Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
Геополітика «дикобраза» і «хамелеона» одночасно: білоруський феномен національного виживання
Воєнний конфлікт з Росією на Донбасі, її анексія Криму дещо несподівано піднесли для України роль Білорусі не тільки як географічного сусіди, а й як країни-посередника, геополітично значущої країни. Принаймні такою моделює себе Білорусь під твердим управлінням О.Лукашенка на переговорах у Мінську, які тривають ось уже 4-й рік. Якщо раніше в Україні звичайно дивилися на Білорусь як на «глухий закуток» посткомуністичного застою, як на ганебного прислужника Москви в її квазіімперіалізмі з декораціями неосовєтчини, то віднедавна Мінськ виділився на геополітичній карті Європи як така собі «площадка для євразійських діалогів та полілогів», як держава з особливою місією у завжди складних контактах між Сходом і Заходом. І всього цього ця країна досягла не завдяки якимось значущим успіхам в розвиткові й модернізації економіки, не завдяки особливим військовим потугам чи надзвичайному розвиткові своєї інформаційно-гуманітарної сфери, а винятково завдяки дипломатичним хитрощам свого президента.
О.Лукашенко навчився за довгі роки свого авторитарного правління (від 1994 р.) вдало маневрувати під важкою вагою свого стратегічного союзника – Росії. Так, він є абсолютним васалом Москви у політичному вимірі, так, його країна цілковито залежить від російських нафти і газу, так, він створив жахливу постсовєтську автократичну систему управління державою із неймовірною бюрократією, фальшивою мораллю, безглуздою і застарілою ідеологією псевдосоціалізму, наслідком чого стало загальне відставання Білорусі від цивілізаційних ритмів Європи, в якій вона все-таки розташована, а не в Азії, як собі уявляють її керівники. Однак О.Лукашенкові і його управлінцям вдалося за допомогою хитрощів і дипломатичної наполегливості створити унікальну формулу геополітичної гри і з Москвою, і з Європою. Демонструючи свою запопадливість перед імперською політикою Кремля, білоруський президент виявляє її з такою щирістю, що при посиленні московського імперського тиску на суверенітет Білорусі її неможливо роздавити до кінця, бо це буде виглядати кощунством в очах більшості самих росіян. Галасливо заявляючи про господарське зближення з Росією і всім Євразійським економічним співтовариством, О.Лукашенко водночас постійно реально зміцнював економічну суверенність Білорусі, виторговуючи собі різноманітні преференції і можливості. Усіляко погрожуючи Заходові (бо той постійно вимагає демократизації Білорусі), кидаючи прокльони на його культуру й цивілізацію з позиції «слов’янського братерства», він водночас у різних формах, таємно і явно, раз у раз налагоджував господарські, дипломатичні, інформаційні зв’язки з Європою. Відтак Білорусь щораз по-іншому випливала і випливає перед світом у ролі геополітично значущої держави, яку і знехтувати не можна в широкому діалогові між Сходом і Заходом Європи, і якось особливо нагнути не можна (як із західного, так і зі східного боку). Білорусь раптом виявилася, образно кажучи, таким собі «геополітичним дикобразом» перед союзною з нею Росією: імперський пітон (Кремль) і проковтнути не може цю невеличку країну, бо поколиться в усіх аспектах, і проігнорувати не може, бо вона занадто рухлива і помітна.
Безумовно, треба віддати належне дипломатичній хитрості О.Лукашенка, який в образі простакуватого селюка зумів стати одним з наймайстерніших політичних інтриганів сучасності. Проте, на наш погляд, така роль Білорусі випливає з її особливої, навіть унікальної національної історії. Щоб зрозуміти це, треба докладніше пізнати сутності цієї країни і народу в націологічному і цивілізаційному вимірах.
