Для багатьох учасників політичного процесу в Україні відлік історії йде від Революції Гідності. Це для них нульова точка відліку. По-їхньому, і волонтерство виросло з Майдану, і традиція добровольчого руху та прямої майданної (вічевої) демократії, і справжні політики, і політика.
Мало хто вже нині наводить аналогії з Помаранчевої Революції, і вже зовсім обмаль – з часів національно-визвольної революції кінця 80-х – 1991 року.
Щоправда, комуністи намагалися тягнути свій горизонт з часів совєцької окупації, яку подавали чи не як розквіт української державності (і індустріалізація, і член-засновник ООН, і Крим «подарували»).
На жаль, совкізм залишається частиною політичного горизонту і значної частини екс-комсомольської верстви України, що завжди вміє вчасно «передбачати»-зраджувати і опинятися в таборі чергового політичного халіфа на годину.
Пов’язувати свою діяльність з борнею за визволення України часів XX століття є рідкою практикою українського політичного класу.
Вести тяглість держави і державотворчих практик з часів УНР-ЗУНР-Гетьманату-Директорії в Україні не в моді.
Більше того, за чудасію сприймуть спроби шукати корені в державотворчій традиції Гетьманщини.
Посилання на досвід Київської Русі неминуче викличе сарказм, звинувачення в «укрізмі», фантастичному вишеватництві і так далі.
Тому в виступах українських політиків рідко почуєш посилання на приклади з історії Княжої Руси-України, Війська Запорізького, Гетьманщини, УНР-ЗУНР, Карпатської України, Держави, проголошеної 30 червня 1941 р.
Максимум, можуть згадати як «дєди ваєвалі» і «какую бальшую савєтскую страну разрушилі».
Горизонт державотворчої політичної історії затертий, вичищений з історичної і політичної пам’яті. Його підняття та актуалізація, пережиття і переосмислення (а йдеться про тисячолітній досвід нації) наштовхується, як мінімум, на глум.
Зовсім по-іншому політично мислять себе сусіди, наприклад поляки. Ведучи свої політичні дискусії, вони не соромляться закидати один одного аргументами майже тисячолітньої давнини, апеляцією до історії, пошуком історичних аналогій.
Наприклад, зараз між двома головними політичними силами ІІІ Речі Посполитої точиться дискусія, яку державотворчу політичну традицію розвивати: так звану п’ястівську чи ягелонську. Якщо говорити спрощено, п’ястівська традиція, яку проштовхує ГП (кін. IX ст-1370) – це побудова Польщі як національного проекту поляків, і ягелонська традиція (ПіС) – побудова Польщі як наднаціонального проекту Східної Європи, держави, що об’єднувала Польщу, Литву, Україну (як об’єкт ), часами Угорщину і Чехію, і бере свої витоки з 14 ст.
У виступах депутатів польського парламенту раз у раз звучать звинувачення у створенні нових Тарговицьких конфедерацій, пам’ять про Смоленськ і Креси – як вперто і досі називають територію України.
Така глибина горизонту політичного мислення і діалогу не викликає ні саркастичних усмішок, ні звинувачень у маргіналізації, ні висміюванні тамтешніх укрів-ляхів.
Ба більше. Кожна європейська нація гордиться тяглістю своєї традиції. Державотворчої, національної. Зрештою й історією своєї землі.
Тільки в Україні на глум беруть того, хто згадує традицію князя Святослава Хороброго і політику, скажімо, княгині Ольги і веде суперечки, що з них є актуальнішим, новий похід на Каганат (груба сила) чи культурна інтеграція (м’яка сила).
А тим часом, ніхто не звинувачує у дивакуватості, наприклад, відомого польського політика, який у серйозній політичній монографії пише: «однак в той час, коли капітан Джон Сміт бігав за своєю Покахонтас, польські поселенці тяжко працювали, щоб з цієї Америки вийшло щось путнє».
Тому, коли ведемо дискусію, приміром з поляками, то не забуваймо, що вони «Волинь-43» міряють крізь призму тисячолітньої історії і цілей своєї східної політики, а у нас до цього ставляться як до одномоментної піар-акції.
Відтак, плоске розуміння політичних процесів, обірваність і затертість і політичної та історичної пам’яті нації та політичного класу, державотворчої та національної традиції веде до грубого повторення одних і тих же, почасти фатальних, політичних помилок, блукання по колу, перевигадування велосипеда і зневагу з боку європейських націй, які гордяться тяглістю своїх традицій і сміються з наших спроб щоденних змін політичних мод і модників, під масками яких обов’язково знайдемо чергового савєсткого чєлавєка, без роду і племені.
Повірте, що у Варшаві, що в Берліні зневажають «іванів, не помнящих родства», які легко здають своїх предків. І тому, звісно, на жодну повагу не заслуговують. І, окрім gut-gyt Sergey і гранта на квартиру, отримують і приносять ще й тягар політичного презирства, що автоматично поширюється на нашу державу і націю…
Юрій Сиротюк
