Потрапити з Маріуполя на фронт недовго. Вже півроку біля міста стоять «трактористи» з Чечні та «шахтарі» з Північної Осетії, які або самі переробили трактори на танки, або купили танки в ростовському воєнторзі. Донедавна більшість маріупольців просиналася під грім артилерійської канонади на сході міста (а дехто навіть засинав під кулеметні черги).
Власне, цього разу виїзд на місця недавніх боїв відбувся завдяки київській волонтерці і блогеру Валі Охлопковій, яка буває на Донеччині та Луганщині більше, ніж у столиці. Цього разу Валя завітала в Маріуполь, заручившись дозволом командування сектору «М», збирати експонати для виставки «Оборона Маріуполя» в музеї «Київська фортеця». Я взявся їй в цьому допомагати, бо хто ж про нас взнає, якщо ми, маріупольці, для цього пальцем не поворухнемо?
На передову (зневажливе «передок», яке побутує серед цивільних, військовики страшенно не люблять) їдемо на вахтовому «ГАЗ-66». З нами чотири хлопці з морської піхоти. Одесити – цим все сказано, нудьгувати не доведеться. Хоча, чесно кажучи, якщо б я не знав, що вони морпіхі, нізащо б не здогадався – звичайний камуфляжний однострій з шевронами сектора «М» (Маріуполь) і з нашивками групи крові. Лише у командира «Грома» (позивний змінено) на рукаві куртки шеврон ВМС України. «Грім» сидить в кабіні і дає вказівки по рації.
Тільки «ГАЗ» застрибав по маріупольським дорогам, у старшого над нами (у фургоні) лейтенанта Петі рація промовила голосом «Грома»: «Бережіть цивільних!». Бережіть – це означає натягти на себе захист. Ми слухняно натягаємо на себе нові бронежилети (згадав, як називають їх поляки – «панцерові камізельки») і кевларові каски. Всі – українського виробництва.
За жартами час біжить швидко, а ми наче їдемо на прогулянку, а не на фронт. Валя починає фотографувати (поки можна, на передовій – ні, ні!). Хлопці жартома для більшої солідності всунули мені в руки РПГ-18 (реактивний протитанковий гранатомет) «Муха» і з таким озброєним до зубів мене увічнили на фото.
Раптом «ГАЗ» встав. По рації команда: «Виходьте!». Для нас розвернули складану залізну драбину, проте я хвацько зістрибнув без неї на прямі ноги. «Зараз отримаю» – тільки подумав, і точно: «Грім» відчитав мене за хлоп’яцтво: «Якщо стрибаєш у броніку, треба ноги згибати в колінах, бо хребет може посипатись». Куди, «Грім» не уточнює».
Попереду добре знайоме до війни село Гнутове. Бійці на чолі з «Громом» і ми йдемо на позиції. Незважаючи, що ми (цивільні) у касках і бронежилетах, хлопці нас взяли в кільце, крім того «Грім» наказав «в разі чого» бігти за Владом – веселим хлопцем в італійській касці (каска у нього без камуфляжного чохла, тому блищить на сонці, як лисина Котовського). Влад не один тиждень провоював у Гнутовому, тому відчуває себе, як риба (чи все-таки морпіх?) у воді.
Ми йдемо через дачне селище по розбитій дорозі до блокпостів. Морпіхи йдуть неквапно, тримаючи АКСи дулами донизу. Дорога була розбита задовго до війни – такі тут господарі.
Хлопці тикають на свіжу воронку зліва. Підходимо. «Град?» – перепитують хлопці один в одного. «Скоріше за все так» – вставляю свої п’ять копійок. Подібних воронок тільки після обстрілу Східного мікрорайону Маріуполя – сотні. Тут вже на око видно. Через декілька десятків метрів – чотири воронки одна за другою. «Мінометні?» – питаю у Влада. «Так» – неквапом відповідає. Дачні будиночки зруйновані, цілого на все селище побачили лише одного. Городи усіяні посіченими осколками гілками дерев і самими осколками. В одному з городів прямо з землі стирчить цілий снаряд, не розірвався. Дорогою ми з Валею не забуваємо збирати осколки для виставки. Благо тут цього добра із залишком. Осколки з крупнозернистого чавуну, він легко ламається, залишаючи дуже гострі краї.
Попереду – діючий блокпост, БМП з написом на гарматі «Анютка» і боєць в касці з окулярами. «Курорт, – каже він. – а ще аж до 18 лютого тут було гаряче». Наче спростовуючи його слова, десь на півдні, біля Широкіного, заговорила артилерія. Кілька вибухів – і тиша. «Грім» поговорив по рації, доповідаючи комусь, що прибули, і йдемо далі. По обидва боки дороги окопи, з яких визирають бійці, в одному нам усміхнулась дівчина-артилерист (ви собі можете уявити подібний сюрреалізм?), яка мирно поралася біля ящиків із снарядами.
