Майдан, Революція Гідності зробила чи не все таємне явним. Виняток, мабуть, лише один. За зовнішнім українським антуражем ми не побачили силу, яка підтримала Майдан, але не була українською.
ЧИЙ МАЙДАН?
Протягом усіх трьох місяців ішла непублічна, але відчутна боротьба нашої нації постулювати виняткове право на цю Революцію. У нас мали бути союзники, але «дольовики» – на цю роль претендували так звані «русскоязичниє украінци». Їх не часто пускали на сцену, і їх заднім числом все-таки оформили як попутників, добрих помічників.
Ця ж російськомовна і просто русская частка активу Майдану змушена була прийняти (хоч із застереженнями) корпус консервативної революційної символіки, зокрема ім’я Степана Бандери і сам феноменальний «мем» – «бандерівці». Ця ж русская частка насторожено, а де й вороже сприйняла падіння Лєніна на Бесарабці, як і наступний лєнінопад.
Наскільки стійка буде нинішня ентонаціональна спільнота «русскоязичних украінцев»? Чи іманентною є їхня теперішня москвофобія? Чи почнуть вони грати у нові юніоністські проекти з Москвою, як тільки там поміняється режим? Це зараз другорядні питання. Але вони можуть стати ключовими для нас, якщо все залишимо, як є.
Москва, путінський режим, був неготовий до того, що русскіє в Україні підтримають «бандерівську революцію». Саме таврування «бандерівцем» російськомовного попутника Майдану, за розрахунком Кремля, мусило викликати у них блювотний рефлекс, а відтак відкинути русскіх від українців. Інтуїтивно українці були готові до такого розвитку подій. Але, звісно, з тактичних міркувань намагалися цьому запобігти.
Тим часом «російськомовний бандерівець», якого не дуже пускали на сцену Майдану, дав кровну клятву на захист України. Але взамін попросив дрібничку: символічну легалізацію «російськомовних українців» як окремої, рівної сторони нового політичного процесу. Після втечі Януковича. А що? Українці не мали армії, Крим забирали «з потрохами» – і хтось прийшов із «юніоністським» гаслом «Єдина країна – Єдіная страна». Чому б і ні? Щось нашіптувало, що «мєстниє русскіє» були скрізь, а українці – тільки у наметах Майдану. «Вот вам, русскіє, пол-царства за союз протів Путіна». Хто тоді думав, що це коротке політичне гасло достойне смертельної унії Шотландії та Англії?
Гасло «Єдина країна – Єдіная страна» зрештою знайшло парламентську легітимацію. Вона полягала у відмові новообраного голови Верховної Ради, а згодом і Президента України Петра Порошенка підписувати рішення депутатів про скасування закону К\К – Ківалова-Колєсніченка. А саме цей закон відкривав «новой політіческой общності» – російськомовним українцям – шлях до повної, неподільної влади в Україні й форсованого будівництва «ґосударства Украіна»: українського за формою і русского за змістом. От тоді здалося, що за таке «ґосударство» русскоязичниє вирішили і повоювати. Хоч із Путіним, хоч і з самою Російською Федерацією. Як навчили русскоязичних на Майдані – «положити за новоє ґосударство і душу, і тєло».
Хто ж ці «російськомовні українці», які у хвилини екзальтації іменуються навіть «російськомовними бандерівцями»? Це українці, які не володіють українською мовою, чи це новосформована етнічна група, яка усвідомила свої політичні інтереси через набуту російську мову?
Є й ті, є й другі. Але є й треті, етнічні русскіє – багатомільйонна група громадян України, яка й стала полюсом політичної поведінки «російськомовних українців», придбавши собі цілком нову гібридну самоназву, псевдоетнонім: «русскоязичние украінци». Ця група не гомогенна, у ній навіть переважають креольські українські елементи, але це справді «русскіє», які в особливий, неочевидний спосіб легалізовані в державі Україна як рівновартісний державотворчий елемент, а подекуди і як «провідний» державний елемент.
