Ідеолог національного визволення

До 100-річчя від народження Ярослава Стецька

В інших історичних умовах він міг принести своїй нації славу світового філософа, не меншу, ніж у Канта. Однак доля та історичні обставини примусили його взяти на себе обов’язок праці в царині національного визволення. І він впорався зі своїм, добровільно взятим на себе обов’язком сповна, використавши усі дані Богом таланти там, де інші, можливо, були б і безсилими. Та все ж, до кінця свого життя він залишався філософом, за способом думання і способом викладення своїх думок. Можливо, саме тому для багатьох він досі є не дуже зрозумілим і не дуже оціненим. Це все — про Ярослава Стецька, 100-річчя від народження якого відзначаємо 19 січня.
Дослідження його життєпису переважно похапцем пробігають період до 30 червня 1941 року і зосереджуються на періоді проголошення Акту відновлення Держави та діяльності в еміґрації. Однак саме в студентський період сформувався той авторитет Ярослава Стецька в середовищі ОУН, завдяки якому він став другою особою в Організації після 2-го Збору та головою Державного Правління. Не на порожньому місці, а тому, що саме Ярославу Стецькові ОУН завдячує вибором принципів внутрішньої взаємодії, морального кодексу і способу співдії з рештою суспільства. Документи свідчать, що після проголошення створення ОУН у цьому середовищі тривала дискусія про принципи діяльності Організації. Відголоском цієї дискусії є поява в “Літературно-Науковому Віснику” у лютому 1933 року статті Дмитра Донцова “Партія чи Орден”. Відповідь Ярослава Стецька “Мої думки на марґінесі дискусії про Орден” в “Студентському віснику” цікава не лише ствердженням тих принципів, на яких базувалась ОУН. Якщо уважно прочитати Стецька, то помітимо те, що пізніше називали “бандерівською політикою доконаних фактів”. Автор делікатно, але рішуче пояснює: поки ви дискутуєте, ми вже збудували свій орден, і принципи його такі та такі.
Принципи, сформульовані Стецьком, стали основою для функціонування ОУН. Як усі філософи, він мав заскладний для загалу спосіб формулювання думок, і спрощеною кодифікацією цих принципів займались інші, переважно Степан Ленкавський. Правильність вибору підтверджена історією. Навряд чи УПА воювала б до кінця 50-х років, якби в основу побудови ОУН було покладене сучасне майданарбайтерство. Сумнівно, що члени ОУН, вийшовши з радянських концтаборів, у 60-ті видавали б підпільні журнали під гаслом “Свобода народам! – Свобода людині!”, якби основним принципом діяльності ОУН був партійний принцип впливу на владу, шляхом посідання місць у владі. Ірраціональний ідеалізм, місійність життя члена визвольного ордену — це велика потуга, яка в стані протиставитися загрозі смерті і змінити суспільство навколо її носія. Не кожна людина здатна взяти на себе цю місію, каже Стецько — але для діяльності визвольного ордена потрібна не кількість, а якість.
Радянська пропаганда намагалась зробити з Ярослава Стецька ідеолога-різуна. Час від часу ці наробки КГБ з’являються й зараз в джерелах інформації. Однак автентичний Стецько в програмній праці “За творців нової дійсности” викреслює інший образ людини, яка підходить для його моделі ордену ОУН: “Національний борець прагне не смерти людини, а перемоги національної ідеї. Він усуває не людину, а персоніфікацію чужого панування над його нацією. Не тужить він за „щастям ножа й крови”, а за щастям перемоги ідеї.” В іншому місці цієї праці Ярослав Стецько вказує на безглуздість помсти заради помсти, стверджуючи, що перемога є найефективнішою помстою поневолювачеві.
