У передноворічний період кілька українських інтернет-сайтів («Укрінформ», «Новое время», «Лівий берег» та ін..) опублікували інтерв’ю і виступи львівського історика Ярослава Грицака на політичні теми з центральною тезою про те, що «націоналізм в Україні не може перемогти». Це було повторенням на різні лади думки п. Грицака із ще вересневого виступу під назвою «Коротка лекція про націоналізм»(«Gazeta.ua»). Головною причиною, чому українські націоналісти не можуть перемогти, наш автор вважає те, що «український націоналізм звертає увагу на мову, історію, але рідко коли – на економіку». «Основний недолік націоналізму, – твердить він, – Що він не має що запропонувати народу. Український націоналізм не має програми модернізації України».
Зрозуміло, що цю тезу ліберального вченого і публіциста радісно підхопили несчисленні українські ліберальні сайти, користувачі Фейсбуку, Твіттеру і Ютубу і розпоширили Україною, як «Благу вість». І полетіла поверхова і фальшива мислина її просторами, каламутячи і так не зовсім впорядковане політичне бачення нашого народу.
Сам Я.Грицак виступає у своїх текстах від імені «неолібералів», до яких чомусь неправдиво зараховує консервативних політиків недавнього минулого – М.Тетчер і Р.Рейґана. Як і в майже всіх політологічних виступах і статтях відомого автора, у цій його передноворічній «реляції» є своя маніпуляція історичними фактами і логікою історичних подій, а кажучи простішою мовою, своя хитрість і брехня. Ведучи свою давню війну з українським націоналізмом, на що п.Грицак поклав ледь не все своє свідоме життя (чого тільки вартує, написана в стилі політичного доносу за нібито органічний для українського націоналізму антисемітизм, збірка статей «Страсті за націоналізмом» (К.:Критика,2011), сповнена особливих підступів і перекручень!), він вирішив ще раз «копнути» націоналістів, проголосивши їх безнадійно «відсталими» і «немодернізованими». Очевидно, цим наш земляк хотів підняти настрій своїм однодумцям на святкові дні. «Нехай і так буде» – казав колись Т.Шевченко. І продовжував: «Так, сміються ж з України недобрії люди»…
Тому запитаємо шановного автора для довідки: звідки він знає, що націоналісти не мають економічної програми? Які практичні факти свідчать, що націоналістичні господарські плани не можуть реалізуватися в Україні? Адже націоналісти ніколи не були при владі в державі і, зрозуміло, ніколи ніхто не використовував їхніх програмових економічних принципів. Яка така «мудрість» дає п. Грицакові підстави зневажливо висловлюватися про значення мови й історії для української нації як про непотріб задля вимріяної «модернізації»? Адже відомо, що всі, навіть найбільші, найуспішніші, народи вельми заопікуються своєю мовою, культурою та історією. А українцям, виходить за логікою п. Грицака, не треба перейматися цими «дурницями» задля прогресу. Десь ми вже це чули, хтось нас вже колись переконував в цьому. І не так давно… А от найбільші сучасні імперії світу – США, Росія і Китай (здавалося б цілком захищені і сильні в своїй ідентичності) – якраз в останні десять-двадцять років вкотре наголосили і закріпили це відповідними законами, що їхня рідна мова, культура й історія, себто їхній націоналізм, їм важливіші понад усе. І з чого б вони це, «дурні» і «немодернізовані»? Якась дивна логіка у нашого славного вченого, чи не так? Хіба не зрозуміло, що в епіцентрі перших кроків із піднесення цих імперій стояли не модернізацій ні успіхи, а їхня національна гордісь і завзяття?
Для встановлення нормальної логіки в цій дискусії почнемо з елементарних, всім добре відомих фактів недавньої української історії. Від самого початку 1992 р., тобто від перших кроків української незалежності, коли міністром економіки був призначений щирий ліберальний економіст Володимир Лановий, Україна розвивається господарськи за планами і принципами саме ліберальної, а не націоналістичної економіки: вільний ринок, повна свобода підприємництва, приватна власність, свобода фінансової діяльності, вільна господарська ініціатива – аж палахкотять у нашому суспільному житті! І ніякі Кучми, Януковичі зі всіма своїми тоталітарно-злодійськими замашками ні на мить не призупиняли цієї економічної свободи! Чи, радше, цієї вакханалії лібералізму… Усі уряди незалежної України були майже фанатично відданими програмі економічних реформ в дусі лібералізму – і все для того, аби сподобатися Європі, куди ми так страшно всі хотіли.