Щоби збагнути колективну етнічну поведінку русскіх за межами Московщини, слід пам’ятати про їхнє надзвичайно гнучке ставлення до власної етнічної репрезентації. Є така русская приказка: «Назови хоть горшком – только в печь не ставь». Це значить: «Мені байдуже, як називатися серед тубільців – не чіпайте лишень моїх привілеїв». В Україні цей золотий, божественний привілей – мова. Разом із нею контролюються капітали і нею працює ота гібридна соціально-економічна система, яка побудована на загалом московитських зразках корупції.
Скажу дещо епатажно: з огляду на випробуваність і зрозумілість теперішньої економіко-політичної системи, опір реформам в Україні у той чи інший спосіб здійснюють саме русскіє і «прімкнувшіє к нім» креоли – «російськомовні українці». Це ж їхня країна і їхні «схеми». Для чого це валяти? Але де вони – русскіє України? От у Києві проживає понад 300 тисяч етнічних русскіх. Ми де-небудь чули про «русскій квартал» чи, скажімо, район, про який кияни скажуть: «Куренівка? Ооо! Там живуть самі москалі…». Ні. І ви не знайдете жодного так званого «кацапського кварталу» по всій Україні, хоча їх, за останнім переписом, понад 4 мільйони осіб. І живуть у багатьох містах вони компактно. Проте «невидимо».
В який спосіб вони залишаються невидимками – загадка, яку я спробую пояснити нижче. Поки що скажу, що русскіх в Україні набагато більше, ніж 4 мільйони. Навіть якщо згадати про відторгнення Криму.
На 1990 рік в Україні нараховувалося 11 мільйонів русскіх. Колосальна цифра, якщо згадати: в УНР їх було не більше мільйона. База нинішніх русскіх – післявоєнна колонізація з 1951 по 1991 рік з одночасною самодепортацією мільйонів українців до Сибіру та інших колоній Москви.
Куди ж поділися ці мільйони русскіх, яких 40 років поспіль завозили в УССР по 150 тисяч осіб на рік?
Так, є об’єктивні процеси асиміляції русскіх, на яку спромоглася Україна після проголошення державної самостійності. Але ця асиміляція не полягала у зміні русскімі мови, світогляду, ціннісних етнічних установок. Більшість із цих 11 мільйонів стала просто «русскоязичнимі украінцамі», тобто… залишилася русскімі.
Залишаючись у фактичній меншості в Україні, вони спромоглися закріпити тут домінантний стан російськомовної преси, телебачення, блокували появу таких статусних секторів преси, як україномовний глянець, а в 2000-х організували вражаючий наступ, перетворивши колосальну мережу FM-станцій у суто етнічний комунікативний простір русскіх в Україні. А на таких станціях як «Мелодия», «Русское радио», «KISS-FM» впроваджені розмовні ефіри навіть московським діалектом російської мови.
Короткий наступ українців після Помаранчевої революції провалився. Спадком для нас залишився ґрунтовно українізований прокат неросійського кіно. У Запоріжжі, як і у Львові, стрічки Квентіна Тарантіно дивляться по-українськи, і за це платять гроші. Проте русскоє в Україні залишалося за своїми масштабами державою в державі. А точніше – це сама держава. Держава русскіх в Україні.
СИЛА – ЦЕ РУССКІЄ
Русскіє ніколи не виступають від свого імені. На це – табу. Вони говорять від імені нової політичної спільноти – «російськомовних українців». І тепер вони контролюють не лише ЗМІ, але й такі стратегічні для нації сектори, як спорт і армія. Спорт залишається тотальним русифікаторським ділом в Україні, де українську мову забуває ще в підлітковому віці абсолютна більшість українців. Проте це лише наслідок культури фізичної та військової підготовки, яка залишається всуціль совєцькою, а отже русскою.
