(доповідь на V Бандерівських читаннях)
Російсько-українська війна, яка почалася в 2014 р., подарувала світові нове словосполучення – «гібридна війна», яке моментально поширилося в медіасферу і показало, що мова йде не про унікальну ситуацію, а про добре продуману і опрацьовану схему політичної, інформаційної, ідеологічної та військової підготовки до окупації країни, схему, яка має універсальний характер і може з незначними змінами екстраполюватися на найрізноманітніші країни – жертви агресії.
Теорія і практика «гібридного конфлікту» сьогодні є найвищим досягненням російської військово-політичної думки і вважається (не без підстав) найбільш ефективним методом підпорядкування сусідніх держав диктату Кремля. Таким чином, у всіх випадках російської агресії слід очікувати застосування, перш за все, саме арсеналу сил і засобів «гібридної війни», відпрацьованого в Україні в 2014 – 2017 рр. У той же час логіка розвитку подій в світовому масштабі змушує кремлівський режим прискорено реалізовувати свої агресивні плани по відношенню до сусідніх країн, так як можливості Росії перемогти в розв’язаному конфлікті швидко зменшуються пропорційно падінню її економіки, а викликані економічним спадом внутрішньополітичні конфлікти вимагають термінової консолідації російського суспільства навколо образу зовнішнього ворога і постійної внутрішньої легітимації кремлівського режиму шляхом демонстрації зовнішньополітичних і військових перемог. Таким чином, екстраполяція практики «гібридної війни» Росії з Україною в, наприклад, Білорусь представляється досить імовірною навіть в короткочасній перспективі. Для того, щоб запобігти успіху Росії в передбачуваному конфлікті, необхідною умовою є чітке розуміння суті і характеру гібридної війни і розуміння дій Росії на першому її етапі, коли ще є можливість не довести справу до наступних етапів і до пролиття крові.
«Гібридна війна» в найзагальнішій формі може бути визначена як військова агресія однієї держави проти іншої, зовні замаскована під внутрішньополітичний конфлікт в державі – жертві агресії. У разі сучасної «гібридної війни» Росії внутрішній конфлікт зовсім не обов’язково повинен мати місце – його імітують засобами російських медіа незалежно від реального стану справ. Тобто мова йде про неспровоковану пряму іноземну військову інтервенцію, тільки зовні закамуфльовану під «громадянську війну» в країні – жертві агресії. Під час «гібридних» конфліктів на території пострадянського простору керівництво Російської Федерації ставить перед собою низку цілей, всі вони в сукупності є проектом створення так званого «русского міра».
Вперше термін «русскій мір» в публічних промовах президента Росії В. Путіна пролунав у 2001 році перед Світовим конгресом співвітчизників, які проживають за кордоном: «Русский мір далеко виходить за географічні межі Росії і навіть далеко за межі російського етносу». У своїй промові в грудні 2006 р. в Санкт-Петербурзі Путін уточнив: «Русский мір може і повинен об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії або за її межами». Практичне застосування цього об’єднання стало остаточно зрозумілим після його ж програмної промови в Мюнхені в лютому 2007 року, яка почала епоху нового протистояння між Росією та Заходом.
Не змусили себе чекати і практичні кроки по створенню інституцій, для яких розширення «русского міра» стало основним завданням діяльності. 21 червня 2007 р. указом президента РФ № 796 був створений спеціальний Фонд «Русский мір», а указом президента РФ № 1315 від 6.09.2008 р. замість скромного Російського центру міжнародного наукового і культурного співробітництва при МЗС було створено спеціальний державний орган виконавчої влади – Федеральне агентство у справах Співдружності незалежних держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і міжнародної гуманітарної співпраці («Россотрудничество»).
Проект «русского міра» є свого роду «матрьошкою» або «цибулиною», центром якої є Кремль, а далі перебуває ряд «концентричних кіл», що відповідають різним ступеням контролю над ситуацією російським військово-політичним керівництвом.
