Йосиф Сірка
Чи знімуть декотрі європейські політики темні окуляри, щоб бачити путінську Росію такою, якою вона справді є? Спочатку було заперечення окупації Криму, але Путін її привселюдно підтвердив. Потім слідували заперечення російського втручання у справи тзв. сепаратистів, хоч керували і маніпулювали всім саме кремлівські фахівці. Вершиною заперечень збиття малайзійського літака російською протиповітряною системою „Бук” було звинувачення України, яке заперечив сам найвищий російський дипломат у Раді безпеки ООН, коли був одиноким, хто голосував проти Міжнародного трибуналу, щоб покарати винуватців.
Не краще поводяться російські дипломати та кремлівські керівники і з запереченням російської участі у неоголошеній війні Україні. Вже увесь світ знає, що в Україні проти українського війська воює реґулярна російська армія та російські найманці і добровольці, які становлять біля 80 % всього бандитського складу, який окупував частини східної України.
Російська сторона, яка була учасником Мінських угод ще жодного дня недотримала дане слово її президентом у тзв. Нормандському форматі. Вершиною порушень цих домовленостей став атентант на броньовані автівки спостерігачів ОБСЄ в Донецьку вночі на 9-ого серпня н.р.. Бандити вирішили спостерігачів залякати, щоб ті покинули місце спостереження, бо терористам спостерігачі перешкоджають відверто порушувати угоди, підписані їхнім спонзором і „зброєдавцем”.
Якщо приглянутись на перебіг тзв. „припинення вогню”, то можна з жахом запримітити, що за час підписаної „тиші”, загинули сотки укранських солдат та інші сотки були покаліченні, втратою ніг, рук, очей та ін..
Ми вже звикли до різних вимог європейців, бо, мовляв, військової перемоги не можна досягти, бо Росія дуже сильна! Притім, чомусь і декотрі українські посадовці твердять, що проти терористів нема виглядів виграти війною. Може й справді було б так, ще рік тому, але ж сьогодні Україна має, згідно зі судженням американського інструктора в Україні, найкращих солдат у світі! Пригадаймо собі, що жодна країна у світі не провадить „мирних перемовин з терористами”, якими керує чужа країна.
Слід пригадати і декому з українських посадовців, що війни виграють не завжди великі і не завжди малі піддаються капітуляції. Фінляндія 1939 р. мала приблизно стільки населення як СССР солдат, але подолати Сталінові фінляндців невдалося.
Авґанці вистояли перед найрізноманітнішими імперіями та військовими об’єднаннями, але не здалися. Оце лише деякі приклади з історії для тих, хто бачить військову велич Росії, коли говорить про групу її терористів на сході України.
Якщо ми знаємо, що 80% бандитів, які щодня вбивають українських людей, безжалісно руйнують все, що ще варто чогось на українській землі, то чому вдаємось до самообману? Якщо це терористи, яких визнано ВР України, то слід відповідно діяти. Європейські політики можуть собі дозволити тиснути на українську владу, мовляв, розмовляйте з бандитами, дайте їм «спеціальний статус», «припиніть однобічно вогонь», міняйте конституцію і т.ін., іншими словами: вони вас по обличчі з правого боку, а ви наставте їм і лівий бік, а потім можете стати до них задом і нагнутися, щоб їм було зручно копнути!
Від бандитських рук окупантів не гинуть громадяни ЄС, не їхні діти осиротіли, або ходять без рук, без ніг, без очей, не їхні найкращі сини й дочки поплатилися життям та ходять каліками, бо хочуть жити краще, в мирі та свободі. Тому українські посадовці та дипломати мають обов’язок дбати про безпеку своїх кордонів, а за поради й допомогу слід завжди чемно подякувати і не забувати, що було обіцяно на Майдані. Крім того, слід мати на увазі, що коли тобі хтось надає допомогу і вимагає поведінки, яка шкодить твоїй країні й народові, то це не допомога, а шантаж.
