Останній тиждень повинен був нарешті розвінчати всі ілюзії стосовно того, хто є союзником Кремля, а хто просто «корисним дурнем» в середовищі світового політикуму.
І щоби не наступати на одні й ті ж самі граблі, сподіваючись, що той чи інший політик або та чи інша країна підтримають нас в боротьбі з агресором, маємо без зайвої дипломатичної риторики оприлюднити список всіх відкритих, прихованих та потенційний союзників Кремля.
Їх, на жаль, чимало. Мова буде однак іти не так про країни, як про політичні еліти цих держав. Адже, наприклад, ту ж Польщу важко назвати проросійською державою. Тим не менше, нинішня політична верхівка є союзником Кремля в українському питанні і про це варто говорити без «політичної ретуші».
Отже, раз і назавжди визначимо для себе, хто в нинішній ситуації є симпатиком України в світі, хто є союзником або й другом Кремля, а хто просто «корисним ідіотом».
Ситуативні союзники України
Колись прем’єр-міністр Великої Британії лорд Пальмерстон озвучив крилату фразу про те що у його країни нема постійних союзників, але є постійні інтереси (потім цю фразу трошки в іншому вигляді приписали Уінстону Черчіллю). Це до того, що з постійними друзями і союзниками в України також не складається. Натомість завжди будуть країни, з якими апріорі корисно «спільно дружити» проти Москви.
Серед них у Європі такими є:
Латвія, Литва, Естонія (спільне нещастя бути поневоленими російською і радянською імперією, постійна загроза з боку Росії в нинішні часи).
Швеція, Норвегія, Фінляндія – країни, що постійно відчувають всі «переваги» сусідства з РФ, історично недружні до Росії, зазнавали актів агресії збоку останньої.
Хорватія – дружні зв’язки ще з часів сербо-хорватської війни, подібний історичний розвиток.
Велика Британія – історичний опонент Москви.
Японія – та ж ситуація, що і з Британією.
Канада, Австралія – як геополітично й історично пов’язані з Великою Британією держави, вони традиційно йдуть у фарватері зовнішньої політики Об’єднаного Королівства.
Трохи специфічна ситуація з США. Ця держава в більшості своїй є радше союзником для України. Але є один нюанс. Один рудий, галасливий, цинічний нюанс. Але про нього згодом.
Потенційними союзниками України в Європі можуть бути Словаччина, Словенія,Чехія – їх позиція залежить від політичних еліт, що перебувають при владі в цих країнах, та від загальноєвропейської кон’юнктури. Також як ситуативного союзника варто розглядати Румунію – прихід до влади проросійського президента в Молдові Додона може скорегувати політику офіційного Бухареста на користь більш тісних взаємовідносин з Києвом. Особливо в сфері протидії гібридним війнам.
Решту країн – Бельгія, Португалія, Данія та більш дрібних – можна охарактеризувати як «політичні флюгери». Вони будуть стояти на тій позиції, яка переважить на рівні всього ЄС. Ані до традиційних союзників України, ані до опонентів ці країни не віднесеш.
До речі, поза Європою серед потенційних союзників України міг би бути й Ізраїль, якби не суперечливі дії української дипломатії, що стала на бік опонентів Ізраїлю в питанні поселень на території палестинців.
Політичні режими – друзі та союзники Кремля
До союзників Кремля в світі варто віднести авторитарні або схильні до авторитаризму політичні режими як консервативного, так і «лівого» забарвлення. Оскільки нинішня Росія – це гібрид східної деспотії, «печерного» шовінізму та «совкових» цінностей, то вона стає взірцем для прихильників «сильної руки» – представників і комуністичної, і ультра-націоналістичних ідей.
В Європі такими союзниками є режими в наступних країнах:
Туреччина (авторитарний режим Ердогана вже налагодив з Путіним діалог по таких стратегічних питаннях як будівництво газопроводу і боротьба з ІДІЛ).
Угорщина (схильний до авторитаризму режим Орбана вже почав випади проти законопроектів на підтримку української мови в Україні (!), а позиція по угорцям Закарпаття – це взагалі «спів в унісон» з кремлівськими пропагандистами).
Греція. В цій країні на вихідних пройшли демонстрації як на підтримку антиміграційної політики нового президента США Дональда Трампа, так і проти. Щоправда, як «ліві», так і «праві» партії цієї країни, підтримуючи діаметрально протилежні позиції у внутрішній політиці, головним союзником на зовнішньополітичній арені бачать саме Путіна як «альтернативу євробюрократам, що не хочу Афінам реструктуризувати зовнішній борг і не дають нові макроекономічні позики».
Кіпр та Австрія – ці держави тяжіють до РФ через вплив там російського капіталу.
Італія – країна має глибокі економічні відносини з РФ, а також давні стосунки з російськими політичними елітами.
Потенційними союзниками для Путіна також виступають Іспанія, Болгарія, Нідерланди – ці держави можуть потрапити в орбіту Кремля завдяки змінам політичних еліт. До цього моменту, будучи залежними від економічної підтримки ЄС, названі країни більше схилялися до проукраїнської позиції офіційного Брюсселю. Але економічні й міграційні кризи в Євросоюзі і в цих країнах почали виводити на перші ролі євроскептиків та популістів. Подібна доля може спіткати й головних ситуативних союзників України в ЄС – Німеччину і Францію. В першій це може статися у випадку перемоги на виборах соціал-демократів – давніх друзів Путіна (хоча в лавах СДПН прибічників московського диктатора останнім часом і поменшало), а у Франції Олланда готові змістити популісти Ле Пен і Саркозі (останній «красиво» злив Грузію Росії під час російської агресії в 2008 році).
Також до проросійських можна віднести недемократичні режими в державах СНД, деяких країнах Азії та Латинської Америки.
«Корисні ідіоти»
До цієї когорти варто віднести перш за все новообраного президента США Дональда Трампа. Дії цього політика ідуть врозріз національним інтересам США та всієї трансатлантичної системи безпеки (НАТО), отже, так чи інакше є вигідними Кремлю (навіть якщо союз Трамп-Путін по факту існує лише в уяві різних конспірологів).
Сюди ж варто віднести правлячу більшість Польщі, сформовану довкола консервативної партії «Право та Справедливість». Ретроградність, зацикленість на «історичних образах», які ніби то полякам завдали українці, робить польських політиків ситуативними союзниками кремлівського режиму.
Таким чином, відкриваючі всі карти, для формування кола прихильних до України держав нам конче необхідна сильна дипломатія (якої поки що у нас немає), компетентна інформаційна політика та рішучість наших військових, якщо в ній буде необхідність. З останнім пунктом у нас якраз все в порядку.
Сергій Пархоменко-Багряний
