окуповані РФ території на сході України та Криму, вона повинна використати усі можливості, які надає Міжнародне право, міжнародні угоди та арантії суверенітету.
Досі все „застрягло” на Мінських угодах, які вигідні тільки агресорові, який досі не виконав жодного взятого на себе зобов’язання. І саме це надає не тільки моральне право, але й зобов’язує український уряд і його армію діяти рішуче, щоб припинити щоденне проливання української крові на російсько-українському фронті.
Тому держава має право і обов’язок – спрямувати Хрестову ходу на Дондас, де вона матиме якийсь сенс і не розпалюватиме регігійну ворожнечу, базовану на імперських мріях людей, які далекі від Бога і самої церкви. Саме тут – на Донбасі та Луганщині, православні Московського патріархту могли б задокументувати свою відданість Господові й Україні. Але для цього потрібна любов до ближнього, а бандити вишуковують своїми снайперськими рушницями „ближнього”, щоб його позбавити життя, що вони дуже наглядно продемонстрували саме за минулий тиждень.
24.7.16 р.