У першому колі «матрьошки русского міра» розташована сама Російська Федерація. Для території РФ в проекті «русского міра» передбачена консервація на невизначений довгий час (в ідеалі – назавжди) прямого «ручного» управління Кремлем з повною ліквідацією інститутів громадянського суспільства, незалежних ЗМІ, з формальною імітацією виборчих процедур при реально авторитарному характері управління і відсутності альтернатив чинній владі, з постійною дією апарату державної ідеологічної пропаганди і збереження ресурсно-орієнтованого характеру економіки з повною залежністю бізнесу від держави. Ця мета вже досягнута Кремлем майже повністю.
Наступне коло «русского міра» – це незалежні держави, які раніше були союзними республіками СССР. Для них передбачено поступове досягнення такого ж повного контролю з боку Кремля, яке вже досягнуто для території РФ. При формальному збереженні статусу «незалежних держав» проект «русского міра» передбачає встановлення в цих державах повністю підконтрольних Росії маріонеткових режимів і поступову втрату цими державами всіх ознак суверенітету, крім герба, прапора і гімну.
Метою РФ щодо пострадянського простору є не просто встановлення маріонеткових проросійських режимів, що сприяють здійсненню зовнішньополітичного курсу Кремля і самостійно контролюють ситуацію всередині своєї країни. Такі режими як лукашенківський, розглядаються лише як перехідний етап, необхідний для встановлення повноцінного контролю Кремля над пострадянськими країнами. У концепції «русского міра» Кремль не покладається на «союзників» – кінцевою метою є встановлення повного прямого контролю влади РФ над пострадянськими країнами.
Послідовність інтеграції раніше незалежних держав в «русский мір» передбачає (після встановлення в країні маріонеткового проросійського режиму, типу лукашенківського) цілий ряд внутрішньополітичних трансформацій і зовнішньополітичних кроків, які в цілому повинні унеможливити вихід країни з орбіти впливу «русского міра» незалежно від бажання місцевої влади. Таким чином, проросійський маріонетковий режим повинен поступово передати практично всі свої функції безпосередньо Кремлю чи російським корпораціям і інституціям, контрольованим Кремлем, і в підсумку зберегти за собою лише декоративну функцію, подібну до функції «влади» автономних утворень у складі РФ.
Було б помилкою вважати, що при досягненні такого рівня інтеграції РФ допустить збереження первісної ролі проросійського маріонеткового режиму. Ні, для збереження стабільності контролю РФ над інтегрованою країною передбачається поступова передача контролю над окремими сферами життя інтегрованої країни від місцевого маріонеткового режиму прямо в Росію. Принциповим нововведенням проекту «русского міра» в його сучасному вигляді, в порівнянні з рядом попередніх проектів встановлення імперського контролю РФ над іншими країнами, є велика увага встановленню не тільки «вертикального» контролю, а й контролю «горизонтального», при якому цілі сфери життя країни-сателіта виводяться з-під контролю місцевого маріонеткового режиму і безпосередньо інтегруються з відповідною галуззю Росії. У цьому сенсі проект «русского міра» в більшій мірі схожий не на відносно недавні політичні проекти встановлення прозахідних чи прорадянських режимів в пост-країнах «третього світу», а на більш давню сталінську практику «радянізації» завойованих держав.
Перш за все, так звана «свобода» медіапростору імітується за рахунок прямого мовлення в країні російських ЗМІ і за рахунок скупки російськими медіахолдингами медіаактивів в країні-сателіті. Крім того, в державі-сателіті здійснюється інтегрування і пряме управління з РФ банківським капіталом і великою промисловістю.
Для створення противаги місцевому сателітному уряду формується ще більш залежна від Москви опозиція, яка в будь-який момент може бути протиставлена існуючому режиму в разі його недостатньої «вірності» Москві і забезпечує одночасно дві функції – імітацію збереження демократії і додатковий засіб тиску Кремля на місцевих маріонеток. В цей же час антиросійська опозиція максимально елімінується з політикуму країни.
