Богдан Чернявський
Тривале російське вторгнення в Україну принесло страшне спустошення, але серед його найтривожніших наслідків є закономірність, що відлунює століття імперського насильства: викрадення дітей. Це окремий розділ у багатовіковій імперській стратегії знищення української ідентичності шляхом розриву поколіннєвої спадкоємності, українські діти неодноразово ставали мішенями війни та імперії.
Невільничі ринки імперії
У тіні Османської імперії, між XV і XVIII століттями, Кримське ханство здійснювало напади на українські міста і села. Постійні набіги, відомі під назвою «жнива степу», призвели до викрадення приблизно двох мільйонів людей, багато з яких були дітьми. Захоплених українських хлопчиків і дівчаток продавали на османських ринках або асимілювали в ісламських сім’ях, де їх відрізали від мови, віри та родини. Ці набіги залишили глибокі шрами в українському суспільстві, знелюднюючи цілі регіони та перетворюючи сім’ї на товар. Рухи опору, такі як піднесення козацтва, частково виникли у відповідь на ці систематичні викрадення.
Царська Росія та тихе викрадення ідентичності
Коли українські землі потрапили під владу Російської імперії, викрадення дітей набуло більш бюрократичної форми. Царі крали не тіла – вони крали розуми. Шляхом придушення української мови, цензури, нав’язування російської православної доктрини, імперія запровадила систему примусової культурної асиміляції. До кінця ХІХ століття понад 90 відсотків шкіл в Україні використовували російську мову як мову навчання. Дітей з козацьких та дворянських родин часто відправляли до російських військових шкіл, де вірність імперії цінувалася понад усе. Метою було створити покоління українців, які більше не визнавали б свого походження.
Радянська машина: дитячі будинки, ідеологія та Голодомор
За часів Сталіна контроль держави над українськими дітьми посилився. Голодомор 1932-33 років залишив незліченну кількість дітей сиротами. Держава швидко поглинула їх у величезну мережу радянських дитячих будинків, де українська ідентичність не лише не заохочувалась, а й каралася. Дітей виховували в поклонінні Леніну та Сталіну, відкиданні релігії. Сім’ї політичних дисидентів та «куркулів» були розділені: їхніх дітей відправляли до установ, які одночасно слугували ідеологічними центрами перевиховання.
Нацистська германізація: расова крадіжка
Під час Другої світової війни Україна знову стала місцем викрадення дітей, цього разу під егідою ідеології расової чистоти. Нацистська Німеччина, через програму «Лебенсборн», прагнула «повернути» дітей зі Східної Європи, які здавалися расово придатними. Від 20 000 до 50 000 українських дітей були насильно вивезені до Німеччини, перейменовані та розміщені в німецьких сім’ях. Програма «Лебенсборн» стосувалася не лише сім’ї, а й виховання відданості. Цих дітей навчали думати про себе як про німців, частину панівної раси, без пам’яті про націю чи сім’ї, з яких їх викрали.
Повернення шаблону: сучасна кампанія Росії
Сьогодні ми спостерігаємо жахливе відлуння цього похмурого минулого. З моменту анексії Криму у 2014 році та повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році понад 20 000 українських дітей були офіційно задокументовані, як примусово переміщені до Росії або на окуповані території. Цих дітей забирають з дитячих будинків, лікарень, шкіл, часто шляхом обману. Під виглядом гуманітарної евакуації або «літніх таборів» дітей розлучають з їхніми сім’ями та громадами. Багатьох потім русифікують: їхні імена змінюють, забороняють українську мову, а санкціоновану державою ідеологію впроваджують у кожен аспект їхнього життя. Приблизно 60 000 дітей утримуються в російських таборах індоктринації або перевиховання, де вони стикаються з психологічними маніпуляціями, спрямованими на зміну їхнього почуття ідентичності та вірності. Їм надають російське громадянство, розміщують їх у російських сім’ях, забороняють повернутися до України.
Незважаючи на зусилля з порятунку дітей, станом на початок 2025 року було повернуто лише близько 1200 дітей.
Ціна байдужості
19 березня 2024 року Палата представників США переважною більшістю голосів ухвалила резолюцію, яка «засуджує незаконне викрадення та насильницьке переміщення дітей з України до Російської Федерації», з перевагою 390 проти 9. Цей двопартійний акт ознаменував поворотний зсув у політиці США, об’єднавши Вашингтон зі своїми європейськими союзниками у визнанні систематичної депортації та усиновлення українських дітей формою геноциду. У резолюції стверджується, що дії Росії «суперечать зобов’язанням Росії за Конвенцією про геноцид та рівносильні геноциду». Вона перегукується з висновками міжнародних органів, таких як Організація Об’єднаних Націй та Міжнародний кримінальний суд, які засудили ці переміщення дітей як воєнні злочини.
Водночас, Сенат США ухвалив резолюцію, яка конкретно закликає до повернення викрадених українських дітей до завершення будь-якої мирної угоди про припинення війни проти України. Цей крок підкреслює зростаюче усвідомлення того, що справедливого вирішення неможливо досягти, поки тисячі дітей залишаються в руках своїх викрадачів. Однак, самі по собі резолюції не зупиняють злочини. Як неодноразово стверджують ті, хто вижив, жоден геноцид ніколи не був зупинений у залі суду. Юридична відповідальність є надзвичайно важливою, але міжнародні судові процеси часто тривають десятиліттями та не мають механізмів забезпечення дотримання закону. Моральний та стратегічний імператив полягає в іншому: у тому, щоб забезпечити Україну інструментами для самозахисту.
Найкращим механізмом запобігання геноциду в Україні сьогодні є повністю підтримана українська армія. Хоча резолюції США справедливо засуджують геноцидну поведінку Росії та вимагають повернення викрадених дітей, вони повинні супроводжуватися рішучою політикою. Захист дітей України вимагає більше ніж просто заяв – він вимагає послідовних, скоординованих дій.
Щоб ефективно реагувати на викрадення та примусову асиміляцію українських дітей, міжнародна спільнота повинна вжити сміливих та відчутних кроків.
Зброя імперії
Крадіжка українських дітей – це не просто трагедія для їхніх сімей, це екзистенційна загроза для нації. Кожна дитина, забрана з дому, відірвана від мови та спадщини – це рана в культурній тканині України. Це не окремі воєнні злочини – це стратегія, що застосовувалася століттями, щоб розбити народ, відрізавши його майбутнє. І все ж історія також розповідає про опір. Від козаків, які боролися з загарбниками до сучасних добровольців, які контрабандою вивозять дітей з окупованих зон, українці ніколи не припиняли своїх зусиль повернути собі власне. Якщо крадіжка дітей була зброєю імперії, то повернення їхніх історій та їх безпечне повернення мають стати місією нашого часу.