Якщо Росія заперечує свою участь у неоголошеній війні Україні не тільки перед світом, але й перед власним населенням, то слід Українським збройним силам зробити відповідні висновки і скористатися досвідом антитерористичної боротьби самої Росії та інших країн, користатися досвідом боротьби з сепаратистами Хорватії, Франції (на острові Корсика), Іспанії та інших. В противному разі щодня будуть гинути невинні люди від рук терористів, які мов сарана налізли з-поза кордону на схід України.
Боротьба України за право вирішувати свою долю саме під сучасну пору є боротьбою і за право росіян на кращу владу. Нищення харчів, які підозрюють, що вони європейські є найкращим доказом того, що в Кремлі керуються не людським мозком. В часі, коли сотки мільйонів у світі голодують, коли у самій Росії понад 20 мільйонів живе у бідноті – російська влада знищує завезені сири, м’ясо, городину та фрукти. Замість крамниць сотки тон харчів (на сьогодні понад 500 тон!) опиняються під колесами бульдозерів, вантажних авт, у вогні мобільних крематоріїв. Все відбувається у країні, де ще донедавна люди цілували хліб, якщо він випадково випав з рук на землю! Зрештою, таке варварство вперше відверто демонструють в Росії, релігія якої вважає такий вчинок гріхом, а Московський патріархат мовчить.
Мені пригадується свідчення щодо Голодомору колишнього совєтського дисидента Л.Копелєва, який був свідком пограбування більшовиками селян всього їстивного в Україні 1932-33 рр.. Він був свідком того, як група державних карателів забирала все зерно від селянина. Мала дитина, яка не розуміла, що діється стояла біля мами і тримала зварену картоплю, яку їла, в руці, а один із озброєних комуністичних карателів вихопив цю картоплю від дитини, кинув на землю і чоботом її роздавив. Копелєв після десятиріч пригадував цю картину бездушості й жорстокості. Мені епізод Копелєва пригадвся, коли побачив бульдозер, який втоптував сир у землю, щоб ніхто не міг його вибрати із землі.
У цивілізованої людини демостративне нищення харчів викликає змішані почуття – невже ж у ХХІ столітті можливе щось таке нелюдське? Людина живе і вчиться ціле життя, як харчі вирощувати, як їх здоровішими та смачнішими підготувати, а в Росії змагаються, хто «краще» знищить, «чистіше» проведе злочин над продуктами харчування, щоб з них ніхто не міг скористати!
Звичайно, терористи на сході України, були б раді європейським продуктам, але їхні спонзори, можливо, побоюються, щоб, випадково, не наїлися європейської якості продуктів, бо це моглоб їх «звести» на «європейський смак», а тоді вже прощай «ДНР» та «ЛНР».
Коли дехто твердить про те, що військового рішення на сході України не може бути, то мені пригадується боротьба Ізраїлю, який цілковито оточений країнами, яких ніяк друзями не назвеш. Та все ж вже не далеко 70 річниця існування цієї країни, яка зуміла превентивними атаками знищувати найнебезпечніші атаки на своє існування.
Недавні погрози терористами-окупантами на сході України створити «брудну бомбу» свідчать про те, що українським військовим слід попрацювати над «превентивними заходами», щоб запобігти такому вчинкові терористів. Зрештою, очищення української території від терористів вирішило б і «проблему» бандитів створювати «брудну бомбу». А спостерігачі від ОБСЄ могли б спокійно контроювати українсько-російський кордон, який в руках терористів і є тим вогнищем непокою, яке палає великим полім’ям.
У цілому світі застосовується практика, що коли окупант захоплює певну територію – його виганяють усякими способами. В Україні ж окупанти ставлять вимоги, до яких навіть члени ЄС ставляться прихильно, хоч у себе такі банди поборюють усіма силами. Україна визнана незалежною і суверенною державою, є членом різних міжнародних організацій та співзасновником ООН і вона повинна обороняти свою територіяльну цілісність та суверенітет і не піддаватися на шантаж та вказівки великого сусіда, який проявляє велике „геройство” та „винахідливість” у знищенні харчів.
Вже понад річні Мінські угоди про перемир’я свідчать про те, що з терористами не слід навіть починати розмови, а їхні підписи під угодами варті того, що й підпис російського президента під ґарантією територіяльної цілісности та суверенітету Україні.
