Пропагандистська атака на мізки західних обивателів під виглядом інтерв’ю Путіна американському блогеру Такеру Карлсону 6 лютого 2024 року, так зване послання до Федеральних зборів 29 лютого 2024 року на фоні перманентних алкогольно-апокаліптичних марень Дмітрія Мєдвєдєва, є ретельно спрямованою інформаційно-психологічною операцією Росії передусім проти своїх стратегічних ворогів на заході.
Очевидно, кожен дозований і жорстко цензурований вихід Путіна на люди через засоби масової інформації розглядається ним крізь призму деформованої свідомості колишнього розвідника-невдахи і багаторічного представника спецслужб. Псевдоісторичний потік імперських марень, відверта брехня, масно переплітаються з прихованими погрозами до знищення людства шляхом застосування ядерної зброї з боку Путіна і неприхованим ядерним шантажем з вуст Мєдвєдєва. Останній відіграє фонову роль збожеволілого імперця, агресивного без меж, на тлі якого царь Владімір виглядає заледве не як зважений стратег. Враховуючи те, що Путін говорить з метою не інформувати, а дезінформувати публіку, варто все ж зупинитися на окремих моментах цієї величезної інформаційно-психологічної операції, яку російська агресивна імперія веде голосом Путіна і беквокалом Мєдвєдєва.
Найголовніша мета – збити з пантелику, розділити і залякати громадську думку на Заході, політичні еліти якого чутливі до настроїв громадськості.
Друге, унеможливити розуміння Заходом справжніх цілей та глибини агресії. На яку Захід реагує поступово-порційно, а отже завжди із запізненням.
Третє, залишити ілюзію можливості вирішення глобального протистояння переговорами. Активно використовуючи час для посилення своїх наступальних спроможностей.
Четверте, засвідчити Заходу монолітну підтримку своєї політики, замазати політичний клас і суспільство колективною відповідальністю.
І п’яте, засвідчити, що в Росії є запит на значно агресивнішу позицію щодо Заходу, яку, приміром, артикулює Мєдвєдєв.
У сухому залишку Путін намагається довести до думки Заходу переконання, використовуючи широкий асортимент аргументів – від великих псевдоісторичних екскурсів до агресивних дій «на землі», що цілі так званої «специальной ваєнной аперациі» – а це повне знищення суб’єктності української Держави та ідентичності української нації – будуть досягнуті як не «митьйом так катаньєм». І чим більший опір буде чинити Україна, тим гірші для неї будуть наслідки.
Враховуючи те, що Росія вже понесла колосальні втрати на полі бою, на десятиліття підірвала свою здатність мати сучасну високотехнологічну армію, оперативна пауза для поновлення боєздатності своїх військ з закріпленням реальної лінії розмежування як тимчасової роздільної лінії, з примушуванням України до значних поступок, розглядається як прийнятний варіант мінімум у цій фазі війни. Водночас, апеляція до героїчної «русской вєсни» (до речі, абсолютно програшної спецоперації навесні 2014 року), постійна артикуляція на незаконності приєднання до України так званої Новоросії, внесення у Конституцію областей, які і досі переважно або частково контролюються української державою, свідчить про використання давньої тактики ступеневої агресії з подальшою підготовкою законності розширення агресії та не відмови від максималістських цілей («Росії по обох берегах Дніпра», як заявляє Мєдвєдєв).
Кожна заява Путіна суголосно артикулюється його клієнтелою на Заході. А там не лише представники маргінальних ультралівих чи ультраправих угрупувань, але й респектабельні політики, на кшталт прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана чи прем’єра Словачини Роберта Фіцо. Мовляв, треба негайно припинити війну, накачувати Україну зброєю і негайно сісти за стіл переговорів. Насправді мета таких дій очевидна: максимально використати паузу в постачанні західної допомоги для окупації якомога більшого простору, факт якої буде зафіксовано на момент гіпотетичних перемовин.
