У вузькому сенсі бумеранг – бойова і мисливська зброя австралійських тубільців.
А в широкому сенсі мають на увазі повернення негативної дії до її ініціатора. Кремль багато років розхитував територіальну єдність сусідніх держав, провокував там відцентрові тенденції, а тепер має щось подібне на власній території. Ось вже місяць не вщухають масові протести в місті Хабаровську на Далекому Сході. Причому відбуваються вони під дуже радикальними гаслами, наприклад: «Путин будет казнён», «Москва, уходи!», «Мы все устали от Москвы», «На чужой край рот не раззевай!».
А один колишній десантник, житель Хабаровська, публічно заявив: «Пусть избавят нас от рабства, все москвичи должны отсюда уехать!» Багато простих людей цілком кваліфіковано і доказово розповідають, що їхній край дуже багатий, а живе бідно через експлуатацію з боку московського центра, що без Москви Хабаровський край жив би значно краще. Поки що Путін зволікає з реакцією, напевно, вирішують, що робити. Адже жорстока розправа неминуче призведе до радикалізації настроїв на Далекому Сході, а бездіяльність Москви сформує переконання в слабкості центральної влади. Будь-яка дія може виявитися контрпродуктивною… Для багатьох московських спостерігачів хабаровські події стали чимось зовсім несподіваним, для чого нібито не було ґрунту. Справді, Хабаровський край не належить до етноадміністративних утворень РФ, це не Якутія, не Бурятія, не Хакасія, не Дагестан і не Татарстан. Тим, хто добре знає російську історію (справжню, а не вигадану в урядових кабінетах), ввижається древній російський обласний сепаратизм на боротьбу проти якого Московія витратила щонайменше 300-400 років свого існування.
А ґрунт є. Навіть в недалекому минулому цих земель. На початку 20-х років ХХ століття Москва, щоб мати буфер між собою і Японією створила так звану Далекосхідну республіку (ДВР). Звісно, то була бутафорська фейкова «держава», якою керували з Москви. Проте вона мала свої збройні сили, свою зовнішню політику, свій державний апарат. І хоча її «незалежність» не перевищувала «незалежності» створеної японськими окупантами на теренах китайської Маньчжурії «держави» Маньчжоу-Го, то був прецедент, про який пам’ятають, який згадують.
Час від часу в Росії починають говорити про справжню федерацію, бо нинішня РФ є насправді гранично централізованою унітарною державою. Справжньої федерації Москва вимагає лише від України, Молдови, Грузії, Казахстану тощо.
А є ще прецедент Туви, що до 1944 року була окремою державою, як і Монгольська народна республіка (МНР). Потім Туву приєднали до СССР, а колишній президент Туви став першим секретарем Тувинського обкому ВКП(б) КПСС. Чи не пропонують сьогодні таку «рокіровочку» (як висловлювався Борис Єльцин) Олександрові Лукашенку, тільки вже в ролі не партійного секретаря, а новітнього московського гауляйтера Західного краю РФ?
Але в Туві зберігається найпотужніший етнічний націоналізм на Далекому Сході та в Сибіру. Поки що важко сказати, як реагуватимуть на події східні козачі війська Росії: Уссурійське, Амурське, Забайкальське, Єнісейське, Сибірське… Особливо, якщо згадати плани білокозачої еміграції зі створення цілого ланцюга козачих держав від Чорного моря до Тихого океану…
Етнічно-сепаратистські настрої не зникли в Якутії, Бурятії, Хакасії, тій таки Туві. Але тут йдеться не лише про неросійські етноси, а й про ту людність, що формально вважається невід’ємною частиною російського народу. Так, ці люди мають російські імена і прізвища (до речі, якути, чуваші, марійці, удмурти, комі, мордва також мають російські імена і прізвища). Але й переважна більшість жителів північноамериканських колоній Британії мали типові англійські імена і прізвища. Власне, Джон Сміт із Нью-Йорка мало відрізнявся від Джона Сміта з Манчестера чи Ліверпуля. Це не завадило війні за незалежність і утворенню США.
Так, жителі Сибіру, Далекого Сходу, Уралу розмовляють переважно чи виключно російською мовою. Проте США й досі вживають мову, що була принесена на ці терени британською короною. Російські політологи (над усе ті, що живуть в Москві) заспокійливо кажуть, що 85% населення РФ становлять етнічні росіяни (чи ті, кого вважають етнічними росіянами). Але москвоцентрична імперія може цим «теж росіянам» виявитися непотрібною. Москва завжди в російській історії виступала символом імперського централізму, що протистояв тому руху, що його в Росії називали «областнічество»… «Обласнічество» було пов’язане з мріями про «зємство» як основу адміністративного устрою Росії. Але з «обласнічеством» і «зємствами» нічого аж дотепер не вийшло, бо вони розбивалися об скелю централізму, найбільш яскравим проявом якого стала путінська Росія, коли навіть спроби деяких народів РФ перевести свої національні мови на зручну для них графіку (наприклад, казанськотатарську мову на латиницю) жорстко придушуються.
Шість років тому автор цих рядків писав, що нині на Донбасі воюють проти України і набувають бойового досвіду майбутні міністри оборони, прем’єри і президенти незалежного Сибіру, Далекого Сходу, незалежної Якутії, Туви, Бурятії, Дагестану.
Вони вже побачили, що сецесія територій реальна і можлива. Якщо можна кинути виклик центру в Україні, то чому такий виклик не можна кинути в Росії московському центру? Так, донбаські сепаратисти на службі Москви мали і мають необхідну підтримку. Але й сепаратисти в самій Росії також без підтримки деяких іноземних держав не залишаться, над усе на Далекому Сході, де поруч є кілька потужних, економічно ефективних країн, економічна співпраця з якими може виявитися набагато продуктивнішою, ніж з Москвою, що свої східні території просто визискує. Якщо є Донецька республіка, то чому не може бути незалежної Іркутської республіки, Єнісейської, Забайкальської, Оренбурзької? Хабаровський край – це лише перша ластівка. Безвідносно до того, як закінчаться там нинішні події, головне, що мільйони жителів Далекого Сходу і Сибіру побачили, що цей шлях без Москви – можливий. І цього досвіду вони вже не забудуть…
Людність російського Сходу бачить, що в московській імперії десятиліттями не змінюється влада, що деградує і занурюється в маразм, що території за Уралом (та й сам Урал!) залишаються ресурсною колонією центру, об’єктом безжального визиску, яким перепадають лише крихти від їхніх багатств, зате щедро дістаються наслідки хижацької експлуатації (екологічні лиха, руйнація поселень, занедбана інфраструктура тощо). Все це породжує спільне відчуття тотальної безнадії і глухого історичного кута. Через певні випадкові обставини соціальний вибух стався саме в Хабаровську проте вибухового матеріалу є дуже багато на величезних просторах Росії далеко від Москви.
Ігор Лосєв