Нарешті, важливою частиною «горизонтального» контролю є встановлення прямого, «через голову» місцевого маріонеткового режиму, контролю над армією і спецслужбами держави-сателіта. Для цього здійснюється масове вербування офіцерського складу армії і служб безпеки в якості інформаторів і агентів впливу ФСБ і ГРУ. Перш за все, таке вербування відбувається через їх залучення до корупційних схем з подальшим шантажем з боку спецслужб РФ разом з допомогою в просуванні по службі – аж до заняття такими агентами впливу всіх або більшості ключових посад в арміях і спецслужбах країн-сателітів. Мова йде не про побудову традиційної агентурної мережі в чужих арміях або спецслужбах, а про повне заміщення позицій в керівництві військ і спецслужб людьми, які безпосередньо залежать від спецслужб РФ, тобто фактично про перехід контролю над армією і спецслужбами від маріонеткового проросійського уряду безпосередньо до РФ.
За результатом виконання всієї сукупності описаних заходів пострадянська держава займає відведене їй в «російському світі» місце, яке крім формального статусу «незалежної країни» нічим не відрізняється від статусу автономії у складі РФ.
Наступним «шаром» у «матрьошці русского міра» є ряд країн Центральної та Східної Європи – це переважно колишні члени «Варшавського Договору» (країни Вишеградської групи і балканського регіону, включаючи Грецією) і ряд країн «третього світу» (перш за все Сирія і деякі інші арабські країни, Туреччина, Іран, Індія, Бразилія, Ізраїль). Для цих країн визнається неможливість встановлення повного тотального контролю з боку Москви, але передбачається встановлення такого характеру відносин, при якому ці країни гарантовано виступали б союзниками Росії у всіх зовнішньополітичних питаннях, і де Росія як мінімум мала б «право вето» на всі серйозні зовнішньополітичні рішення.
У наступному «шарі» «російської матрьошки» знаходяться материкові держави Західної Європи, від Німеччини і Австрії до Іспанії, Португалії та Скандинавії, яким в проекті «русского міра» відведена роль «нейтрального буфера» між Росією і англосаксонськими країнами (останні розглядаються в концепції «русского міра» як «одвічні вороги» і єдині гідні суперники Росії) і «корисних ідіотів», що виконують роль проросійського міжнародного лобі в протистоянні Росії і США на міжнародній арені. Для цих країн передбачений «надм’який контроль», який здійснюється через три основних механізми: прямий таємний контроль політичних еліт (як владних, так і опозиційних) через залучення їх до корупційних схем (те, що в німецьких ЗМІ отримало назву «ефект шрьодеризації» в честь «придбаного» концерном «Газпром» колишнього канцлера Німеччини Шрьодера); контроль меседжів в місцевих ЗМІ через фінансові угоди з їх власниками і через систематичне «прикормлювання» місцевих журналістів та інтелектуалів; створення преференцій в економічних проектах з Росією місцевим великим корпораціям взамін за використання на користь Росії лобістських можливостей цих корпорацій у своїх країнах.
Для повної реалізації описаного проекту необхідними умовами є демонтаж Північноатлантичного Альянсу та Європейського Союзу в їх нинішньому вигляді. Зараз РФ робить значні зусилля і вкладає значні ресурси на підтримку так званих «євроскептиків» в політичних колах Євросоюзу і в роздування антиамериканських і, відповідно, антинатовських рухів в країнах Європи. Концепція «русского міра» в завершеному вигляді передбачає значне ослаблення Заходу і його розкол на три частини, які борються між собою:
1) США і англосаксонський світ (позбавлені, відповідно до планів Кремля, союзних відносин з материковою Європою);
2) материкові країни «старої Європи» (які за планом Кремля активно борються проти англосаксонського світу і мають союзницькі відносини з Росією);
3) країни Центрально-Східної Європи (що, згідно з планами Кремля, повністю вийшли з зовнішньополітичних і військових союзів з США і Західною Європою, конкурують з країнами «старої Європи» і повністю перейшли під «м’який» контроль Росії).
Такий «геополітичний розклад» повинен забезпечити Росії роль «глобального гравця», який на рівних конкурує і ділить «сфери впливу» з США.
Російська військова агресія проти України 2014-15 рр. позначила початок нової фази проекту побудови «русского міра», а саме перехід РФ до фази встановлення прямого військово-політичного контролю над пострадянськими державами.