Заяви про можливість застосування ядерної зброї є черговим етапом продовження гри в «червону лінію», перехід якої неодмінно має викликати з боку Росії ядерну атаку на Захід, що врешті-решт закінчиться глобальною ядерною катастрофою людства. Попри блеф і постійний відступ від своїх же червоних ліній Росія активно працює з мізками переважно пацифістичного населення Заходу та їх політичних еліт, які відтак обрали тактику порційного збільшення допомоги Україні та розширення асортименту лише після чергового загострення з боку Росії. Така тактика дає результати. Попри те, що західне озброєння суттєво впливає на перебіг подій на фронті, відтермінування його постачання, невиконання поставлених термінів, звуження асортименту та довгу публічну дискусію перед наданням чергової партії нової зброї, дає змогу Росії підготуватися до цього кроку і мінімізувати його результати. І це лише на поверхні. Які аргументи проводяться в кулуарних переговорах можна лиш здогадуватися, але реальним їх виявом є своєчасність, швидкість і актуальність допомоги Україні, бо жодні суспільно-політичні дискусії ні на мить не зупинили російської агресії в полі, навпаки – кожна затримка була ефективно Росією використана.
Підрив довіри до діючих політиків та їх політики з метою максимального ослаблення єдності країн Євросоюзу, втягування їх у політичну турбулентність – стратегічна гра Росії проти Заходу в довгу.
Ще одним із завдань такої гри через поширення наративів з перших вуст, є розділити Захід, розсварити Європу зі США. Саме тому Путін вербально залишає вікно можливостей для переговорів зі США, публічно принижуючи роль європейських країн до слухняних слуг США. Тут мета та ж. Втягнути у дискусію доцільності допомоги Україні, щоб припинити або максимально ускладнити і відтягнути в часі військову допомогу. А також, знаючи традиційний страх США перед посиленням Китаю, пропонувати договір, який передбачає геополітичну залежність України перед Росією з дотриманням нейтралітету щодо Китаю.
Водночас міфологема про «неонацистський режим» у Києві, яку легко насадити через монополію державної пропаганди в Росії, не працює у США. Звинуватити у нацизмі керівництво країни, на чолі якої єврей, виглядає максимально необґрунтованим і викликає лиш гомеричний сміх. Тому й Такер Карлсон, який дозволяв Путіну безупинно транслювати ці нісенітниці в голови західних обивателів, тепер намагається знайти інші підґрунтя обʼєктивності і законності агресії Росії. Мовляв, це не Росія напала («Росія не починала цієї війни» – путінська орвелівська фраза, яка ставить в ступор будь-кого), вона, навпаки, вимушена захищатися. Ба більше – має імперське право на зону своїх геополітичних інтересів, а Захід і неслухняні українці лише спровокували Росію на відповідні дії. Так як Польща мовляв спровокувала Гітлера своєю непоступливістю і неслухняністю. Забуваючи і про післявоєнні правила і норми ООН (Україна до речі, була однією з країн засновниць), і про те, що Україна володіла третім у світі ядерним запасом, який добровільно здала в обмін на гарантії безпеки. Тому Такер Карлсон, приміром, використовує чутливу для Заходу тему політичної корупції.
Цікаво, що своєму обивателю Путіну запропонувати нічого. Пропонуючи під час щорічного послання п’ять нових національних проектів, які нібито передбачають ріст добробуту та соціальних стандартів росіян, Путін навіть не заморочується де взяти величезні гроші на це, бо твердить, що це реально лише після успішного закінчення так званої спеціальної операції, яку закінчити успішно неможливо. Заява про соціальні ліфти учасникам СВО теж виглядає комічною. Про які ліфти йдеться для тих, вибір яких лиш коли і за яку посадку їх пошлють на убій. Тому обіцяти можна багато, як приміром міст через ріку Лєну чи обіцянку не підіймати пенсійний вік. Обіцянок просто не буде перед ким виконувати.
Просто аналізувати виступ Путіна, заяви Медвєдєва крізь призму логіки і раціональності – найбільша помилка. Мета цих реляцій – збити з пантелику, прикрити справжні плани, дезінформувати і обеззброїти. Тому саме як до диверсійно-підривних та інформаційно-психологічних операцій варто ставитись до заяв кремлівського старця, який переконаний, що всіх переживе і всіх обдурить. Десь так мислив і 71 річний Сталін, який цього дня у 1953 році відправився до пекла.
Лише військова поразка Росії, розвал імперії і кримінальний процес над злочинцями може виправити ситуацію. А для цього потрібні не переговори, а щоденне посилення оборонних спроможностей України.
Юрій Сиротюк
