В кінці 30-х та на початку 40-х років в ОУН відбувалася дискусія про геополітичну орієнтацію українського визвольного руху та ставлення зовнішніх факторів у визвольній боротьбі. В цій дискусії народилась бандерівська концепція опертя на власні сили, яка на початку отримала критику від інших груп визвольного напрямку за “авантюризм і донкіхотство”. Та ось реалії нинішньої боротьби України за свою міжнародну суб’єктність стають пробним каменем теоретичних побудов минулого. І консолідують українських державників на кращих знахідках бандерівської світоглядної думки. Нижче – виступ Голови ОУН (М) на п’ятих бандерівських читаннях.
«Від Сяну по Кавказ»
Від імені Організації Українських Націоналістів і Проводу Українських Націоналістів вітаю учасників і гостей «Бандерівських читань».
Очевидно, що питання української зовнішньої політики, місця і ролі України в сучасному світі як ніколи актуальне.
На четвертому році війни з московською імперію Україна, фактично, опинилася віч-на-віч з ворогом. Жодна європейська країна так і не підставила нам плече у мілітарному протистоянні з Москвою, яка не приховує своїх шовіністичних та імперських намірів стосовно Європи і світу.
Більше того, на четвертому році виснажливої війни з Москвою практично усі суміжні з Україною держави у тій чи іншій формі вже встигли пред’явити Україні свої претензії.
Московія, Угорщина, Румунія, Польща – хто наступний?
В спину вдарила Польща. Існують усі підстави вважати, що поляки відкрили «другий фронт» проти України. Польсько-українська війна, зокрема її холодна фаза, вже у повному розпалі.
На цьому тлі Україна приречена до якісної зміни своїх зовнішньополітичних орієнтирів. При цьому це треба зробити швидко і рішуче, оскільки можна опинитися на маргінесі.
Насамперед маємо визнати, що, на жаль, в Україні ніколи не було проукраїнської зовнішньої політики. Після відновлення державної незалежності у 1991 році, Україна реалізувала промосковську, «багатовекторну» (а на ділі промосковську), проєвропейську, але ніколи проукраїнську зовнішню політику.
Виникає питання, а що таке проукраїнська зовнішня політика? Парадокс полягає в тому, що відповідь на це питання існує давно. Вона відома українському політикуму, який, однак, не має політичної волі її реалізувати.
Нагадаю, що на установчому Конгресі українських націоналістів, який у 1929 році заснував ОУН, були сформульовані основні принципи і засади такої політки. Їх лише чотири, але вони фундаментальні і світоглядні, а тому ніколи не втратять актуальності для нації, яка бореться за власну державність.
Передусім вважалося, що Україна має стати не лише фактом, а фактором на «східноєвропейському просторі».
Наступний принцип такий промовистий, що не можу відмовитися у задоволенні, щоб його зацитувати: «Повне усунення всіх займанців із українських земель, що наступить в бігу національної революції та відкриє можливости розвитку Української Нації, в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика».
ОУН вважала, що незалежна Україна ніколи не повинна шукати союзників у стані країн, які мають територіальні чи будь-які інші до нас претензії.
Врешті, головним пріоритетом Української держави має стати поширення її впливу на всі українські етнічні землі. Рядки гімну ОУН: «Для нас закон найвищий то наказ: Соборна Українськая держава – міцна й вільна від Сяну по Кавказ», це не метафора, а невід’ємна складова української зовнішньої політики.
Ось, власне, на таких принципах і засадах має реалізувати Українська держава власну зовнішню, проукраїнську політику.
До речі, від цих принципів і засад ОУН ніколи не відступала. Навпаки, намагалася їх зробити елементом практичної політики незалежно від обставин. Так, напередодні Другої світової війни у Відозві другого Великого Збору Українських Націоналістів зазначалося: «Наша зовнішня політика залишається незмінною… Ключове положення України на грані двох світів визначає її особливу роль в Європі. Тому боротьба за Українську Державу не буде ні легкою, ні простою, ні тим більше, безкровною.
Легка річ не гідна слави!
Щоб виконати важке завдання відбудови Української Держави, треба ще тіснішого об’єднання всіх українських патріотів, усунення слабодухів, винищення запроданців і перевертнів…!
Проти Росії і більшовизму, проти Польщі, Румунії, Мадярщини, а за Суверенну Соборну Українську Державу бореться ввесь український народ під проводом Андрія Мельника і ОУН. З того шляху він ніколи і серед ніяких умовин не зійде, хоча б і довелося йому стати на прю з цілим світом».
Якщо український політикум не зданий до реалізації цих принципів і засад, то це неодмінно має зробити український націоналістичний рух.
Слава Україні!
Богдан Червак