Порушення власного слова, міжнародного порядку та права – риси терористів, які щодня стріляють по позиціях війська української держави, це риси сучасного кремлівського керівництва, яке завдало тон терористам своїм безпрецедентним „прикладом” порушення міжнародних домовленостей. Вершиною „завоювань” цього порушення стали не тільки окупація Криму, 298 жертв збитого малайзійського літака та чотири спалені авта спостерігачів ОБСЄ, але й тисячі вбитих та покалічених, мільйони цивільного населення не тільки сходу України.
Цього не було б, коли б офіційний Київ проводив більш прозору і справедливу політику не тільки щодо окупованої території. Насамперед слід визначитися з тим, чи на сході України воюють тільки терористи, чи це 80% продукт неприятельського сусіда, включно з його реґулярним військом. В такому разі це не затія сепаратистів, але спланована акція ворожої країни, що є вторгненням на українську територію не тільки Криму, тобто, аґресія і окупація – неоголошена війна Росії проти України.
Якщо це усвідомлять в українській владі, то слід негайно й діяти відповідно – звертатись до міжнародних організацій, судів та держав, бо це є злочином, за який мають відповідати ті, які його здійснили. Іншими словами: якщо це не внутрішня справа країни (а такою вона не є від самого початку), то слід називати своїми іменами – окупанта, агресора.
М.Сирук на стор. газети „День” у статті „Експерти „Дня”…” (11.8.15) пише про запропоновану альтернативу Мінським домовленостям щодо вирішення окупованої території східної України та Криму. Цю альтернативу запропонували А.Каратницький, старший науковий співробітник Атлантичної Ради США, та А.Райлі – юрист-міжнародник, науковий співробітник британського політичного центру ResPublica. Вони спільно написали статтю під назвою „Якщо Мінські домовленості зазнають невдачі, примусьте за це заплатити Москву”. Коли взяти до уваги, що Мінські домовленості щодо припинення вогню терористи не дотримували ні одного дня, то й зрозуміло, що слово „якщо” у статті зайве.
А.Сидорук пише: „Два аналітики пропонують таке: – „Для України настав час розглянути питання про оголошення Росії державою-окупантом і змусити її нести фінансову відповідальність за окупацію. Відповідно до статті 69 четвертого протоколу Женевської конвенції країна-окупант несе відповідальність за потреби населення. В даний час саме український уряд сплачує пенсії, постачає частину енергоресурсів, які споживають на окупованій території. Але ці витрати повинна нести виключно Росія, правова відповідальність якої за збитки від окупації випливає з поваги принципу територіяльної цілісності, що міститься у статті 2(4) Статуту ООН та низки положень Європейської конвенції з прав людини”.
Виявляється, що закордонні експерти краще знають, як можна притиснути нахабного й брутального міжнародного злочинця, який напав на Україну та її щодня руйнує. А що роблять українські юристи ? Може чекають, що хтось запропонує „нагороду”, як цьому було у випадку декотрих прокурорів та суддів?
Пояснювати людям потребу міжнародної фінансової допомоги, в той час, коли накрадені мільярди залишаються на рахунках різноманітних державних злодіїв України, є досить сумнівним.
Майдан та вже тисячі полеглих і покалічених патріотів відбувся не задля того, щоб приховувати злочини українських посадовців в минулому і сучасному, але також і не задля того, щоб не називати окупанта, бо йому це може несподобатись. Щоденні вбиті та поранені від російських та проросійських бандитів вимагають від української влади вдатися не тільки до ефективних оборонних заходів, але й прислухатись до такої альтернативи, яку запропонували Каратницький та Райлі – оголосити Росію країною окупантом – тобто сказати Росії і світові у вічі правду! Міжнародний трибунал повинен буде визнати провину окупанта і відповідно його покарати, щоб і в майбутньому нікому не кортіло захоплювати чужі території і порушувати світовий порядок та Міжнародне право, світом визнані конвенції та права людини.
14.8.15 р.
