Історія московського бандитизму

(коротка хроніка)

Історія сьогоднішньої Росії розпочинається не в Києві, а з Московського князівства, якого «истинным основателем… был сын Невского, Даниил (1263-1303), получивший Москву в удел» (В. Мілкович, 1903). Щоправда, визначний російський історик В. Ключевський, спираючись на конкретні історичні дані, пише ось що: «Московское государство зарождалось и расширялось в ХV и ХVІ вв. среди упорной борьбы за свое существование на западе, юге и юго-востоке». Щодо появи російського, чи радше московського, народу, то той же В. Мілкович у своїй «Истории человечества» пише, що за часів Івана і почалося «слияние» «славянизованних угро-финских племен с монголо-татарами».

В англомовному «Нарисі історії СССР», виданому в 1960 р. в Москві, виразно і недвозначно написано: «Російська нація почала кристалізуватися в XVII столітті». Процес цієї «кристалізації» триває. Адже сьогодні філософ Євген Троїцький стверджує: «Русская нация при славянском начале всегда формировалась на смешанной основе. Эта тенденция развивается и в наши дни, проявляясь, в частности, и в увеличении численности межнациональных браков». Інакше кажучи, росіянин, як і американець, австралієць, канадієць, – поняття не етнічні, а державні. Американці в ім’я легкого збагачення за рахунок пограбованих індіанців і креолів з берегів Атлантики просунулись до берегів Тихого океану. З цією ж метою посувалися на захід і південь росіяни. Винищуючи індіанців, американці збільшувались за рахунок іммігрантів. Підбиваючи інші народи, росіяни збільшувалися шляхом асиміляції та змішувалися з населенням завойованих країн. Територіальне розширення імперії підноситься як «собирание русских земель» і «освоение новых земель», а також як «возвращение исконно русских земель». «Собирание», «освоение», «возвращение» відбувалося шляхом нападницьких війн проти сусідів, аби позбавити їх волі і державності. Ось які війни вела Москва протягом своєї історії:

1471 – 1496 – війна проти Новгорода,

1499 – похід на завоювання Зауралля,

1500 – 1503 – війна проти Литви,

1512 – війна проти Польщі,

1550. – війна проти Казанського ханства,

1552 – друга війна проти Казані,

1556 – війна проти Астрахані,

1557 – війна проти Криму,

1558 – 1583 – війна за Ліфляндію,

1579 – війна проти Польщі,

1581 – військова експедиція для завоювання Сибіру,

1590 – 1595 – війна проти Швеції,

1598 – війна проти сибірського хана Кучума,

1600 – військовий похід на ріку Об у Сибіру,

1608 – 1618 – війна проти Польщі,

1610 – 1617 – війна проти Швеції,

1632 – 1634 – війна проти Польщі,

1637 – війна проти Азова,

1643 – 1652 – війна проти Китаю,

1654 – 1667 – війна проти Польщі,

1656 – 1661 – війна проти Швеції,

1668 – 1669 – війна проти Персії-Ірану,

1671 – похід на Астрахань,

1676 – 1681 – війна проти Туреччини, Криму і Молдови,

1687 – війна проти Криму,

1689 – похід на Крим,

1695 – похід на Азов,

1695 – 1697 – похід на Камчатку,

1696 – похід на здобуття Азова,

1700 – 1721 – війна проти Швеції,

1711 – війна проти Туреччини,

1722 – 1724 – війна проти Персії-Ірану,

1733-1735- війна з Польщею,

1735 – 1739 – війна проти Туреччини, Криму та Молдови,

1741 – війна проти Польщі,

1741 – 1743 – війна проти Швеції,

1756. – 1762 – війна проти Німеччини,

1768. – 1774 – війна проти Туреччини і Молдови,

1787. – 1792 – війна проти Туреччини і Молдови,

1788. – 1790 – війна проти Швеції,

1792 – війна проти Польщі,

1794 – війна проти Польщі,

1796 – війна проти Персії-Ірану,

1799. – війна проти Франції,

1800. – війна проти Англії,

1804 – 1813 – війна проти Персії-Ірану,

1805 – 1807 – війна проти Франції,

1805 – 1812 – війна проти Туреччини і Молдови,

1806. – похід на Сахалін,

1808 – 1809 – війна проти Швеції,

1812 – 1814 – війна проти Франції,

1813 – війна проти Грузії,

1820 – похід на Казахстан,

1826 – 1828 – війна проти Персії-Ірану,

1828 – 1829 – війна проти Туреччини, Молдови, Валахії,

1833 – похід на Константинополь,

1839 – похід на Хіву,

1843 – 1859 – війна з Чечнею, Дагестаном, Черкесією,

1847 – похід на Казахстан,

1850 – похід на Кош-Курган,

1853 – похід на Ак-Мечеть,

1853 – 1856 – війна з Туреччиною, Францією, Англією в Криму,

1853. – похід на Коканд,

1850 – 1856 – похід на Коканд,

1865. – окупація Ташкента,

1866. – 1868 – похід на Бухару,

1868 – окупація Самарканда,

1873 – 1875 – похід на Хіву,

1877 – 1878 – війна проти Туреччини,

1880 – 1881 – похід на Туркменію,

1884 – 1885 – похід на Афганістан,

1901 – окупація Маньчжурії,

1904-1905 – війна проти Японії,

1914. – 1917 – війна проти Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини,