Отже, армія як ще одне крило прояву «маскулінности» держави, теж залишається інститутом суто русскім. І не лише тому, що українці щодня зазнають там багатоаспектних принижень за мовною ознакою. Після падіння СССР не припинилися такі характерні сцени, коли українець із глухого села, повертаючись із «української» армії, починає «разгаварівать с папой і мамой на взрослом, ваєнном язикє». Власне, це закономірно. Бо по-українськи в армії вимовлялося чотири фрази: «Рівняйсь! – Струнко! – Кроком руш! – Здоров’я бажаю». Попри анекдотичність таких «покацаплених дембелів», справа стоїть трагічно – ці навчені військовій справі люди вербуються у всі ті ж «русскоязичні украінци», по факту лояльні до русскої етнічної громади та їхніх аспірацій панувати в Україні. В сучасній українській армії (вдумайтеся!) практично неможлива «русофобія» як така, а значить – і опозиція «свій-чужий». Той, хто ставить під сумнів цей факт, отримує в морду – як то було недавно в Івано-Франківську, коли людину побили за вимогу до полісмена говорити українською мовою.
Але найгірше – саме через сучасну армію легітимізується русскій етнічний проект в Україні. Робиться це професійно і місцями навіть героїчно. Зокрема, з самого початку війни з Російською Федерацією у публічному просторі з’явилися персонажі, які коментували військові події тільки і тільки «по-русскі». Ті, що на поверхні, це Семенченко, Бутусов, пізніше Мочанов. Прокурено-пороховим голосом проголошувалося: армія – інститут русскіх в Україні. І не сумнівайтесь.
У цей перехідний період слід заявити з усією категоричністю: розмовляєш в Україні по-русскі – ти русскій, незалежно від свого походження. «Російськомовний українець» – це ТИМЧАСОВИЙ статус громадянина України, який перебуває у стані НАТУРАЛІЗАЦІЇ. Ніякої «стабільної» спільноти «русскоязичні украінци» не може бути!
Стратегія військових російськомовних ньюзмейкерів полягала у публічному розподілі ролей, які завжди нав’язували русскіє в Україні: українці варять борщ – «русскіє люді героіческі воюют». Так, цій пропагандистській лінії якось протистояла україномовна символіка добровольчих загонів, зокрема були й бойові одиниці, які відомі як суто україномовні. Таким до певного часу був ДУК ОУН, такою є «Карпатська Січ». Проте вони не створили тренду україномовного, а значить українського війська. Цьому природному і конче необхідному дискурсу незабаром протиставили новопрославленого «святого» – «русскоязичного воіна АТО». У цілій низці блогів та публічних виявів учасників війни цілеспрямовано ігнорувалася українська мова не лише на рівні комунікації, але й на рівні поширених знаків. На вулицях з’явилися написи на стінах «Слава Украине!», таку ж саму «славу» поширювали інші русскіє, ігноруючи, здавалося б, автоматичне постмайданне «Слава Україні!» – варіант, майже ідентичний русскому, але послідовно ігнорований.
РУССКІЄ АНТИПУТІНСЬКІ ЗМІ
Усі ці речі очевидні і десь проговорені. Не сказано головного: русифікація ЗМІ, спорту, молодіжних субкультур, армії триває не стільки через інерцію СССР. Вона здійснюється в інтересах конкретної етнічної групи, яка усвідомила свій окремий від Москви політичний шлях і яка створила проект «Русская Україна» – антипутінський, але й українофобський. Узагалі український багаж, український державницький наратив потрібен русскім в Україні тільки для легітимації меж нової державної території від зазіхання «скаженого гартленду». А от українська національна ідентичність для цих громадян України – принциповий і повсякденний виклик, який вони прийняли і вдалися до систематичної боротьби проти нього.
Для його успіху приватизуються усі прояви «маскулінності» у державі Україна. Один із найцікавіших фронтів «русскоязичних украінцев» – у ЗМІ. Там із початком агресії Москви з’явився цілий корпус русскої хронікальної літератури про війну. Винятково російською мовою. Літератури талановитої, злої, «ґосударствєнніческої», кричащої «Героям слава!», але такої, що ігнорувала існування української мови, української ідентичності. Цій ідентичності русскіє відводять цілком звичні резервації: село, західна Україна, театральна етнічність. Хто проти – той «вишиватник».