Передова – місце, де все осмислюєш заново. Тут цивільні думки не годяться. Навіть дрібниці, які в тилу не помічаєш, там, де гуляє смерть, стають значущими. Коли ми йшли повз артилеристів, мені зателефонувала відома громадська діячка Оксана Левкова (координатор руху «Не будь байдужим»). І тільки тут я зрозумів, що початок рінгтону моєї мобілки нагадує свист міни! Хлопці якось напружились, Влад кинув на мене швидкий погляд. Мені стало ніяково: «Все в порядку, хлопці, у мене такий рінгтон». Раніше, під час «подорожей» на війну я виключав мобілку і виймав з неї акумулятор, а тут розслабився. Після повернення до Маріуполя я відразу ж змінив «небезпечну» мелодію.
Влад показав наш підбитий танк, вірніше те, що від нього залишилось. «Хлопців там не було?» – питаю. «Ні, танкісти якраз у бліндажі сиділи». З танку залишився тільки бронекорпус, який розрізають по частинах. Біля танку купа розірваних 20-мм і 30-мм гільз, залишки снарядів «Град» і навіть ціла крильчатка від 85-мм міни. Багато чого з цієї купи смертоносного металу перемістилося до Валиної сумки, яка також камуфляжна. «Скільки ж тут смертей лежить?» – питаю сам себе. «Багато» – відповідає «Грім». Хлопці, ще ті кавалери, галантно підхопили важку сумку з фронтовими артефактами і віддали Валі вже при поверненні до Маріуполя.
В одному із зруйнованих новеньких дачних будинків (залишилась тільки частина стін) ми не без здивування побачили ціле дзеркало у старовинній рамі, і незважаючи на жартівливі протести «Грома» («Ви що, мародери?»), зняли його. «До музею на експозицію!». Дзеркало потім помандрувало до Києва.
По дорозі ми якось не помітили (бо дивилися по сторонам), що «Грім», бойовий офіцер, який свого часу залишився вірним присязі, залишив Крим, де базувалася частина, і тепер воює тут у Приазов’ї, йшов з нами без бронежилета – свій він віддав комусь з нас. І спокійно йшов, ризикуючи життям, по передовій, віддавши свій шанс на життя нам. Спасибі тобі, Захиснику і Офіцере! Щоправда, був третій день перемир’я, гриміло нечасто і десь далеко, але всяке могло бути – війна!
Влад дорогою розповідає про недавні бої. «Он там, – показує на південь. – зійшлися з нами влади кавказці. Врукопаш. Але швидко п’ятами накивали». «Десантники?» – уточнюю. «Спецназ. А цією дорогою ми колись полювання на зайців влаштували. Розсипалися розстрільною і пішли по полю. З нами десантура була, з ДШБ (десантно-штурмовий батальйон, спецпризначенці – прим. авт.), хлопці під два метри зросту. І на одного зайця. Постріляли трохи, начальство телефонує, що там у вас таке? Нічого, відповідаємо, все гаразд». «Зайця вполювали хоч?» – мене розбирає сміх. «Аякже, тільки маленький він був, на всіх не вистачило».
Повертаємось до машини. По дорозі назустріч нас проминув рейсовий автобус, з якого визирали люди, і спокійно покотив собі на окуповану територію. «Москалі далеко?» – питаю. «До наступу (10 лютого полк «Азов» відбив у нападників 20 км нашої землі – прим.авт.) вони були в 5 км звідси, зараз близько 7. Он грюкають». На півдні знову стріляють гармати.
Біля машини хлопці здороваються з місцевим жителем Сашком, чолов’ягою років 45-ти. Він розповів, як у сусідський город прилетіло два «гради», «один з іншого стирчить. Не вірите, пішли подивимось!». Повз нас пробігає, вірніше підстрибує собака з перебитою осколками задньою лапою. В її очах немає страждання – і тварини звикають до війни. «Також АТОшниця» – пробує пожартувати Влад, але жарт виходить якійсь сумний. Скільки страждань принесла ця війна…
Назад до Маріуполя хлопці розповідали пригоди з довоєнного життя. І ніхто не згадав про причину перебування цих веселих одеситів тут, у Приазов’ї. «Приготуватися, наш корабель прибуває до порту приписки Маріуполь» – говорить рація голосом «Грома» на плечі лейтенанта Петі.
Ми у тилу. Захисникам можна тепер і розслабитись.
P.S. Виставка з того, що ми надибали на передовій, відкривається 11 березня у музеї «Київська фортеця»
Вадим Джувага
Маріуполь-Гнутове