Білоруська народність сформувалася як частина велетенського руського геополітичного, мовного і культурного простору, який тягнувся від Карпат до Білого моря на півночі і до Волги на сході. Терени сучасної Білорусі заселили п’ять головних слов’янських племен: бужани – на заході, дреговичі – на півдні, кривичі – в центрі, полочани – на півночі і радимичі – на сході. Вони стали суперстратом, тобто панівною асиміляційною етнічною масою, щодо балтських племен, які заселяли ці терени перед тим (уся топоніміка й гідроніміка Білорусі має балтське коріння). Тому білоруси на глибинному рівні ментальності зберегли подібність до балтійських народів – литвинів і латвійців, – які, своєю чергою, набули якісно інших ментальних ознак завдяки потужному цивілізаційному впливові спочатку Скандинавії (експансія в ХІ-ХІІІ ст. в їхній простір шведів і данців), а потім німецького світу (існування у Прибалтиці Тевтонського і Лівонського орденів). Це виявляється у психологічній схильності білорусів замикатися серед лісових зрубищ, виявляти інертну упертість, у здібності виживати всупереч обставинам, так, як давні литвини і латвійці вижили перед шаленим натиском німецьких хрестоносців, всупереч неймовірній жорстокості завойовників, на своїх бідних ґрунтах, серед непрохідних хащів.
Протягом ХІ-ХVІ ст. білоруси сформувалися як протонація під виразним впливом культури і духовних інтенцій Києва, Південної Русі. Тому якщо ми, українці, й можемо називати когось із народів своїми «братами» (хоча таке поняття в певному сенсі й є абсурдним, бо братерства між націями не буває), то саме білорусів. В аспектах мови, фольклорних традицій, народних уявлень, націотворчих процесів, естетико-культурних інтенцій білоруси є найближчим для нас народом. У період існування Великого князівства Литовського (ХІV-ХVІ ст.), до якого входили всі етнічні землі білорусів і велика частина України (Волинь, Полісся, Поділля і Центральне Подніпров’я), була явна тенденція до витворення єдиної руської нації із тоді ще чітко не відокремлених білорусів і українців, принаймні вони разом користувалися спільною літературною мовою. В цій мові спочатку, у ХV ст., домінували українські риси, а від ХVI ст. почали домінувати білоруські мовні ознаки і тоді, власне, й сформувалася давня білоруська мова. Цю єдність розбили два глобальні взаємовідштовхувальні цивілізаційно-історичні процеси: впливи Балтійського цивілізаційного простору, який тоді активно підносився як цілісність і охопив Білорусь, і впливи Степу – ментальні, соціальні, культурні (значення тюркських кочівників) – на Україну. Ці тенденції дуже чітко увиразнила Люблінська унія Литви з Польщею 1569 р., внаслідок якої постала федеративна Річ Посполита двох народів: білоруські землі відійшли до автономного Литовського князівства, а українські – до Корони Польської.
Завершальну маркантну межу між Україною і Білоруссю провело козацтво як суспільно-політичний і культурно-ідеологічний феномен: етика і психотип козака назавжди стали незбагненними для білорусів. А це були етика і психотип, в епіцентрі яких стояла ідея героїки. Тому коли козаки Б.Хмельницького від 1649 р. наполегливо проникають на білоруські землі, то вони там зустрічають не захоплення і підтримку, а несприйняття і жах новоформованої нації, яка вже набула кардинально відмінних ментальних ознак. Цей приклад показує, наскільки вагомим є, хоч і прихований, фактор етнічності, про який зі зневагою часто пишуть ліберальні історики і націологи: саме балтська протооснова білоруського етносу (якого цілком не було на терені України), а також культурно-цивілізаційні форми Великого князівства Литовського, в які так зручно влився білоруський соціум, проклали глибоку межу між двома націями.
У ХVІ-ХVІІ ст. білоруси разом із литвинами зазнали потужного асиміляційного впливу польської культури і нації, які переживали тоді свій особливий період розквіту і піднесення. Через ментально сильні цивілізаційні впливи окцидентального Балтійського простору білоруси дуже легко і глибоко сприйняли релігійно-церковну ідею Унії після Берестейського собору 1596 р., і тому до середини ХVІІІ ст. на 90% населення Білорусі були уніятами. Це на відміну від України, де не тільки на рівні інтелектуальних змагань – полум’яні полеміки уніятських і православних богословів кін. ХVІ – поч. ХVІІ ст., а й на рівні збройних протистоянь – козаки з ідеєю православ’я проти польської католицької шляхти і її гаданих уніятських союзників, – відбувалися колосальні змагання ворожих суспільних таборів. У Білорусі уніяти перемогли майже спокійно, але впевнено.
