Йосиф Сірка
2015 рік закінчувався дуже різноманітними повідомлення про українську мову. Російська студентка МДУ ім. Ломоносова Варвара Поварова привітала Україну і всіх українців прекрасною українською мовою. Згідно з її словами вона вже з юних літ відчула потяг до цієї мови і самотужки її вивчила. Вона вважає, що: „Мова змінює тебе, твоє життя, твоє навколишнє середовище… Це інший досвід, інша ментальність, інша культура, інша література… Завдяки українській мові взагалі людиною стала!” Ці слова задокументовані в інтерв’ю ВВС (30.12.15) з Варварою.
На youtube можна було послухати чудове виконання української пісні студентками та студентами музичного коледжу в США – Berklee College of Music, також чистою
українською мовою.
Чудовим „додатком” до численних доказів живучості та мелодійності української мови був виступ на https://youtu.be/7bx4S2YGS48 гурту Bandura Style „Шпилясті кобзарі”, які чудово виконали різдвяну пісню Jingle Bells вишуканою українською. Саме її виконання підтверджує думку деяких російських мовознавців, що „українська мова належить до десяти найбільш мелодійних мов світу”.
Іншою приємною вісткою було те, що у словацькій столиці Братиславі в Інституті філософії Університету Коменського існує курс української мови та літератури. Я згадую речі, які мають велику вартість, бо вони вказують на те, що зацікавлення українською мовою існує у світі, навіть наперекір недолугій мовній політиці української влади.
На цьому тлі цілковито незрозумілою стає поведінка деяких вчителів в Увкраїні, які нездатні навіть виконати свого учительського обов’язку, коли йдеться про українську мову, в українських школах. До цього можна долучити також непрофесійну політику щодо державної мови в Україні. Україна одинока держава у світі, яка має міністрів та інших осіб на високих державних позиціях без знання державної мови!
Тому і скандальна ситуація у київській українській школі номер 78, про яку появилася інформація в деяких ЗМІ України не набрала всенародного осудження українофобської поведінки вчителів.
Справа в тому, що у цій школі учні, які й вдома спілкуються українською, тут зазнають приниження, оскільки вчителі поза уроками, у позакласній діяльності вживають чомусь російську мову. Директорка школи Світлана Гаєва, у розмові з журналістами, „виправдовувала” таку ситуацію, мовляв: „ми любимо всі культури… російську і українську”. Любити чуже ще не означає нехтувати своїм, а українська школа повинна забезпечити дітям вивчення саме української мови, а до цього належить і позакласна діяльність усього педагогічного складу школи.
Пані директорка не пояснила, хто дав право вчителеві шахів вибирати іншу мову, ніж українська? Я в юності був у російській ґімназії і жив у гуртожитку, у нас було заборонено розмовляти іншою мовою не тільки під час навчання та на перервах, але й у самому гуртожитку – за порушення заборони карали. Гадаю, що таких вимог до 78 київської школи ніхто не вимагає, але вчителям бракує самим впевненості у вживанні мови, коли переходять на російську лише тому, що учні „вдома розмовляють російською”. Батьки, які з різних причин не вживають вдома державної мови – незнання, або іншої національності – надіються, що їхні діти вивчать цю мову у школі, а тут – вчителі обирають інший шлях – пристосовуються до учнів!
Численна українська діяспора, яка в кількох поколіннях знаходиться в США та Канаді, зберегла українську мову саме тому, що вдома розмоляли українською, а в школах англійською (у Квебеку французькою). Ні у США, ні в Канаді не було випадку, щоб вчителі школи переходили на якусь мову більшості дітей у класі, а були і зараз трапляються випадки, коли у класі переважають діти, які вдома спілкуються не державною, але рідною батьків.
З іншого боку, проблема у 78 київській школі може виглядати „невинною” у порівнянні з міністром внутрішніх справ, який, згідно з його словами, „вже від трьох років” живе в Україні, вже другий рік буде на міністерській посаді, а мови так і не вивчив. Складається враження, що „архітекти” українських міністрів та посадових осіб навмисне підбирають на державні посади „аналфабетів” з української мови.
У післяреволюційний період (після Революції гідности) та після окупації частини української території ми сподівались, що влада інтенсивно пояснюватиме важливість знання української. Саме за незнання державної мови поплатилися кримчани та схід України, бо під приводом „допомоги російськомовним”, їхні міста та села були знищені російським окупантом, а понад мільйон населення (переважно російськовного) змушений був переселитися в різні міста Росії та України. Згідно з даними ООН понад 9000 людей поплатилися життям за так зв. „допомогу російськомовним”.
