Нині поняття «п’ята колона» є дуже поширеним. Але народилося воно в Іспанії в 1936 році, коли франкісти, що виступили проти комуністичного режиму Іспанської республіки, наступали на Мадрид чотирма колонами. В той момент генерал Еміліо Мола заявив на радіо, що центр столиці буде захоплений «п’ятою колоною», що вже перебуває всередині Мадрида. Таким чином, це синонім поняття «внутрішній ворог»…
У сучасному світі незрідка деякі держави намагаються використати як «п’яту колону» етнічно споріднене населення, що проживає на території іншої країни. Таких прикладів дуже багато.
Як правило, країни-жертви борються з такими явищами, на жаль, не завжди справедливо. Можна згадати ті страждання, які довелося пережити під час Другої світової війни громадянам США японського походження, які були відправлені до спеціальних таборів, ізольовані, щоб імператорська Японія не використала їх проти Америки. Можна згадати трагедію українців під час Першої світової війни, коли їх у Канаді як громадян Австро-Угорщини також відправили до таборів. Проте це поодинокі випадки, а в переважній більшості заходи безпеки були виправдані.
Нерідко використання споріднених етнічних меншин за кордоном стає частиною державної агресивної політики. Це було характерно для політики нацистської Німеччини, що виступила з гаслом: «Усі німці мають жити в одній державі», що відповідало офіційному курсу: «Айн райх, айн фольк, айн фюрер – одна імперія, один народ, один вождь».
Насамперед, були взяті під контроль німці «близького зарубіжжя» – Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії, країн Балтії, Ельзаса-Лотарінгії у Франції і т.д. А потім навіть зацікавилася німцями США і Латинської Америки.
Автор уже класичної наукової праці про «п’яту колону» Луї де Йонг («Немецкая пятая колонна во второй мировой войне». Москва,1958) поділяє її на явище мирного і воєнного часу, він описує як політична «п’ята колона» перетворюється на бойову.
Нацистське керівництво не дуже хвилювало питання, чи хочуть німці в тій чи іншій країні ставати «п’ятою колоною», колесом нацистського «воза». Не цікавило навіть чи всі, кого вони оголошують «німцями», такими об’єктивно є (наприклад, ельзасці, австрійці, судетці, германо-швейцарці і т.д.), вважаючи, що відомство д-ра Геббельса їм все «пояснить». У такому ж дусі сьогодні з Москви пояснюють українцям і білорусам, що вони є «однім народом» з росіянами… Деякі автори, на наш погляд, перебільшують значення матеріального фактору. Ось наприклад, Володимир Коваленко писав: «Якщо та чи інша група людей переживала соціально-економічні труднощі, її невдоволення могло набути політичних форм.
Задоволені своїм становищем люди не прагнуть переворотів. Коли горбачовське керівництво довело Україну до порожніх полиць в магазинах, населення Криму проголосувало за те, щоб залишитися у складі України, бо київські власті та Рух посилено навіювали, що незалежна Україна, «котру об’їдають москалі», негайно перетвориться на країну з молочними річками і кисельними берегами. Коли життя показало, що надії такого характеру були даремними і рівень споживання в Україні виявився не вище, а навіть нижче, ніж у Росії… кримчани захотіли «додому в Росію». Однак якщо завтра через якусь причину рівень життя в Україні випередить російський, кримський сепаратизм знову зникне».
Коваленко не бачить, що реальний рівень життя може не збігатися з тим, що люди про нього думають. У радянські часи один мій приятель іронічно казав: «Якби я не читав газет, то не знав би, як я добре живу». Навіть сьогодні жалюгідне існування, точніше животіння російської глибинки не можна порівнювати з української глибинкою. Так, тут в Україні існування людей за межами міст-мільйонників нерідко дуже сутужне, але в Росії воно набагато гірше. Проте існує потужна російська пропаганда, що навіює міф про заможну Росію. Жертвами цього міфу стали жителі українського Криму, які тільки тепер починають розуміти та відчувати, що телевізійна Росія і реальна Росія – то різні країни.
Держави, що хочуть відродити свій імперський статус, прагнуть того, щоби впливати на споріднені етнічні групи в інших країнах більше, ніж самі ці країни. Власне, ці функції і покликана виконувати транскордонна пропаганда. Себто наприклад, Росія прагне того, щоб мислення росіян за межами РФ не відрізнялось від мислення жителів Росії. Щоб це мислення було доведено до того «ідеалу», про який писав американський історик В.Ширер, описуючи ситуацію, свідком якої він був у нацистській Німеччині: «Мені на власному досвіді довелося переконатися, наскільки легко опановують уми брехлива преса і радіо в тоталітарній державі… Часто в оселі знайомого німця, в конторі чи під час випадкової розмови з незнайомою людиною в ресторані, в пивниці чи в кав’ярні я чув доволі дивні твердження від, здавалося б, інтелігентних людей. Було очевидно, що вони, як папуги, повторюють різні дурощі, що вони почули по радіо чи вичитали в газетах. Інколи я поспішав висловити їм це, але в таких випадках наражався на такий недовірливий погляд чи на таку реакцію, ніби допустив у їхній присутності жахливе богохульство. І тоді я віддавав собі звіт, наскільки даремні спроби встановити контакт з людиною з деформованою свідомістю, для котрої реальністю було лише те, що навіяли йому Гітлер і Геббельс – ці цинічні фальсифікатори правди».
Частина населення країни, що стала жертвою агресії іншої, але підготована агресором ще в мирний час, часто від слів переходить до справ. Це, так би мовити, активована «п’ята колона». Ці люди сприяють воєнним операціям держави, яку вони вважають центром і батьківщиною для себе.
Україна була об’єктом таких дій, починаючи з 2014 року. Тоді чимало місцевих чиновників на півдні та сході країни підтримували Росію, її зусилля щодо загарбання українських територій. Однак українська держава тоді зробила дуже мало в справі знешкодження «п’ятої колони». Тому це явище не менш активно проявилося після великомасштабного вторгнення Московії в Україну в лютому 2022 року.
Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Херсон, міста Київщини одразу ж дізналися імена окупаційних «мерів», які виявили бажання працювати під контролем Кремля. Це сталося тому, що раніше, ще в 2014 році, більшість тих, хто перейшов на бік окупантів, змогли уникнути належного покарання і дійшли висновку, що й тепер забезпечать собі безкарність.
Будемо сподіватися, що їхні розрахунки не виявляться правильними.
Ігор Лосєв