У найзагальнішому вигляді план російського завоювання сусідніх країн включає в себе наступні послідовні фази:
1. «Нульова», або «латентна» фаза – фаза психологічної і пропагандистської війни. На цій фазі цілями РФ є:
– психологічна підготовка російського суспільства до «необхідності» збройного втручання РФ у вибрані для агресії країни;
– психологічна підготовка суспільства в країні – жертві агресії, яка повинна послабити опір вторгненню;
– підготовка в країні – жертві агресії проросійських груп впливу, які будуть безпосередньо задіяні на наступних фазах вторгнення;
– підготовка громадської думки і політичної позиції в країнах Заходу, які повинні легітимізувати в очах світової спільноти агресивні дії РФ щодо країни – жертви агресії і нейтралізувати міжнародні механізми колективної безпеки.
Можна впевнено говорити, що цю «нульову» фазу ми бачимо зараз у відношенні до Білорусі. І єдиним відносним «позитивом» для нас можна вважати лише те, що ця фаза не має конкретної тимчасової прив’язки і може здійснюватися необмежено довго, поки, з точки зору Росії, не складуться сприятливі умови для переходу до наступних фаз «гібридної війни».
2. Фаза початку прямого вторгнення може бути охарактеризована як «фаза дестабілізації» і в той же час як «війна телекартинок».
Основними цілями РФ в цей період є:
– імітація «громадянського конфлікту» в країні – жертві агресії;
– формування негативного образу потенційних супротивників російського вторгнення;
– створення ілюзії «слабкості» наявного уряду країни і «відсутності контролю» з боку влади країни над територією (всієї або її частиною) і над різними «збройними формуваннями» (реальними або уявними);
– формування «образу жертви насильства» серед прихильників Росії в країні – жертві агресії, імітація «репресій проти мирного населення» владою країни або «непідконтрольними владі радикальними елементами».
3. Логічним продовженням попередньої фази є наступна – «імітація громадянського опору». Після імітації «жорстоких репресій» проросійські групи впливу, вже під безпосереднім керівництвом офіцерів ФСБ і ГРУ РФ і за безпосередньої участі спецпідрозділів російської армії імітують створення «громадянської самооборони», яка нібито покликана виключно «захистити мирне населення від репресій».
4. За формальним проголошенням опору відразу ж іде фаза ескалації насильства і провокацій – «фаза першої крові». Безпосередня мета РФ на цій стадії конфлікту – спровокувати владу країни на кровопролиття, яке буде тут же тенденційно продемонстроване російськими медіа, призведе до компрометації влади в очах світової спільноти і легітимізує перехід РФ до наступної фази активних дій. Додатковою метою на цьому етапі є досягнення «точки неповернення» для проросійських груп всередині країни – жертви вторгнення.
5. Наступна фаза може бути охарактеризована як «фаза імітації суб’єктності». Метою РФ на цьому етапі є імітація створення «самоврядування» або «альтернативного уряду» з членів проросійських груп впливу, які активно брали участь в попередніх фазах конфлікту, тобто імітація переходу від «стихійно повсталих груп самооборони» до «легітимних виразників волі місцевого населення».
6. По закінченню цієї «фази імітації суб’єктності» робиться наступна фаза, яку можна назвати «фазою легітимації вторгнення, або фазою референдумів». На цьому етапі метою РФ є міжнародна легітимація окупації всієї країни або її частини через імітацію «народного волевиявлення» («референдумів», «виборів» і т.п.).
Якщо попередні фази конфлікту не закінчилися повним поваленням чинного уряду і заміною його маріонетковим режимом, повністю контрольованим з Москви, наступною фазою конфлікту буде повномасштабне військове вторгнення збройних сил РФ, яке має імітувати «війну між урядом і органами самоврядування на непідконтрольних йому територіях».