Першою проблемою-викликом для білорусів став низький рівень їхньої самобутньої національної культури, яка розвивалася у ХІІІ-ХV ст. занадто інертно з об’єктивних причин – загальний занепад руського світу через монгольську навалу. Тож у ХVІ-ХVІІ ст. їхню культуру досить легко «підім’яла» блискуча і потужна тоді польська культура, яка й асимілювала кінцево білоруську еліту – князівські і боярські роди. Уся надія впала відтак на міщан – молодий клас, який бурхливо розвивався в умовах посиленої урбанізації краю: в Білорусі швидко постали як могутні центри, поряд зі старими князівськими містами Полоцьком і Туровом, Вітебськ, Мінськ, Могильов, Гомель, Смоленськ, Слуцьк, Берестя, Городня, Новогрудок. Однак цей процес невдовзі був призупинений загальною нестабільністю Речі Посполитої у XVII–ХVІІІ ст., яка поступово занепадала не без деструктивних впливів з боку Московії. За Петра І Російська імперія повела систематичні руйнівні і грабіжницькі війни проти Речі Посполитої, від яких найбільше страждали білоруські землі, а в них – головні білоруські міста. Усе відбувалося за відомим і в Україні планом: Москва спочатку підбурювала «єдиновірних православних» супроти поляків-католиків та уніятів, спровоковувала суспільні конфлікти, а потім приходила нібито «визволяти» тих православних; на наступному етапі вона проголошувала «кровну єдність» споріднених слов’ян і на цій основі заперечувала будь-яку національну відмінність білорусів і українців щодо москалів, а це, своєю чергою, ставало платформою для їхньої повної асиміляції в «єдиному руському народі». Паралельно відбувався процес нищення основ окремих білоруської й української культур. Зрозуміло, що головними жертвами цього всього насамперед ставали еліти – білоруські міщани й українська козацька шляхта. (Це, до слова, блискуче показала й осмислила Леся Українка в драмі «Бояриня», яку сьогодні ліберальні українські літературознавці наполегливо прагнуть викинути зі шкільної програми як нібито «шовіністичну»).
Національна катастрофа білорусів у ХVІІІ-ХІХ ст., коли вони ледь цілком не щезли як окрема етнічність, була зумовлена, отже, такими головними факторами: втрата національної еліти, відсутність внутрішнього ментального ядра героїзму як національної етики (білоруси як нація майже не мають героїчних спогадів, їх не формує ідея жертовної і завзятої боротьби за національну свободу в минулому), низький рівень розвитку власне етнічної культури народу, слабкі державницькі традиції. На все це дуже ефективно і продуктивно лягли експансивність і нетолерантність російського імперіалізму та шовінізму, які охопили більшу частину земель Білорусі після поділів Польщі у кінці ХVІІІ ст.
Протягом ХІХ ст. Білорусь у складі Російської імперії перетворилася на один із найвідсталіших регіонів Європи: велика демографічна перевага патріархального, відсталого, неосвіченого селянства, низький рівень модернізації краю, загальної культури, тотальне панування чиновницької бюрократії, занепад білоруської національної свідомості. До 1921 р. у жодному білоруському місті не було університету. Процеси національного відродження, які набули жвавіших обертів лише в 2-й половині ХІХ ст., за всеєвропейськими мірками були найслабшими на континенті. Специфікою білоруської суспільної ситуації було збереження вагомої ролі польських еліт – священства, поміщиків, інтелігенції. Відтак, особливо у західних районах – Городненщина й Берестейщина, фактор польської культури і польської самосвідомості був значним. Паралельно Росія дуже успішно нав’язувала свої ідеологічні міфи «православної єдності», «слов’янського братолюбія» і т.ін. й асимілювала східні регіони Білорусі – Смоленську, Вітебську, Могильовсьу й Гомельську землі. В таких умовах унійна білоруська церква і свідомість, закономірно, занепадали, до того ж, їх систематично нищили за допомогою державного тиску і репресій. Офіційно, від 1866 р., білоруська мова була заборонена в Росії.
Ще під час Північної війни Росії зі Швецією (1700-1721 рр.) територія Білорусі була суттєво поруйнована і це повело до культурного занепаду краю. Тому білоруські мовно-літературні традиції були обірвані. Літературне відродження кінця ХVІІІ ст. почалося в середовищі польськомовної інтелігенції. Лише у 1846 р. з’явився перший значний твір білоруською мовою – комедія «Ідилія» Вінцента Дуніна-Марцинкевича. До кінця ХІХ ст. розвинулася білоруськомовна література всіх родів і жанрів: творчість Франтишека Богушевича, Адама Гуриновича, Янки Лучини. У ХХ ст. виступили вже оригінальні митці слова й яскраві інтелектуали: Янка Купала, Максим Богданович, Змірок Бядуля, Якуб Колас, Максим Горецький, Сяргей Полян, Алесь Гарун та ін.