Потреби практики визвольної боротьби не пустили Ярослава Стецька у теоретичний світ філософії — він був потрібен, як практик, спочатку — Коновальцеві, як організатор 2-го (Римського) Збору ОУН, потім — як голова Уряду відновленої Української Держави. Світ дипломатії переважно є антиподом світу ідеології, але Стецько, хоч у міжвоєнний час гостро критикував концепції “християнського націоналізму”, ще гостріше відчуває потребу національної єдності в критичні моменти історії — і в ніч перед проголошенням Акта 30 червня погоджує значну частину тексту з митрополитом Шептицьким. Однак далі історичні обставини вимагали від Ярослава Стецька іншого: підтвердження ідеологічних засад, написаних ним для загалу ОУН, його власною поведінкою в німецькому концтаборі. Звичайно, тиск, який чинився гітлерівцями на Бандеру був неспівмірно більшим, жорстока смерть Олександра і Василя Бандер в Освєнцимі є яскравим прикладом рафінованого гітлерівського шантажу, однак не слід думати, що нацистам не підійшло б зречення від державності голови українського уряду. Ще й як би підійшло — для геббельсівської пропаганди це був би справжній подарунок, як, до речі, й для радянської. Однак Стецько також не здався, і сьогодні ми маємо Акт відновлення Української Держави, як символ боротьби України проти нацизму.
Післявоєнне життя Ярослава Стецька в еміґрації пов’язане з діяльністю ОУН та АБН. Його ідею міжнародного фронту поневолених Москвою народів, сформульовану на конференції бандерівців у 1940 році, у воєнні роки ОУН реалізовувала без нього. Поки він сидів у концтаборі, в УПА з’явилися національні формування. Однак ідея саме його, про це свідчить виступ Я. Стецька на судовому процесі проти ОУН у Львові в 1936 році: …я висунув у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватись змагання і інших поневолених народів, що
Україна має бути їх ідейним й моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях…”. В ОУН було залізне правило: твоя ідея — ти й реалізовуй. Тому, коли після війни постало питання координування діяльності еміграційних самостійницьких організацій різних народів — Ярослав Стецько бере на себе цю ділянку роботи.
Його авторитет в ОУН високий: у 1945р. Крайова Конференція ОУН обирає Я. Стецька членом Бюра Проводу ОУН — разом з С. Бандерою та Р. Шухевичем. Але про повернення в Україну не йдеться: війна створила велику політичну діяспору, яку необхідно організувати і спрямувати на боротьбу за міжнародне визнання права українців на незалежність. І ще й співпраця з іншими поневоленими народами: 16 квітня 1946 року за його активної участі створено Антибільшовицький блок народів — і від початку та до самої смерті Ярослав Стецько був Президентом Блоку. Він шукає союзників в усьому світі, і знаходить: підписує угоду з тайванським антикомуністичним урядом про створення в Тайпеї місії АБН, стає ініціятором створення Європейської ради свободи в липні 1967 року. На Світовій Антикомуністичній Конференції у Тайпеї (15–30.09 1967 р.) він став одним з ініціяторів створення Світової Антикомуністичної Ліги (ВАКЛ), на форумах якої прагнув, щоб ліга мала не лише антикомуністичне, але й виразне антиімперське обличчя.
Після уступлення з посади Степана Ленкавського Ярослава Стецька обирають в 1968 році Головою проводу ОУН-бандерівців. Це був вибір, якого уникнути було неможливо, рівних йому авторитетів в ОУН не було. І це було дуже логічне обрання: головою стала людина, за ідеологічними лекалами якої творилась сама Організація, яка поклала багато організаційної праці, щоб ОУН стала такою, а не іншою. Він трохи не дожив до Незалежності України, за яку боровся усе життя. Не побачив, як згідно з ідеями АБН розпадається Радянський Союз. Але доживши до Чорнобильської катастрофи, сказав, що це буде останній цвях в труну СРСР. При своїх талантах він багато чого міг зробити такого, що прославило би його як одного з найвидатніших мислителів епохи — але вибрав собі місію життя заради Незалежності України. Хоч він і не любив слова “пожертва”, але ця його пожертва усього життя була зовсім не марною.