Особливістю російської пропаганди є те, що вона спочатку є інструментом державної політики (а з урахуванням політики сучасної російської держави це означає – інструментом спецслужб і армії) і переслідує цілком прагматичну мету – інформаційний супровід майбутньої військово-політичної експансії Росії. Самі кремлівські ідеологи не приховують саме такого ставлення до медіасфери. У той час, як в країнах Заходу ЗМІ розглядаються насамперед як інститут інформування суспільства, а PsyOps («Psychological Operations») i MISO («Military Information Support Operations») мають дуже обмежену сферу застосування (тільки в регіонах, де вже ведуться активні бойові дії, переважно в прифронтовій зоні), в Росії в першому десятилітті XXI ст. розроблена і сформульована цілісна і завершена концепція «консцієнтальної війни», тобто «війни за свідомість». На думку авторів цієї концепції, відомих своєю близькістю до Кремля, – Юрія Крупнова і Максима Калашникова, – метою «консцієнтальної війни» є «знищення певних типів і форм людської свідомості», причому оптимальним вважається знищення невигідного Росії типу свідомості шляхом пропагандистського «промивання мізків» з фізичним збереженням «носія свідомості». Після перемоги в «консцієнтальній війні» за свідомість більшості населення території, на яку претендує Росія, ті, хто залишився стійким до пропаганди, – «носії неприйнятних типів свідомості», – повинні бути фізично знищені вже «традиційними» військовими і поліцейськими засобами.
Таким чином, Росія вже давно веде проти сусідніх країн, і особливо проти колишніх республік СССР, неоголошену «консцієнтальну війну» на знищення, якій зокрема Білорусь не протиставляє нічого, тому що ми не звикли сприймати те, що відбувається в інформаційній сфері, як частину військового конфлікту до його переходу в «гарячу» фазу. Тим часом український досвід демонструє, що перехід від «консцієнтальної війни» до збройних форм «гібридної війни» здійснюється дуже швидко, а «війна за свідомість» є повністю продуманою фазою підготовки прямого військового вторгнення.
У контексті підготовки агресії Росії проти сусідніх країн нас в першу чергу цікавить пропаганда, адресована потенційній проросійській «п’ятій колоні» в країні – жертві агресії. По суті вона нічим не відрізняється від пропаганди для внутрішньоросійської аудиторії, в ній тільки трохи інакше розставлені акценти:
Країна – жертва агресії представляється як «неповноцінна», яка виникла «випадково», в результаті «історичної помилки», або «штучно відірвана від Росії Заходом». Дуже важливими складовими цього пропагандистського «блоку» є тези про розпад СССР як «геополітичну катастрофу» і «історичну випадковість», в той час, як існування Російської Імперії і СССР представляється як історично закономірне, «природне», а період життя в складі Росії (СССР) представляється як найбільш успішний для всіх народів, що жили в імперії. Росіяни презентуються як єдиний народ на території колишньої імперії, який здатний на самостійне державне будівництво, а всі інші народи – як «бездержавні» і «неповноцінні», завжди «залежні від інших великих народів».
Принциповою метою цього пропагандистського блоку є позбавлення сусідів Росії власної суб’єктності та подання їх виключно в ролі підлеглих об’єктів, які могли бути або під впливом і управлінням Росії (що краще), або під впливом і управлінням інших «великих» країн – конкурентів Росії (що гірше). Таке позбавлення суб’єктності є найважливішою передумовою для виправдання збройної агресії проти цих країн – в картині «русского міра» мова йде не про агресію проти незалежних країн, а про «переділ сфер впливу між Росією і Заходом».
Якщо цільові групи (аудиторії), на які орієнтована російська пропаганда, досить численні, то активні російські «групи впливу» представляють собою набагато меншу частину населення країни – жертви агресії. Однак роль цих груп на початковій стадії «гібридної війни» непропорційно велика, що змушує звернути на них особливу увагу в нашій доповіді.
Перш за все, потрібно звернути увагу на таку, здавалося б не пов’язану з Росією, частину суспільства, як місцеві радикально-націоналістичні організації. Оскільки ці групи і організації, як правило, декларують явну антиросійську риторику, то на перший погляд розглядати їх як частину плану російського вторгнення виглядає нелогічним. Однак насправді саме їм відведена дуже важлива частина в плані підготовки і, особливо, легітимації російського вторгнення. У нашій країні до таких «внутрішніх зрадників» слід віднести також ті громади, які по своїй риториці виглядають максимально антиросійськими, але одночасно повністю заперечують суб’єктність Білорусі та білорусів – так званих «радикальних литвинів».