До речі, поява нового пейорату щодо українців – «вишиватник» – достатньо симптоматична, щоб на цьому зупинитися окремо. Пригадайте, що промайданні русскіє погодилися стати «хохлами» і «бандерівцями» – з волі московської пропаганди. Але нікуди не зник той, хто справді був бандерівцем і якого ці промайданні русскіє далі ненавиділи. Незабаром цьому явищу – активним представникам української нації, які не погоджувалися з відведеною для них русскімі роллю – знайшли нову назву: «вишиватник».
Виняткову функцію зборки націоналізму «русскоязичних украінцев» відіграє проект Олександра Нойнєца «Пьотр і Мазепа». Сама дихотомія, пропонована власниками проекту, нав’язує українцям кілька нахабних стереотипів: 1) вторинність українців по відношенню до російської нації (васал Мазепа і володар Пьотр) і, звісно, 2) зрадливість, чи то пак згадуване «вишиватництво», вузьколобий партикуляризм українського національного проекту.
Сайт «Пьотр і Мазепа» завоював широку аудиторію знов-таки потужною військовою публіцистикою, значна частина якої була створена у специфічно московській стилістиці часів Другої світової війни. Тільки сакральна Москва у цих текстах була змінена на сакралізований «Кієв», магічні західні фронти перетворилися на магічні східні, ну а спільним знаменником сталіністської і свято-київської військової літератури такого штибу є повне ігнорування «корінного народу». Його немає. Ба більше, йому за кожної нагоди прищеплюється комплекс вини і зради, примітивності й підлості, що виходить особливо ефектно в антуражі війни, де, як з’ясувалося, воюють у більшості «русскоязичниє украінци».
Додам, що максимальна русифікація телебачення та ФМ-радіо за останні два роки виконує практичне завдання: забезпечення згуртування русскіх та креолів довкола проекту «Русская Україна», або «Єврораша» – європейська держава русскіх без головних болів євразійської Федерації, її екстремістського спадку сталінізму, без обтяжливого ядерного статусу і колоніальних воєн на Кавказі та на мусульманському Поволжі.
Отже, ми маємо ситуацію, коли русскіє, які прийняли самоназву креолів – «русскоязичниє украінци», контролюють свою спільноту, сформували привабливий проект такої собі «Єврораші», ключовим політичним інструментом покладають російську мову.
РУССКАЯ ЦЕРКВА
Справи з «російськомовними українцями» настільки погані ще й тому, що вони мають свою власну КОНФЕСІЮ. Це так звана «Украинская Православная Церковь», зареєстрована під тиском ФСБ в Україні 1992 року, після незаконних зборів єпископів України у місті Харкові. «Украинская православная церковь» є не чим іншим, як «згромадженням єпархій Російської православної церкви в Україні, що мають власний синод і керуються визначеннями Московської патріархії». Саме так трактує цю гібридну церковну установу Вселенський патріархат, пояснюючи, що це і є Російська православна церква на території Україні. Але зважте, скільки слів треба написати Вселенському патріархату, аби «схопити» феномен цієї релігійної групи в Україні! Ми додамо: УПЦ Московського патріархату – точна копія моделі «русскоязичних украінцев», які назовні виступають як частина української політичної нації, але де-факто контрольовані русскою етнічною громадою в Україні та силувані діяти в її інтересах.
УПЦ (МП) – фактично Церква Російськомовних Українців, гібридної квазі-політичної спільноти. Істотна різниця: «російськомовні украінци» прийняли проект України всерйоз, і навіть воюють за цей проект з Російською Федерацією на Сході. Але Церква «російськомовних українців» має іншу політичну стратегію, залишаючись вірною імперському проекту Москви, чим підважує аспірації «внутрішніх русскіх» на побудову тут «Єврораші» – окремої від Московщини європейської, русскої держави.