В нормальній країні влада використала б такий арґумент, як знання державної мови, щоб вибити з рук Путіна гітлерівський арґумент „допомоги співвітчизникам”. Так воно було з Чехією, яка зазнала германізації і лише завдяки її інтеліґенції вдалося відновити чеську мову ще в ХІХ ст.. Державну цілісність вдалося зберегти і Словаччині вже в ХХ-ХХІ ст., завдяки дуже ясній державній політиці щодо державної мови. Прикладом, у цьому нарямку, для України могли б послужити і републіки, які вийшли з Югославської Федерації як самостійні країни.
Незнання українськими посадовцями державної мови не можна толерувати у жодному разі. По-перше, якщо людина може дуже допомогти у становленні демократичної держави, але не володіє державною, то існує посада радника, який може радити мовою, якою володіє, а перекладача можна знайти без проблеми. Зате зникне звертання міністра до підлеглих мовою окупанта, з яким перебуває країна у неоголошеній війні.
По-друге, є низка високоосвічених молодих українських кадрів-фахівців, які володіють не тільки українською, але й російською, англійською та іншими мовами. Вони здобули освіту в престижних університетах США, Канади, Великобританії, Німеччини, Франції та інших європейських країн, то чому б їх не залучити на міністерські посади? Можливо, що „колишні комсомольці” бояться конкуренції, але якщо виходити з принципу, що краще для країни, то, певно, національні кадри мають перевагу над усіма „туристами” якими заповнені не тільки міністерства , але й ЗМІ.
По-третє, Міністерство освіти повинно пильніше слідкувати за програмою вивчення державної української мови й історії України. Знання власної історії позбавить багатьох почуття меншевартості, бо саме історія відкриє багатьом правду про переслідування й заборону української мови протягом століть колоніяльної окупації.
Виглядає більш ніж дивно, що інтенсивні курси української мови можете знайти в Канаді, Словаччині, Польщі, а в Україні навіть в українській школі йде боротьба за мову навчання, яка задекларована офіційною.
Українці могли б звернутись до Ізраїлю за допомогою у вирішенні саме мовного питання на державному рівні. Коли Ізраїль став незалежною країною, то в цій країні можна було почути різні мови, але не іюдейську. Понад тисячолітнє бездержавне поневіряння по світі залишило свої сліди – мова народу була на грані зникнення.
За 66 років існування Держави Ізраїль (Medinat І) спромігся не тільки забезпечити свій суверенітет, але й запровадити іврит як державну мову, яка панує на всіх рівнях супільного життя і ніхто не забороняє арабську, російську, українську, чи якусь іншу в родинному користуванні.
Шкода, що президент України П.Порошенко, перебуваючи з державним візитом в Ізраїлі, не звернувся з питанням до свого колеґи, як це їм вдалося досягти? Перебуваючи на державній посаді не досить самому знати державну мову, але й слід вміти вимагати від інших у своєму уряді опанувати цю мову. В противному разі вийде як в отій казці про Рибу, Рака і Чаплю – кожен тягнутиме у свій бік, а куди воно завело Україну, то найкращим прикладом є режим Януковича. Саме за його влади більше сперечалися про мову, ніж про політику, яка мала вивести Україну на рівень добробуту.
Українці можуть пишатися тим, що мають мову, яку наука зараховує до найстарших у світі. Її багатство та красу визнають не тільки національно свідомі, але й чужинці,бо шанувальників вона має в різних національностях, а Варвара Поварова своїм прикладом довела, що і росіяни здатні вивчити і полюбити українську.
Проблему створюють не російськомовні, які не мали можливості вивчити українську, а яничари. Так, саме мовними яничарами можна звати тих, хто знає (нехай не досконало) українську, але вперто вживає мову окупанта та аґресора, знаючи, що вживання цієї мови може привести в країну чергову аґресію з танками, мінометами, гарматами та ракетами, тисячами мін та руйнування не тільки міст і сіл, інфраструктури, але й втрату людських життів.
Україномовний письменник, за національністю росіянин, Микола Фітільов – Хвильовий (1893 – 1933) вже в 30-х роках зрозумів небезпеку московських окупантів. Його ґенільне передбачення московської аґресії стає дедалі актуальнішим і слід його заклик: Геть від Москви! щодня пригадувати усім українцям. А щоб таки забрати „причину” кремлівським керманичам, то слід зрозуміти, що Вільної України, без вільного використовування української у всіх сферах життя, у всіх державних інституціях, у всіх школах та університетах і інститутах, у всіх ЗМІ – вільної країни не буде.
З 1-ого січня 2016 р. Україна розпочала вільну торгівлю з ЄС, а з літа н.р. повинні зниктути й візи для подорожей по Європі, а серед українців ще й досі повно тих, що не зрозуміли, що звільнення від колоніяльної залежності можна досягти тільки самоповагою. В українських умовах самоповага починається з поваги до своєї мови, а не з накиненої мови окупантом. Але ж, повага не призначається, вона виховується, а це повинні б знати не тільки учителі київської 78 школи, але й українські політики та державні службовці.
2.1.16 р.