Наступною групою активного впливу, якій відведена значна роль в ранніх стадіях агресії, є місцевий великий і середній капітал, у своїй фінансовій діяльності тісно пов’язаний з Росією.
Для розуміння ролі цієї групи впливу слід розуміти, що в сучасній Росії відсутній вільний ринок і не існує великого бізнесу, не пов’язаного щільно і безпосередньо з державним апаратом РФ. За підсумком кількох «мафіозних воєн» і перерозподілу ринків і сфер впливу до початку двохтисячних років, в Росії сформувався єдиний провідний клан, заснований на щільному «симбіозі» вихідців зі спецслужб, діючих офіцерів ФСБ і ГРУ, генералітету і лідерів найбільших паливно-енергетичних корпорацій. Як мінімум, протягом останнього десятиліття цей клан повністю контролює всі більш-менш істотні фінансові потоки в РФ і її зовнішньоторговельну діяльність. Таким чином, слід розуміти, що будь-які фінансові потоки, які пов’язують Росію і місцевий бізнес в пострадянських країнах, обов’язково контролюються спецслужбами РФ, а так звані «приватні» російські компанії завжди використовуються не тільки для отримання фінансового доходу, але і обов’язково як інструмент державної політики РФ. Таке використання є необхідною умовою, без якої російські компанії не отримують можливості зовнішньоекономічної діяльності.
Вкрай важливою групою активного впливу є місцеві «незалежні» засоби масової інформації, які безпосередньо або через посередників належать російському капіталу. Подібну роль можуть грати також неурядові організації, які фінансуються з Росії, закамуфльовані під структури громадянського суспільства.
Особливу увагу слід звернути на групи активного впливу, які слід розділити на дві основні частини: «мирні» групи, які не беруть прямої участі в збройному вторгненні, але використовуються для його політичної легітимізації, і групи, які є базою для створення окупаційних парамілітарних формувань на початковій стадії агресії.
«Мирні» групи представлені в основному різними організаціями з «вивчення російської мови», «захисту прав російськомовних» (в Білорусі!), «збереження російської історії і культури». Найактивнішими з них є, як правило, православні церковні організації та організації «ветеранів Великої Вітчизняної війни». Цим групам в плані російського вторгнення відводиться роль «ритуальної жертви націоналізму» і «тих, кого треба захищати».
Що ж стосується самих російських парамілітарних формувань, то їх кістяк готується задовго до початку активних бойових дій (в Україні – з початку 2000-х років):
– місцеві філії російських націоналістичних організацій – РНЄ, ДПНЄ, НОД, НБП, «Другая Россія» і т.п. (частина з них заборонена в самій Росії через радикалізм, але підтримуються ФСБ РФ на території сусідніх держав);
– легальні молодіжні військово-спортивні проросійські організації, часто закамуфльовані під організації «патріотичного виховання» молоді, в яких «патріотичне виховання» розуміється в радянському стилі і традиціях;
– спортивні (переважно «бойових єдиноборств») клуби, як правило пов’язані з місцевим криміналітетом;
– організації, що займаються під виглядом «культурних і освітніх обмінів» відправленням молоді в тренувальні табори в Росії;
– організації «козацтва» (формально етнокультурні та освітні, але з парамілітарною структурою і дисципліною);
– організації ветеранів Афганістану та інших локальних конфліктів (так званих «воїнів-інтернаціоналістів»).