Правда, п. Грицак з якогось дива називає «націоналістом» Президента В.Ющенка, який, мовляв, захопився гуманітарними програмами і занапастив економіку бідної України. Ми не думаємо, що доктор історичних наук, багаторічний публіцист і політолог, лектор європейських університетів не знає, що В.Ющенко не мав жодного стосунку до націоналізму, до націоналістичних середовищ, що він якраз ідеально відповідав критеріям «дистильовано» ліберального політика (виганяв же ж він О.Тягнибока за нібито «ксенофобію» з об’єднання «Наша Україна»). Ми просто бачимо, як зухвало маніпулює думкою своїх слухачів і читачів наш добрий автор, добрий настільки, що подарував аж цілого Президента «відсталим» націоналістам. Ми чудово розуміємо, що В.Ющенко саме як ліберал настільки дискредитував ідею політичної діяльності, що зараз «підкинути» його комусь – значить заплямити того навічно. От і використовує цей нечесний прийом наш «добрий» вчений.
Вертаючи до логіки, ми нагадаємо, що у 1990-і і 2000-і роки саме ліберальна модель економіки в Україні породила знамениту нашу олігархію, яка за цей період розграбувала державу за деякими підрахунками на трильйон американських доларів, вивозячи кошти в офшори. І цей процес, дуже успішний для олігархії, продовжується й надалі. Всі українські уряди завжди формувалися т. зв. «прагматиками» – від уряду Л.Кучми до уряду А.Яценюка, якого довелося за матню виносити з влади, коли його команда занадто вже виклично і відкрито грабувала країну. Це були саме ті «прагматики», які, як і Я.Грицак зараз, казали нам, що «головне в бутті суспільства – це економіка, а в ній вони знаються особливо добре». Це були ті «незамінні практики», які, достоту, як Я.Грицак, про гуманітарну сферу говорили в зневажливо-байдужому тоні і відповідно фінансували її, фінансували настільки погано, що сьогодні Україна, колись найрозвинутіша з республік СРСР в науковому плані (якщо не брати до уваги Москву як мегацентр концентрації імперського інтелекту) перетворилася на периферію наукового світу у планетарних вимірах, а її університетська система перебуває в стані стагнації і деградації через по-суті систематичну боротьбу цих урядів із вищою освітою і наукою за допомогою урізань бюджетних фінансувань; десятки тисяч інтелектуально потужних людей – вчених, ІТ- фахівців, студентів – щороку виїжджають з країни, зводячи цим внутрішню ситуацію інтелектуально-освітнього розвитку держави до катастрофічності. І все це робили українські ультраліберальні уряди, за згодою такої ж ліберальної в більшості своїй Верховної Ради – ще раз нагадаємо п. Грицакові! І націоналісти тут ні до чого.
Про собливий зв’язок ліберальної ідеології з олігархією свідчить і такий очевидний факт, що олігархи увесь період незалежності України фінансували тільки ліберальні політологічні та гуманітарні проекти, вони ніколи не давали й копійки на щось націоналістине. І той університет, у якому так щасливо собі працює п.Грицак, а саме Український католицький університет (у Львові його жартома називають через відверто проліберальну, а значить – в суті атеїстичну зорієнтованість: «Умовно католицький університет» – УКУ), великою мірою фінансується якраз олігархами, зокрема Д.Фірташем. Олігархи прекрасно розуміли і розуміють, що саме ліберальна ідеологія з її світоглядними засадами космополітизму, всетолерантності, меркантилізму, егоцентризму, практицизму і т. ін. ідеально підходить для формування потрібного їй поля суспільного мислення, такого поля, на якому вони могли б виробляти з тим суспільством, що завгодно, особливо за допомогою скуплених ЗМІ. Центральною метою олігархату є перетворення кожного суспільства на плебеїзовану масу, позбавлену національних ідеалів, християнських основ, духу героїки, особистісної і громадянської гідності, щоб вправніше і легше можна було грабувати те суспільство. І тут ліберали є йому незамінними помічниками, оскільки і своїми політичними ідеями, і своїм типом культури творять для олігархії «поживне середовище», тобто національно розпорошене суспільство, безглузду і хаотичну культурну атмосферу. Не випадково Я.Грицак часто апелює у своїх виступах до лідерів української ліберальної культури – Ю.Андруховича, С.Жадана, А.Бондаря, С.Вакарчука та ін., називаючи їх батьками «нового покоління», а вони його за це величають «пророком у вітчизні». Коло замкнулося. Олігархічний спрут може вільно жити собі в Україні і смоктати з неї всі соки. Залишається тільки добити український націоналізм, чим і займається наш «добрий» професор.
