Дмитро Тимчук
Заява керівника МО України адмірала І.Тенюха про те, що у Сухопутних військах - лише 6 тис. боєздатних військовослужбовців, викликало шок. Виникає питання: хто винен, що держава, яка в 1991 р. мала на своїй території майже 800 тисячне угруповання військ, в 2014 році раптом виявилася однією з найбільш безпорадних держав світу (у співвідношенні особовий склад боєготових частин і підрозділів до чисельності населення)?
Спробуємо розібратися. У жовтні 1991 року Верховна Рада встановила перспективну чисельність армії і флоту в 450 тис. чоловік. Це – 1% населення, верхня планка за світовим стандартом, вище якого армія стає обтяжливою для економіки.
Саме цей показник був забитий для України в Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Згідно з цим документом, Україна може мати: 450 000 людей особового складу Збройних сил; 4080 танків (3130 в регулярних частинах); 5050 бойових броньованих машин (4350) ; 4040 артилерійських гармат калібру більше 100 мм (3240) ; 330 ударних вертольотів; 1080 бойових літаків.
При нормальній бойовій підготовці більш ніж серйозна сила, як для Європи. І цілком здатна протистояти Росії при її агресії (тут працює арифметика Пупкіна з картинками: для успіху наступу чисельність наступаючих повинна мінімум в 3 рази перевищувати чисельність тих, що обороняються, це перевірений військовий норматив).
Однак у 2000 р. (при Л.Кучмі) наша армія становила вже 310 тис. чоловік. І неухильно скорочувалася й далі аж до початку вторгнення Росії в кінці лютого 2014 року.
Виходить, винні всі президенти, починаючи з Кучми, і всі міністри оборони при цих президентах, чи не так?
Ні, не так. При Кучмі було вперше заявлено про наміри України вступити до НАТО. Цю лінію з першого до останнього дня підтримував, будучи президентом, і В. Ющенко. Вступ до НАТО – це гарантії колективної безпеки (п.5 Вашингтонського договору). Це відсутність потреби мати потужну численну армію. Саме таку армію, нечисленну, але здатну брати участь у багатонаціональних операціях НАТО армію і будувала Україна фактично з 2002 по 2010 рр..
Однак ситуація різко змінилася навесні 2010 року, коли до влади прийшов Янукович. Оголосивши позаблоковість України, сей стратег замість різкого нарощування чисельності військ (що забезпечувало б обороноздатність країни в нових умовах), раптом взявся скорочувати армію далі. У підсумку на сьогодні в строю — щось близько 180 тис. солдатів і офіцерів. А враховуючи мізерні кошти, що виділяються на бойову підготовку і технічне переоснащення, боєготові з них і зовсім лічені тисячі.
Таким чином, безпосередню відповідальність за нинішній стан армії і нездатність України себе захистити несе ВФЯ, і його стратеги – Єжель, Саламатін і Лебедєв. А заодно начальники Генштабу, які слухняно керували цим розвалом – до слова, «герой, що не відбувся», генерал Замана, в їх числі.
Нам від цього зараз ніяк не легше, але ми принаймні знаємо, хто повинен (і, сподіваюся, буде) відповідати. Хай знають і вони.