Інтенсивніше національне відродження в білорусів почалося тільки у ХХ ст., напередодні 1-ї Світової війни. Центром відродження було литовське місто Вільно (Вільнюс), де існував великий університет, в якому й навчалася переважно молода білоруська інтелігенція. Тут почала виходити й перша білоруськомовна газета «Наша нива» (1906-1915). Протягом 1903-1922 рр. знаменитий білоруський мовознавець і етнограф Єфим Карський (1860-1931) видав 7 томів філолого-етнологічних студій «Білоруси», в яких фахово й різнобічно висвітлив культурно-національні особливості білорусів, обґрунтував їхню національну окремішність.
Під час Російської революції 1917-1920 рр. білорусам вдалося навіть проголосити Білоруську Народну Республіку (БНР), яка, проте, проіснувала протягом року, впавши під ударом російських большевиків. Причини цього були подібні до українських: низький рівень національної свідомості загалом в народі, нерозвинутість політичних рухів і партій, відсутність мілітаристського духу в нації. На відміну від України, військові змагання за незалежну Білорусь були цілком мінімальними. Цьогоріч вперше після тривалого періоду заборон (бо ідеологи від О.Лукашенка не визнають БНР як політичної ідеї) вперше було дозволено відзначати 100-й ювілей національної революції і це визнали як один з хитрих маневрів влади перед гегемонією Росії, спрямований на зміцнення білоруської ідентичності. Насправді ж і БНР, і подальший білоруський національний рух мали світлі і глибокі настрої та проекти.
У міжвоєнну добу, коли більша частина країни – центрально-східна – опинилася в складі СРСР, а менша – західна – в складі Польщі, білорусам не вдалося розвинутися в повноцінну націю. І там, і там тривали регулярні антибілоруські репресії, велася спланована асиміляційна політика в освіті і культурі. Зрозуміло, що комуністичні репресії з боку росіян були набагато масовішими, жорстокішими і дошкульнішими, і стали вони значною національно-психологічною травмою для білорусів, витворили потужний комплекс меншовартості і громадянської пригніченості, який тепер і виявився у феномені Лукашенкового режиму, наскрізь патологічно-малоросійського. Проте на теренах Західної Білорусі і близько не було такого потужного національно-культурного і революційно-визвольного руху, який вибухнув у Західній Україні в 1920-1930-і рр. (підпілля і героїка ОУН). Однак за цей період, попри всі руїни і нищення, білорусам вдалося сформувати собі широку національну свідомість, з’явилася багата білоруська літературна мова, заслугою цього була творчість нової хвилі талановитих білоруських письменників: Ц.Гартного, К.Чорного, М.Зарецького, М.Танка, П.Пестрака та ін.
У совєтський час, особливо після 1945 р., Білорусь перетворилася на успішну, модернізовану республіку, з розвинутою системою освіти, добротною індустрією, якісною соціальною інфраструктурою. Причини цього були різні: це і вдале географічне розташування Білорусі на перетині торгово-господарських шляхів, і високий рівень соціальної змобілізованості населення, і потрібність Білорусі для імперського російського міфу про «три братні слов’янські народи», і ментально-культурна втягнутість білорусів у балтійську цивілізаційну зону, яка традиційно характеризувалася якісним рівнем соціальної дисципліни і т.ін. Однак при цьому трагічним було національно-культурне становище білорусів: процеси русифікації постійно наростали, формувався білоруський специфічний комплекс малоросійства, простір етнічної культури і мови білорусів фатально звужувався.