Нарешті, дуже важливу роль у створенні російських парамілітарних формувань в Криму і на Сході України зіграли ніяк не легалізовані і раніше непомітні неформальні спільноти відставних офіцерів радянської армії, особливо – відставних офіцерів КГБ і ГРУ СССР. Як показали події в Криму і на Донбасі, значна частина відставних офіцерів, які жили після відставки повністю мирним життям, виявилися учасниками заздалегідь підготовленої і задовго до початку активного вторгнення «законсервованої» агентурної мережі російських спецслужб. На початку вторгнення ці офіцери-відставники отримали наказ про вихід з підпілля і перейшли до активної діяльності. Саме такі відставники (разом з лідерами військово-спортивних проросійських організацій) стали першими «польовими» командирами російських парамілітарних формувань і першими окупаційними «мерами» і «комендантами» захоплених міст.
Крім типових зареєстрованих, або принаймні структурованих, організацій, що мають явних лідерів і явних учасників, під час «гібридної війни» проти України Росія вперше використала новий тип організації мас, який раніше використовувався переважно опозиційними об’єднаннями, і вперше поставила його на службу державі – вербування та об’єднання активістів через соціальні мережі.
Якщо Білорусь, яка вже є жертвою російської «гібридної війни», хоче все-таки уникнути збройного вторгнення, то нам слід приділити особливу увагу своєчасному визначенню і контролю груп безпосереднього активного впливу, описаних в цій доповіді.
У «русского міра» вистачає обдурених шанувальників, однак, як правило, всі проросійські організації безпосередньо або через посередників отримують фінансування з РФ. З точки зору кремлівських хазяїв, пряма залежність від російського державного фінансування забезпечує більшу лояльність і можливість постійного контролю діяльності таких організацій в порівнянні з «ідейними» адептами «русского міра», які не залежать від Кремля безпосередньо.
Одними з перших кроків в організації протидії російській агресії повинні бути виявлення, постановка на облік і наступний уважний моніторинг всіх бізнес-структур, в економічній діяльності яких торговий або фінансовий оборот з Росією стоїть на першому місці, в порівнянні з іншими країнами.
Наступним кроком має бути виявлення і облік тих політичних сил, які отримують фінансування безпосередньо з Росії або з пов’язаних з нею бізнес-структур.
Дуже важливим є облік всіх тих неурядових організацій, які отримують російське фінансування, а також облік і моніторинг всіх мас-медіа, в статутному капіталі яких присутні російські гроші (незалежно від того, чим формально займається ця НДО або якою мовою веде свою діяльність цей ЗМІ).
Моніторинг їхньої діяльності може допомогти спрогнозувати початок критичної ситуації і, таким чином, не дати патріотичним силам застати себе зненацька.
Природно, особливу увагу слід звернути на виявлення та моніторинг організацій, які є фактором потенційної прямої загрози – потенційним учасникам військової інтервенції.
Крім організацій, слід організувати окремий облік людей, які є потенційно небезпечними, а саме:
– проросійських активістів, навіть формально начебто лояльних Республіці Білорусь, але публічно продукуючих тексти на підтримку загарбницьких дій Росії, ностальгії за СССР, виправдання репресій радянського періоду;
– всіх осіб, що проходили навчання в ході «культурних і освітніх обмінів» на території Росії;
– всіх колишніх офіцерів КГБ СССР, ГРУ ЗС СССР, інших спецслужб і спецназу СССР, які проживають на території Білорусі, в незалежності від їх нинішнього роду занять.
Особливу увагу слід звернути на моніторинг мережі Інтернет, де потрібно відстежувати дві категорії інформації:
– вести персональний облік блогерів, які закликають до підриву національної державності, або публічно висловлюють тези на підтримку загарбницької політики РФ, ностальгії за СССР, виправдання репресій радянської влади;
– вести облік і щоденний моніторинг діяльності проросійських груп в соціальних мережах.
Маючи на увазі необхідність інформаційного та інтелектуального протистояння русскомірним агресорам «гібридної війни», слід не виключати можливість оцінки їх висловлювань в ЗМІ і в Інтернеті з точки зору відповідності цих висловлювань правовим нормам Республіки Білорусь, зокрема статті 361 Кримінального кодексу (заклики до дій, спрямованих на шкоду зовнішньої безпеки Республіки Білорусь, її суверенітету, територіальної недоторканності, національної безпеки і обороноздатності).
Ігор Ляльков, Мінськ