1917 – війна проти Фінляндії,

1917. -1918 – похід в Україну,

1918. – похід на Литву, Латвію, Естонію,

1919. – похід у Білорусь,

1919 – похід в Україну,

1917. – 1921 – війна проти Польщі,

1920 – 1921 – похід на Кавказ і в Персію-Іран,

1920 – 1921 – окупація Грузії, Вірменії, Азербайджану,

1939. – війна проти Польщі,

1939. – 1940 – війна проти Фінляндії,

1940. – окупація Бессарабії, Північної Буковини,

1941. – 1945 – війна з Німеччиною,

1941 – введення військ в Персію-Іран,

1944 – окупація Тувинської Народної Республіки,

1945 – похід на Японію,

1956 – похід на Угорщину,

1968 – похід на Чехословаччину,

1979 – 1990 – війна в Афганістані,

1992 – війна в Молдові,

1991 – 1994 – війна в Південній Осетії, в Абхазії, тобто проти Грузії,

1994-1995 – війна проти Чечні.

1992 – 1995 – війна в Таджикистані.

Ми вже не кажемо про геноцид у 1989 році в Тбілісі та Вільнюсі. І що цікаво, росіяни кричать, як недорізані, коли їм дають відкоша, тобто б’ють їх на чужому терені. Але всі свої загарбницькі війни розглядають під кутом зору необхідності.

Нам можуть зауважити, що Москві доводилося вести і оборонні війни, тобто «отечественные». Але ні у 1812-му, ні у 1941 – 1945 рр. «отечественных» війн не було. О. Суворов, М. Кутузов воювали до 1812 р. у Західній Європі проти Франції, яка тоді не збиралася нападати на Росію. Наполеон здійснив похід на Москву, аби покласти край інтервенціям Росії у Європу. Сьогодні кожному відомо, що Другу світову війну нападом на Польщу розпочали Гітлер та Сталін. 15 травня 1941 р. Москва зажадала, аби Болгарія пропустила совєтські війська через свою територію до Константинополя, а це означало не лише загарбання Москвою Балкан, але й фактичне знищення Німеччини. Це й призвело до того, що вісь Берлін – Москва – Токіо було замінено віссю Берлін – Рим – Токіо. Якщо порівнювати число знищених фашистами з числом знищених большевицькою Москвою, то гітлерівська Німеччина видається ягнятком порівняно з московським вовком.

Перед Кримською війною 1853 – 1856 рр. англійський лорд Джон Брайт доводив, що кожне нове завоювання послаблює Росію: їй все більше доводиться витрачатися фізично і матеріально на армію та репресивні органи для утримання підкорених народів і територій, тобто росіяни, збільшуючи територію держави, не покращують власний добробут, а навпаки – погіршують.

Як шляхом загарбницьких війн збільшувалася Московська імперія, можна проілюструвати цифрами:

у кінці XIII століття – 16200 кв. км,

1462 р. – 600000 кв. км,

1505 р. – 2250000 кв. км,

у середині XVI ст. – 12400000 кв. км,

1796 р. – 19400000 кв. км,

1815 р. – 20000000 кв. км,

1890 р. – 22224522 кв. км,

1909 р. – 22429996 кв. км,

1937 р. – 21176187 кв. км,

1940 р. – 21572000 кв. км,

1957 р. – 22403000 кв. км.

Після Другої світової війни, як бачимо, дореволюційний обсяг був майже повністю відновлений.

У 1919 – 1945 рр., коли Московська імперія замаскувалася під назвою Совєтський Союз, були приєднані такі неросійські терени і народи:

1919. – Україна – 452000 кв. км,

1919. – Білорусь – 127000 кв. км,

1920. – Вірменія – 29000 кв. км,

1919. – Азербайджан – 87000 кв. км,

1920. – Грузія – 70000 кв. км,

1939 – Західна Україна і Західна Білорусія – 206000 кв. км,

1940 – Карелія – 46000 кв. км,

1939. – Бессарабія і Буковина – 44000 кв. км,

1940. – Латвія – 65000 кв. км,

1940 – Литва – 55000 кв. км,

1940 – Естонія – 47000 кв. км,

1944 – Тува – 70500 кв. км,

1945 – Карелія – 12000 кв. км,

1945 – Карпатська Україна – 14000 кв. км,

1945 – Північно-Східна Пруссія – 16029 кв. км,

1945 – Південний Сахалін і Курили – 36000 кв. км.

Усі ці квадратні кілометри треба знати, аби поборювати московську брехню про велику Росію, «где так вольно дышит человек». Після розвалу СССР територія Росії разом з Чечнею дорівнювала 170754000 км. кв. Кажемо разом з Чечнею, бо до 1991 року була Чечено-Інгушська республіка, та й не всі етнічні чеченські землі входять до теперішньої Чечні.