Тому й не дивно, що саме Білорусь після розвалу СРСР стала першою республікою, яка виступила за повернення до «союзної спадщини», до ідей «соціалістичного інтернаціоналізму». Сталося це після приходу до влади у 1994 р. О.Лукашенка, що, як твердили різні політичні аналітики й середовища, було спеціальною операцією КГБ Білорусі, яке зберегло сильні позиції в республіці. І тут почав формуватися особливий суспільно-політичний гібрид: нація без нації, країна без призначення, культура без рідної мови й історичних традицій. Лукашенкові ідеологи почали формувати особливий вид квазінаціональної свідомості серед білорусів: їхня пам’ять не повинна сягати далі 2-ї Світової війни, в якій нібито білоруси виявили себе тільки як «завзяті червоні партизани»; їхня культура повинна базуватися на совєтських трендах, бо «тоді нам було добре»; їхня політика повинна виражати тільки одну інтенцію – прихильності до політики Росії. Закономірно, що ці процеси, поставлені на рейки масової державної пропаганди, повели до витворення патологічного соціуму, враженого смертельними бацилами вузького практицизму, черствого космополітизму, примітивного пацифізму. Закономірно, що диктатор і патологічний самодур О.Лукашенко зручно осідлав таке безнаціональне суспільство, наскрізь позбавлене ідей і почуттів національної гідності, героїки і традиціоналізму. Закономірно, що він навчився легко маніпулювати цим суспільством, постійно використовуючи старі совєтські пропагандистські ідеологеми про «щасливе дитинство в СРСР», про «дружбу народів» та «соціальну стабільність» і т.ін.
О.Лукашенко, який об’єктивно вберіг свою країну від розграбування олігархатом, бо він просто не дав тому сформуватися в Білорусі, став популярним, став живим втіленням «батька» цієї гібридної нації. Він успішно діяв на постсовєтському просторі в 1900-х рр., коли майже в усіх країнах СНД сильними були ностальгійні суспільні настрої щодо СРСР. Треба віддати належне його управлінській хватці і неабиякому артистичному талантові, завдяки чому цей загалом посередній, навіть у дечому примітивний чоловік зміг стати явищем. Він колоритний саме у своїй сірості, у своїх дещо ідіотичних історіософських уявленнях, у своїй прямолінійності, з якою він утверджує свою відверто тупувату владу. У такому образі О.Лукашенко до 2000 р. мав приховані сподівання й об’єктивні причини стати найпопулярнішим політиком у союзній державі Росії і Білорусі, зближення яких він беззастережно і майже фанатично пропагував. Але з приходом до влади В.Путіна все помінялося: Росія віднайшла свого «батька», за яким давно тужила. Росія перетворилася на агресивну імперію, але без «соціалістичного духу», який був «брендом» О.Лукашенка. У неї витворилася на той час своя ліберально-олігархічна система, в яку «соціалізм» доброго білоруса не вписувався. Тож О.Лукашенкові довелося вибудовувати нову стратегію поведінки для Білорусі: тепер на офіційному державному рівні треба було одночасно брехати, що «білоруси найбільше у світі люблять росіян» і мріють з ними злитися в одній державі та паралельно доводити, що білоруська суверенність є вкрай потрібною для майбутнього. Парадокс О.Лукашенка полягав у тому, що він звернутися до традицій білоруського націоналізму вже не міг, бо занадто його ганьбив і нищив у 1990-і рр., та, як цілком морально здеградована людина, не міг його прийняти хоч у якійсь формі. Тому й надалі в Білорусі тривали процеси русифікації, псевдосовєтизації, але поруч у різноманітних формах почали з’являтися інтенції до національного виховання, переважно на прикладах соціальних і господарських успіхів Білорусі ХХ ст. У такий спосіб О.Лукашенкові вдалося вберегти хоч якусь суверенну білоруську національну свідомість, принаймні всі соціологічні опитування свідчать, що більшість білорусів усвідомлюють свою окремішність, бажають жити в незалежній державі.
Треба зауважити, що паралельно в Білорусі зберегла свої позиції національна інтелігенція, яка, правда, залишилася в трагічній меншості, у ситуації обмежених впливів на свідомість суспільства. Позбавлена офіційних державних телеканалів і масових ЗМІ, позбавлена важелів впливу на державну культурну й освітню політику, віддалена від влади, вона перебуває у своєрідному стані: ніби загерметизована сама в собі, пройнята духом інерції, зі своїми комплексами самозаспокоєння й імітування активності (щось подібне є і в української інтелігенції). Водночас часто це дуже якісна інтелігенція, творча, інтелектуальна, дисциплінована, зі своїм глибоким поглядом на виклики сучасності.