Нам можуть заперечити: мовляв, через панування олігархії перейшли всі народи в еру капіталізму, чого тут робити галас і панікувати. Так, погодимося, це історичний факт. Але таким же історичним фактом є і те, що на певному етапі суспільства мусили скласти опір олігархії, бо та загрожувала їх поглинути тотальною корупцією і соціальною несправедливістю, які ми зараз і спостерігаємо в Україні на повну міру. Це можемо вичитати хоч би із світової художньої літератури (наприклад, із романів О.Бальзака), яка багато осмислювала проблеми збереження суверенності людської особистості перед тиском капіталу. І головним стрижнем у боротьбі з олігархією завжди в народів були національна гідність, дух боротьби, релігійні переконання, висока духовність і культура. Це якраз те, що так зневажає п.Грицак як вияви «немодерності», а якоїсь задрипаної «патріархальності». Саме на цих основах, думаємо, побудували свої щасливі суспільства нації Західної Європи, США, Канада, Японія, деякі ісламські держави. Особливо яскравий приклад подолання впливів олігархії демонструють країни з сильним громадянським традиціоналізмом – Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Ірландія. Тобто у свій час всі вони пережили потужний період утвердження свого націоналізму, своєї морально-духовної сконцентрованості, своєї громадянської згуртованості, а вже потім застосовували норми ліберальної демократії та соціал-демократії для свого розвитку. Там, де не було націоналізму – яскравий приклад цього – країни Латинської Америки, які формувалися передусім як космополітичні суспільства, як держави практицистського призначення (бо їх творили переселенці-креоли – люди без національної гідності і з планами тільки матеріального успіху!) – і там олігархія цілковито опанувала народи. І так є до сьогодні, бо саме країни Латинської Америки є зразковими в плані життя за контрастом: безмежно багата правляча меншість з десятком-двома олігархів на чолі і безмежно бідна більшість, «ощасливлена» тим, що живе у «безмежно вільній країні», як українці сьогодні. І ніякі супердемократичні конституції, ніякі модернізаційні проекти не допомагають цим країнам здолати внутрішню корупцію і стагнацію, бо нема в них величного і переможного духу націоналізму, не пройшли вони ще, заснованої на цьому націоналізмі, твердої школи громадянського солідаризму і дисципліни.
У Європейській цивілізації першість завжди мали ті народи, які першими зуміли сформувати собі націоналізм як ідеологію, а це були спочатку англійці (сформувалися як нація вже у 14-15 ст.), голландці (сформувалися у 16 ст.), далі французи, данці, шведи. Проблемою іспанців і німців як сильних, активних народів було те, що вони задовго формувалися саме як імперські нації, спокушені фантомами «Всесвітньої імперії» від Америки до Філіппін у першому випадку і «Священної Римської імперії німецької нації» – у другому. Тобто вони спочатку стали імперіями, а лише потім – націями, спочатку сформували собі імперську психологію домінування і поглинання, а тільки потім – психологію національної витримки. Тому ці два народи й змушені були пройти через складні випробування – через розпад їхніх імперій, стагнацію і відставання, через внутрішній розпад і конфлікти (монархісти проти республіканців – аж п’ять революцій в Іспанії! – католики проти протестантів – в розбитій Тридцятилітньою війною Німеччині). І згодом у болісних надривах творити свої модерні нації, надривах аж до шовінізму в часи Франко і Гітлера. Тож якось «перестрибнути» націоналізм неможливо, він мусить відбутися як цілісний феномен в бутті кожного народу, якщо той народ хоче органічно впорядкувати своє суспільне, політичне, культурне, духовне і моральне буття. Викинути націоналізм, тобто демонізувати і витіснити його з програми національних пріоритетів можна, але це завжди означатиме прирікання цієї нації на хаос, невпорядкованість і довгі випробування аж до кривавої розв’язки, як в німців і іспанців.