З огляду на етнічний склад єпископату РПЦ в Україні (до 80% українці з Волині, Закарпаття, Галичини та Буковини), можна сказати про подиву гідний конфлікт між «русскім проектом України – Європєйская Страна» і «русскім проектом єпископату УПЦ МП – відновлення Російської імперії». Слід засвідчити асиметричну напругу між цими двома ворожими до України проектами «внутрішніх русскіх»: проекту «Европейская Украина без украинцев и без Путина» та квазі-релігійного проекту «Малороссия-Святая Русь с центром в Москве и с Путиным».
І от посередині – українська нація. Безголоса, бо позбавлена ЗМІ та публічних майданчиків для саморефлексій. Сліпа, бо заражена усіма ліберальними коростами. Немічна, бо позбавлена будь-якої сталої ідеології. Ще жива, бо потужно працює національний інстинкт та предківські навички тримати зброю.
«НАШІ» ІНТЕЛЕКТУАЛИ
У цій драматичній ситуації, коли в тілі України розігрується ДВА смертоносних русскіх проекти, сучасна українська еліта грає роль усміхнених «говорящих меблів». І в цьому вона жваво нагадує «драгоманівців», про яких влучно писав Роман Бжеський у своїй праці «Національно-політичні погляди Михайла Драгоманова, їх вплив і значення».
Наша «інтелігенція» не бачить багатомільйонної потуги русскіх в Україні, грає з ними у хованки, влаштовує сеанси екзорцизму з отими «русскоязичними укрАінцамі» (начебто їх можна «виправити» і «схилити» до українського національного проекту). Але в цілому – співчуває їм, молиться короткою молитвою «не на часі» і запопадливо створює їм зону комфорту.
Ну бува, що вибухне устами Оксани Забужко, що от, бачте, «аткуда-нє-вазмісь» з’явилося в ужитку слово «молОчка» – на означення молочної індустрії. Але то справді дрібниці. Без усякої «молочки» такі постаті, як Олександр Палій чи Роман Скрипін, чи Мирослав Попович, чи Олег Рибачук переходять на загальноукраїнських телеканалах на «удобний для ведущего язик». І щось тут є від гордуватої самоомани: от, мовляв, ми, українці, «мілостіво говорім на русском» – ібо європейці! Ібо яко щедрий хазяїн України, можемо потішити «русскіх» балачкою в їх рідній мові. Але така медійна поведінка лише десаркалізує та демотивує ту частину українців, які перебувають на межі національного вибору – чи вони приєднуються до русского табору в робі «русскоязичного украінца», чи далі змагаються із невідворотністю – заговорити мовою, якою так вільно говорить Палій-Рибачук-Попович-Скрипін.
На ідеологічну сліпоту, чи сказати б, утрату українського стилю мислення страждають наші популярні гурти. От Саша Кольцова з командою «Крихітка» створила маленький шедевр військової лірики: «Кращий друг без імені». Але кліп на цю пісню прозраджує той самий комплекс «договорняка» з русскоязичними украінцами і таке вигідне для русскої пропаганди постулювання «русскоязичності фронту». Бо вона, будучи волонтеркою, подає своє СМС-листування з воїнами АТО. І ці СМСки – всуціль російськомовні.
А як працює з «мовним ландшафтом», скажімо, Естонія, особливо якщо йдеться про війну? На державний кошт естонці зняли стрічку «1944». Відомо, що під час Другої світової війни Сталіну вдалося сформувати колаборантський Естонський корпус, який разом із Червоною армією брав участь в окупації цієї країни. Цей корпус був всуціль російськомовним, хоч і етнічно естонським. Але естонці вирішили не показувати цього. А щоб зовсім не грішити проти істини, вони впровадили лише одного героя, який говорив російською, та й те – діалектом.
Тож теперішньому глядачеві показали хоч і сталінські, але «естонські війська» – вони у свідомості можуть бути тільки естономовними. І завдання митця – домогтися цього сприйняття. Цього зовсім не розуміють наші молоді митці – від Кольцової до зіркового Святослава Вакарчука, який заявляв колись у Донецьку, мовляв, хай будуть тут свої герої – а у Львові свої. Так, у них тепер є «герої». І вони стріляють по львів’янах так само добре, як і по чернігівцях. Отака ціна за ліберальне гасло «кожному своє».
