Йосиф Сірка
Держава зобов’язана дбати про свою єдність!
Сумнів щодо цього обов’язку висловила Л.Филипович, проф. Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України: «Тому що не держава визначає віросповідання, а сама людина.» Так реаґувала пані професор на повідомлення, оприлюдненої на сайті Київради петиції з 12 795 підписами про переведення Києво-Печерської лаври з Московського патріархату у Київський.
Дмитро Кривцун у статті «Кому дістанеться Києво-Печерська лавра» (г. День, 11.1.2.15) наводить, без коментара, думку пані проф. Филипович щодо такого акту. Очевидяки, що шановна пані ототожнює державу з людьми, інституціями, які займаються добробутом, порядком, єдністю, але не віросповіданням держави. Д.Кривцун наводить обгрунтування підписантів Петиції: «Враховуючи антиукраїнську, меркантильну, часом ворожу до України позицію більшості священників УПЦ Московського патріархату і особисто настоятеля УПЦ Московського патріархату Онуфрія, казначея Києво-Печерської лаври єпископа Варсонофія».
Якщо ж приглянутись до нашої історії, то саме «держава» в особі Володимира Великого вирішила, яким буде «віросповідання», починаючи з 988 року. Свою роль у «визначенні віросповідання» Володимир задокументув і Десятинною церквою, яку большевики «державним втручанням» зруйнували. Зрештою, історія середньовічча є переконливим доказом, «політичні держави» ототожнювалися із «віросповіданням».
Л.Филипович, як релігієзнавець, висловлюється «категорично проти таких радикальних засобів вирішення складних міжконфесійних відносин, бо зараз дуже непевний час». Це правда, що зараз «дуже непевний час», але ж саме це вимагає не тільки від політиків, але й церковних служителів визначитися, чи вони служать тій дежаві за рахунок людности якої живуть, чи залишаються п’ятою колоною і ворожою силою цієї держави.
Пані Филипович має дуже добрі наміри і, певно, її думки могли б принести плоди порозуміння через «діалог – нормальний, відкритий, із взаємною довірою», але саме тут головна проблема. Відповідь на неї дає сама пані професор, коли висловила думку про Московський патріарх, бо «складається враження, що вони не усвідомлюють, що відбулося в країні і суспільстві, і живуть як жили 300—400 років тому».
Києво-Печерська лавра є не тільки «спорудою» для віруючих, але вона є й важливим історичним об’єктом, який є складовою частиною не тільки української історії, але й світової цивілізації. Перебування такої важливої історичної пам’ятки у ворожих до держави руках, коли ворожі служителі на українській землі посвячують танки та гармати терористів, які руйнують не тільки життя, інфраструктуру нащадків, для яких була побудована Печерська лавра їхніми пращурами, є нетерпимим.
Не за Московського патріархату була побудована Києво-Печерська Святиня і не він має вирішувати, чи це Святиня українська і належить українському народові, а не окупантові, імперії, якої вже давно не існує на планеті.
Л.Филипович закликає до „діалогу”, але його не можна провадити без „радикальних кроків”, яких побоюється релігієзнавець, з людьми, які після 300-400 років не збагли в якій країні і в якому суспільстві живуть!