Щодо ваги націоналізму можна навести приклад із ближчої історії: у кінці 1980-х рр. найуспішніше з СРСР вийшли і стабілізувалися як самодостатні і багаті держави три країни з надзвичайно розвиненим націоналізмом – Литва, Латвія та Естонія. При чому дві останні були в надзвичайно складному становищі: частка російськомовного населення, а значить – принципових ворогів їхньої національної ідентичності, сягала або й перевищувала (у випадку Латвії) 40 %. І в таких умовах ці два мужні і винахідливі народи зуміли виявити стільки національної вольовитості, дисциплінованості, творчої активності, що перетворили свої країни на зразкові у плані розвитку національних принципів і вартощів, громадянської солідарності, демократичних свобод, господарських і технологічних успіхів. Чого більше було при цьому в них: націоналізму чи лібералізму, тобто космополітизму, всетолерантності, егоцентризму, практицизму? Питання, на наш погляд, риторичне.
Тепер зі свого боку логічно запитаємо: чи нинішня Україна має перед собою менші соціально-політичні проблеми і виклики, ніж Латвія і Естонія у 1990 р.? Сумнівно. Тож чим може керуватися людина, яка впродовж десятиліть наполегливо радить українцям відмовитися від посилення свого націоналізму? Мабуть, чимось іншим, аніж національна гідність і відповідальність.
Коли простежити за активністю, зв’язками та ідеологічними акцентами в житті і творчості Я.Грицака, то можна зрозуміти, чим насамперед керується цей, безумовно, здібний чоловік. Солодкою мрією-захопленням у нього завжди були західні пролібеарльні (як ми показали, олігархічні) фонди і ґранти, у теплих і ніжних водах яких залюбки купався наш добрий львів’янин. Це й пояснює, чому фаховий історик у своїх політологічних викладах часто йшов проти логіки очевидних фактів та історичних законів, завжди переказував якісь банальні і збиті лібералістичні ідеологічні штампи і подавав їх у своїх книжках і статтях як «богонатхненні об’явлення», «останні слова західної соціологічної науки».
Цією поведінкою шановний п. Грицак нагадав нам одного класичного літературного героя. А саме героя із сатиричної казки знаменитого російського письменника М.Салтикова-Щедріна «Премудрий піскар» (1883 р.), в якому автор вивів повчальний і водночас відразливий образ людини дрібної, вкрай обережної і обмеженої. Цей піскар, тобто вічний міщанин-пристосуванець, ціле своє життя провів у нірці із піску, бо хотів жити добре і довго, вберегтися від всіх загроз. Був малодушним і витворив собі примітивну філософію життя виживання. Та ще й намагався вчити інших, насправді не розуміючи світу, бо ж бачив і розумів тільки нірку. Подібно й наш шановний Ярослав Грицак вважає себе дуже «мудрим», впевнено роз’їжджає країною і вчить жити інших «по-модерному», незважаючи на те, що його «філософія» насправді є руйнівною для нації.
Проте казка наша цілком не про Я.Грицака, а про українське суспільство: це воно тішиться, що у нього такі «мудреці» і «пророки», це воно возить тих по країні і влаштовує їм бенефіси та реклами; це воно не може відрізнити правду від непради, поверховість від суті, принциповість від цинічної безпринципності, креативність від руйнівності. Це воно застигло у догматах неолібералізму і ось уже котре десятиліття ходить по колу і дивується, чому насправді стоїть на місці і не розвивається. А злії люди, чужі і свої, у той час сміються з України. (Усе розвивається за гостро-болючим Шевченковим пророцтвом-застереженням).
Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім.. Д.Донцова
