До 120-річчя брошури «Самостійна Україна»
Виповнилося 120 років з часу появи роботи Миколи Міхновського (1873-1924) «Самостійна Україна», де фактично вперше була проголошена ідея державної незалежності України. Але на цю дату в нас увагу не звернули. Міхновського, цього блискучого харківського юриста, вмілого фахівця-державника не цінували в минулому. Не цінують і зараз. Хоча те, що він робив, мало конструктивний характер.
Якби Україна під час визвольних змагань 1917-1921 років пішла не «шляхом Михайла Грушевського й Симона Петлюри», а «шляхом Міхновського», ми би, певно, ще сто років тому створили свою державу, яка зайняла достойне місце в «європейському домі», Однак це вже питання «альтернативної історії». Хоча… Можливо, й нинішнім очільникам України варто приглянутися до «шляху Міхновського», його ідей, зрозуміти, що вони не втратили свого значення.
«Самостійна Україна» побачила світ у Львові навесні 1900 року. В основі її тексту була покладена промова, яку Міхновський виголосив під час Шевченківських свят того ж року. «Самостійна Україна» стала своєрідною програмою для Революційної української партії (РУП), одним із засновників якої був Міхновський.
На початку цього твору йшлося про те, що кінець ХІХ – початок ХХ століття є часом визволення націй, а свобода, духовний розвиток людини, її матеріальне благополуччя можливі лише в національній державі: «…тільки держава одноплеменного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду…»
Здавалося, в умовах глобалізації можна було б відкинути це твердження. Проте нинішня пандемія коронавірусу ніби «відновила» цю ідею. Саме держави, їх інституції мусять рятувати своє населення.
Для Міхновського українська національна держава – це не засіб, а мета, до якої треба прагнути. Тим він відрізнявся від різного роду українофілів «соціалістичного типу», для яких соціальні й культурні питання стояли на першому місці, а не питання державотворення. При цьому Міхновським спеціально звертається увага на питання армії. Тому в 1917 році він приділяв велику увагу створенню українського війська – чого не скажеш про більшість лідерів Української Центральної Ради.
У роботі «Самостійна Україна» автор подає історію української державності, яка принципово відрізняється від концепції історії України Михайла Грушевського, що мала народницький характер.
Міхновський, зокрема, писав: «Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної».
Далі він наводить низку прикладів українського державотворення. Міхновський ніби став попередником «державної школи» в українській історіографії, біля витоків якої стояв В’ячеслав Липинський.
У «Самостійній Україні» автор вказував на порушення з боку росіян домовленостей з українцями, укладених у Переяславі в 1654 році. Вони передбачали, на думку Міхновського, створення конфедеративної держави. Адже, як вважав він, під час повстання Богдана Хмельницького виникла українська держава. Натомість російська сторона знищила цю державу й почала проводити русифікаторську політику.
Міхновський запитував: «Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року (мається на увазі Емський указ – ред.), що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян (москалів) або змоскалізуваних ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі».
При цьому Міхновський звертав увагу, що «українська нація платить «данину» не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови». Чи останнє не про нинішню Українську православну церкву (Московського патріархату), очільники якої говорять про непотрібність української мови в богослужінні?
Міхновський вважав, що наші втрати на полі культурному, духовному були дуже великі й вели до руйнування української нації. І в цьому є вина інтелектуальної еліти, яка не виявляла стійкості: «В історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів».
Він також наводить чисельні приклади, коли українські інтелігенти йшли на службу до чужинців. «Чи можемо зрівняти війну, пошесть… із оцим масовим відступництвом інтелігенції?» – запитував Міхновський. А хіба зараз ці слова не звучать актуально? Хіба мало талановитих українців йшли і йдуть на службу до росіян? І не тільки…
Незважаючи на непрості обставини, в яких опинилися українці, Міхновський вважав, що вони здатні знайти в собі сили, аби протистояти денаціоналізації й добитися створення своєї незалежної держави.
Він висував гасло: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський розумів, що «боротьба буле люта й довга, що ворог безпощадний і дужий». І в цій боротьбі доведеться вдаватися до зброї.
Чи не був він правий? І чи далі не доводиться українцям відстоювати свою державу зі зброєю в руках?
Не буду зараз вдаватися до розгляду діяльності Міхновського. Відзначу лише, що його послідовно «виживали» Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. «Любі друзі» Павла Скоропадського відмовили гетьмана призначати Міхновського головою уряду. Ця, безперечно, талановита людина виявилася «не потрібною» для тодішніх вождів українства. Хоча саме таких людей у той час гостро потребувала наша нація. Зрештою, не лише в той час…
Петро Кралюк
