Кожен, хто мав щось спільне з організаційними зусиллями у нас, або навіть уважно лише обсервував їх, добре знає, що то є створити ідеологічно моральну чи світоглядово-культурну єдність з семи, п’яти і навіть трьох земляків. І коли ці намагання давали які будь результати, коли поставав навіть рудимент майбутнього тіла з ознаками ієрархічності, яке при перших можливостях могло стати кристалізаційним осередком «мас», – історичний ворог концентрував на тім рудименті всю свою незрівнянну підступність, талановито використовуючи моральну нестійкість, політичну невидючість, анемію національного інстинкту, рахітичну слабість кістяка та… кожну найдрібнішу помилку.
Євген Маланюк, «Ієрархія», 1934 р.
Останні події в Україні гостро актуалізували питання, винесене в заголовок тексту. Питання, котре століттями дамокловим мечем нависає над Україною в найбільш відповідальні і драматичні моменти її історії.
В часи, коли на шальках історичних терезів важиться «бути чи не бути» стають до двобою руїнницький і будівничий початки, сили ворохобництва і зневіри, і сили творчості та впорядкування. На цю тему писали Донцов, Липа, Ольжич, Маланюк та інші ідеологи українського націоналізму.
Сьогоднішня ситуація – не виняток в нашій історії. Замість вгамування непомірних і неадекватних амбіцій, концентрації всіх сил нації навколо ідеї державного будівництва, мобілізації національних ресурсів в боротьбі проти агресора бачимо безкомпромісову взаємопожираючу боротьбу, боротьбу «всіх проти всіх», чуємо безвідповідальні заклики «скинути одних і поставити інших». З усією гостротою постає проблема державницької національної еліти в часи нестабільності, війни, коли суспільство шукає і не знаходить авторитетів, коли зруйнована ієрархія, коли відсутні чіткі орієнтири. Тоді на арену виходять безвідповідальні артисти-авантюристи, які прагнуть за допомогою гучних скандалів, демагогії, провокацій здобути дешеву популярність («Геть!», «Ганьба!») і вискочити на штормовому шумовинні на гребінь політичної хвилі. Питання національного «Що далі?» їх не хвилює.
Але «Поняття українського націоналізму ХХ сторіччя значно ширше від самого поняття визволення нації. У нинішній боротьбі український націоналізм – це у духовному засягу комплекс ідей, які мають за мету оновити, оформити українську націю в єдину політичну, культурну, релігійну та етично моральну цілість із власними традиціями та волею реалізувати їх у житті» – так сформовано наші завдання на 4 ВЗ ОУН. Нам не йдеться про революції та заколоти як мету, нам не йдеться про владу як про самоціль, ідеться про долю нації та держави тепер і в майбутньому.
Період визволення нації дуже хиткий, це стан балансування між злетом і падінням і ми усвідомлюємо, що для того, щоб упасти, достатньо лише завагатися, лише похитнутися, а для того, щоби злетіти, потрібні всенаціональні надзусилля, потрібне нестримне прагнення до росту, потрібна велика візія майбутнього і тоді глибоко на задній план відходять малозначущі дрібниці.
В свій час Юрій Липа вивів універсальну формулу «Панування, труд і лад». Національне панування не для купки людей на певний час («нацарювати і втекти»), а панування (влада) нації на своїй землі на довгі століття як мета, національний труд, мобілізація всіх зусиль на працю, творення, будівництво, розбудову та поширення свого впливу і сили (а не анархія, імітація, споглядання та демагогія) як засіб і національний лад (порядок, дисципліна) як умова. Інакше безверхою нацією знову прийдуть керувати амбітні зайдократи.
Очевидним є, що не можна змінити країну, нічого в ній не міняючи, як очевидним є й те, що не можна чогось змінити в країні, нічого не змінюючи в собі. Виглядає, що ці очевидності не є очевидними сьогодні як для тих, хто обійняли владні посади, так і не спромігшись стати справжньою владою, так і для тих, хто поставив себе в позу опозиції, так і не спромігшись стати повноцінною опозицією. Якщо ви влада – то беріть на себе відповідальність, наводьте лад, керуйте, окреслюйте дороговкази, якщо ви опозиція – то формуйте і пропонуйте альтернативу.
Не ставлю тут за мету детально аналізувати та оцінювати сучасні події навколо арешту Саакашвілі і прогнозувати їхні наслідки. Невдячна це справа. Ще з біблійних часів знаємо, що ті ж самі, хто сьогодні волає «Месія!», завтра з не меншим натхненням волатимуть «Розіпни!» Маємо достоту прикладів і в нашій історії. Тут ідеться про те, чи знайдуться адекватні сили, які в час насування хаосу і зневіри перед обличчям ворога своїм гострим зором відчують національну потребу і зуміють її забезпечити. Зрозуміють різницю між тим, чого хоче маса і тим, що дійсно потрібно нації.
Значною мірою сучасна спроба дестабілізації спровокована «вінігретною» владою, котра своєю непослідовністю, шарпанням, імітацією дій і відсутністю конкретних результатів заохочує «вінігретну» опозицію. Що я маю на увазі під поняттям «вінігретна»? В погоні за швидкою рейтинговою популярністю замість творити команду однодумців-фахівців і виробляти виразну конкретну програму і концепцію дій, як для салату вінігрету в іменні партійні списки під барвисті знамена було зібрано «огірки, картоплю і горох», на гаслах «за все хороше проти всього поганого». Ніколи не смакуватиме такий «політичний салат», бо вже в зародку несе в собі потенціал розколів, інтриг, скандалів і руїни. І починається безкомпромісна боротьба в «надважливій» дискусії про те, чи курка вилупилася з яйця, чи яйце – з курки…
З цього завжди користався ворог. Результати діяльності слона в посудній лавці всім відомі. От тільки Україна – не посудна лавка.
Оцінка дій політиків має проходити не за критеріями хто голосніше кричить чи кого частіше б’ють, а за критеріями ефективності. Чи сприяє це консолідації нації перед обличчям агресора, чи залучає це до нас союзників, чи примножує наші сили, чи мобілізує народ до праці, чи веде це до перемоги?
Сьогодні для патріотів питання стоїть руба: не може бути знову хаос і поразка, повинен перемогти творчий дух будівництва!
Віктор РОГ