Легалізувати русскую громаду в Україні, виокремивши її з українських креолів, чітко й максимально щиро обумовити їхні права – на школу, на садочок, на кіно, на пресу, квоти на телебаченні. Зробивши всі ці речі справедливо – перейти до жорсткого, тотального, воістину латвійського контролю за тим, аби ці русскіє не виходили за межі прав, обумовлених для них в Україні.
Є велика кількість фактів, які вказують: українська публічна спільнота, «опінйонмейкери», повністю паралізовані гібридними практиками «патріотичної» російської спільноти і не здатні витлумачити причини масової русифікації після Революції Гідності, а тим більше – мобілізувати на боротьбу проти неї. Тим часом русскіє в Україні отримали неймовірний карт-бланш на форсовану русифікацію. Такого шансу вони не мали тут із часів Петра Столипіна. Бо й у найстрашніші совєцькі часи Москва мусила рахуватися з наявністю УССР та її «мовним форматом». Тепер гальм НЕМАЄ.
ЩО РОБИТИ?
Локалізувати загрозу побудови Європейської Росії в Україні можна латвійським шляхом.
Перше: сприяти легалізації русскої етнічної спільноти в Україні, яка сьогодні є невидимою і такою, що маніпулює «російськомовними українцями», нав’язуючи їм русскіє етнічні уяви про те, що хорошо і про те, що погано. Отже, русскіє повинні вийти з тіні.
Друге: легалізувавши русскую громаду в Україні, виокремивши її з українських креолів, чітко й максимально щиро обумовити їхні права – на школу, на садочок, на кіно, на пресу, квоти на телебаченні. Зробивши всі ці речі справедливо – перейти до жорсткого, тотального, воістину латвійського контролю за тим, аби ці русскіє не виходили за межі прав, обумовлених для них в Україні.
Третє: усунувши контроль русскої громади України над так званими «російськомовними українцями», яких після легалізації власне русскіх залишиться до 2\3 від їхньої теперішньої кількості, розробити глибоку, соціологічно вивірену схему повернення прав цим громадянам. Насамперед це право НА ВІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ І ВЖИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Саме це право було відчужено в них у часи СССР, але воно було відчуженим і протягом 25 років в незалежній Україні! Отже, ключове право – вільне володіння українською мовою – дасть змогу органічно комунікувати у середовищі українців.
Четверте: У цей перехідний період слід заявити з усією категоричністю: розмовляєш в Україні по-русскі – ти русскій, незалежно від свого походження. «Російськомовний українець» – це ТИМЧАСОВИЙ статус громадянина України, який перебуває у стані НАТУРАЛІЗАЦІЇ. Тобто він – у процесі опанування української мови. Натуралізація – це і є повернення прав російськомовному українцю на українську мову. Ніякої «стабільної» спільноти «русскоязичні украінци» не може бути!
П’яте: усунути з України гібридну релігійну групу «Украинская Православная Церковь» – РПЦ в Україні. Або істотно зменшити її вплив. Благо, лояльні до проекту держави Україна русскіє можуть тут бути для нас ситуативними союзниками. Бо керівництво релігійної групи, очолюване Орестом Володимировичем Березовським, це класична іноземна агентура, до якої слід застосовувати норми Кримінального кодексу. Те, що ці норми так і не задіяні – після стількох фактів співучасті кліриків та єпископату «УПЦ» в диверсійних операціях РФ – слід віднести на ті радикальні погрози, до яких вдаються представники путінського режиму для оборони елітного корпусу «молящейся агентури». Але страх – поганий порадник козакові та християнину.
P.S.
Наскільки стійкою буде нинішня ентонаціональна спільнота «русскоязичних украінцев»? Чи іманентною є їхня теперішня москвофобія? Чи почнуть вони грати у нові юніоністські проекти з Москвою, як тільки там поміняється режим? Це другорядні питання. Але вони можуть стати ключовими для нас, якщо все залишимо так, як є.
Ростислав МАРТИНЮК