Отже, територія Московської імперії зростала за рахунок земель підкорених народів. Треба дослідити історію російських війн, аби знати, на чиїх землях російські солдати будували фортеці, щоб сьогоднішні московські політики та радіо- і тележурналісти виправдовували війни за збереження тюрми народів. Це теж дуже легко проілюструвати.

1472. р. – Пермське князівство,

1478. р. – Двінська область,

1479 р. – Новгородська республіка,

1485 р. – Тверське князівство,

1487 р. – Казанське князівство,

1489 р. – В’ятське князівство (тепер Кіровська область),

1503 р. – Чернігівське князівство (початок завоювання України),

1510 р. – місто Псков,

1514 р. – місто Смоленськ,

1521 р. – Рязанське князівство,

1521 р. – місто Казань,

1526 р. – місто Астрахань,

1607 р. – місто Тула,

1618 р. – Сибір до р. Єнісей,

1632 р. – Сибір до р. Лена,

1645 р. – Сибір до Охотського моря,

1654 р. – Східна Україна,

1680 р. – Українська Київщина,

1695 – 1697 рр. – окупація Камчатки і Чукотки,

1696 р. – місто Азов,

1721 р. – Ливонія, Естонія, Інгерманландія, Карелія,

1723 р. – Надкаспійський край і міста Баку та Дербент,

1737 р. – побережжя Чорного моря між Доном і Бугом,

1772 р. – Білорусь (через поділ Польщі),

1774. р. – Крим, побережжя Чорного моря між Дніпром і Бугом, побережжя Кавказу,

1782. р. – Кубань,

1783. р. – Грузія,

1792. р. – Бузько-Дністровське межиріччя,

1793. р. – Мінськ, Пінськ та частина Західної України (через поділ Польщі),

1795 р. – Курляндія, Литва з Ковном і Вільном, Полісся, Волинь (через поділ Польщі),

1798. – 1807 рр. – Іонічні острови (Корфу, Пансос, Леукас, Ітака та інші),

1801 р. – Мінгрелія,

1807 р. – Данціг, землі над Нецою, Нова Східна Пруссія,

1809 р. – Фінляндія і Аланські острови,

1812 р. – Пруто-Дністровське межиріччя,

1813 р. – Баку (в черговий раз),

1815 р. – Конгресова Польща, Новий Шленськ, Південно-Східна Пруссія,

1820. р. – Казахстан (початок окупації),

1820 р. – Азербайджан і Вірменія (початок окупації),

1828 р. – Персько-Іранська Вірменія,

1829 р. – гирло Дунаю, східне побережжя Чорного моря від гирла Кубані, Кавказ,

1843 – 1859 рр. – Черкесія, Чечня, Інгушетія, Дагестан,

1850 р. – Кош-Курган,

1850 – 1853 рр. – Південний Сахалін і частина Кореї,

1855 р. – Курильські острови,

1858 – 1860 рр. – Північна Маньчжурія над Амуром, Владивосток,

1865 р. – Ташкент,

1863. – Самарканд,

1868 р. – Бухара,

1873 р. – Хіва,

1875 р. – Північний Сахалін,

1876 р. – Коканд,

1878 р. – вдруге Південна Бессарабія, Вірменія, Батум,

1881. р. – Туркменія,

1884 р. – Таджикистан,

1898 р. – півострів Ляо-Тунг і Порт-Артур,

1901. р. – Маньчжурія,

1919. р. – Білорусія,

1919 р. – Україна,

1919. р. – Туркестан, Бухара, Хіва,

1920-1921 р. – Грузія, Азербайджан, Вірменія,

1922 р. – Далекосхідна Республіка і Зелена Україна,

1939. р. – Західна Україна, Західна Білорусія,

1940 р. – Карелія, Фінські острови,

1940 р. – Естонія, Латвія, Литва,

1939. р. – Бессарабія і Буковина,

1944 р. – Тува,

1945 р. – Східна Карелія і область Петсамо,

1945 р. – Південно-Східна Пруссія і Кенігсберг,

1945 р. – Карпатська Україна,

1945 р. – Південний Сахалін і Курильські острови.

Після розвалу СССР Росія окупувала лівий берег Дністра, аби тримати у своїх руках Молдову і мати плацдарм для нападу на Україну із заходу. Адже, як зізнався в передноворічному інтерв’ю «Останкіно» Ігор Смирнов, «усе, що відбувалося і відбувається в Придністров’ї, планують Президент і Держдума Росії». «Останкіно» називає таджицько-афганський кордон «південним кордоном Росії». А тепер ще й Чечня.

Як бачимо, характер Росії не змінився. Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Бельгія тощо позбавилися колоній, а Росія будь-що намагається утримати їх, проливаючи кров російського й неросійських народів.

Бандитизм – політика цієї останньої імперії. І, певний, доки вона не збіжиться до Московського князівства початку XIV століття, спокою і миру на землі не буде. Про це мусить знати кожний, кому дорогі воля і життя – земне і потойбічне.

Василь Барладяну-Бирладник

«Державність» № 2 (15) вересень, 1995 р.