Модель цього білоруського націоналізму передбачає історіософську орієнтацію на ідею Великого князівства Литовського ХIV-ХVI ст. як першої білоруської держави, в якій панували білоруська мова, культура й еліти. Це нібито була «золота доба» білоруської нації. Зрозуміло, що такий погляд на минуле входить у суперечність із візіями литовських націоналістів та істориків, які бачать у Великому князівстві передусім першу литовську національну державу. Ця боротьба за історію триває вже не одне десятиліття. І в цьому, на наш погляд, криється одна з особливостей і таємниць білоруської душі-ментальності: за століття нелегкої національної історії (бездержавність, постійні руїни традицій, порваність культурної свідомості, тяжкі комплекси меншовартості) білоруси виробили собі оригінальну психологію хамелеона, дивовижне уміння реагувати на виклики не контрдіями, а різними формами пристосування; білоруська специфічна свідомість передбачає не стільки гостру реакцію на навіть удар у її центральну ідеологему певного історичного часу, а вигадливу форму обволікання зовнішньої агресивності різноманітними переосмисленнями, переінакшуванням, іноді навіть до абсурдності.
Такий стан справ призвів до того, що на північному кордоні України постала дивовижна держава, пройнята водночас і настроями та ідеями самозаперечення власної національної і державницької ідентичності, і настроями постійного самопереосмислення, по-своєму химерного реагування на процеси сучасності. Аксіомою української геополітики, виведеною ще Ю.Липою в його класичній «Чорноморській доктрині» (1940), є бачення Білорусі як геополітичного «склепіння», тобто захисного щита для Чорноморського простору, в якому й може органічно розвиватися Україна. Таким «склепінням» сьогодні Білорусь не є, бо перебуває в союзних стосунках із найагресивнішою євразійською імперією – Російською Федерацією. Також вона не має власної геополітичної ідеї-візії. Тож щодо Білорусі в Україні має бути вироблена багатоаспектна, розрахована на тривалі строки, стратегічна концепція розвитку взаємних стосунків. Головними принципами такої стратегічної концепції, на нашу думку, мали б бути наступні:
– ідея геополітичного зближення України, Білорусі і Литви відроджує геополітичну місію історичного Великого князівства Литовського як оптимальної геополітичної конструкції для стабілізації Балто-Чорноморського простору; свого часу ВКЛ не змогло реалізувати свою історичну місію і фатально пішло на союз із Польщею тому, що не змогло міцно стати на берегах Балтійського і Чорного морів – від першого його відрізали рицарі-тевтонці, від другого – татари; тому потрібні нові імпульси теоретичного, ідеологічного змісту для реактуалізації геополітичної ідеї ВКЛ;
– зміцнення білоруської національної ідентичності – це головна запорука стабілізації геополітичної ситуації в Білорусі і навколо неї, тому українські політичні і культурні еліти повинні працювати над системними планами впливу на національно-культурне становище Білорусі, на розгортання широкої взаємодії між білоруським і українським суспільством у громадянському, господарському, науково-освітньому, інформаційному планах;
– своє слово повинна сказати Українська Греко-Католицька Церква (пам’ятаючи про 90% білорусів-уніатів у ХVІІІ ст.) у плані налагодження широкого духовного діалогу з Білоруссю; це можуть бути спільні богословські проекти, культурософські форуми уніятського духовенства Центрально-Східної Європи;
– зовнішня політика України завжди повинна включати в своїх стратегічних ініціативах «білоруський фактор і білоруську складову», тобто на всіх рівнях українські політики і дипломати повинні озвучувати й підносити білоруські національні інтереси в міжнародній сфері, а вони в ній передусім полягають у якнайширшому і якнайглибшому включанні Білорусі в середньоєвропейські геополітичні ініціативи, у виведенні її з-під впливів Росії;
– з огляду на заблокованість великою мірою білоруської національної культури і науки в самій Білорусі через малоросійсько-проросійську політику її химерної влади саме з України має піти ініціатива про створення низки академічних програм з білорусистики в кількох провідних українських університетах, наприклад, у Східноєвропейському університеті в Луцьку, в Острозькій та Києво-Могилянській Академіях, в Житомирському педуніверситеті та Київському національному університеті ім. Т.Шевченка; в них би мали започаткуватися спеціальні наукові конференції на білоруську тематику, спільні українсько-білоруські видання, культурологічні проекти;
– вже давно визріла потреба створення спільного українсько-білоруського телеканалу, спільних культурологічних інтернет-видань, видавничих проектів;
– політологічні круглі столи, конференції, форуми на теми українсько-білоруських стосунків, долі Середньо-Східної Європи, тенденцій у постсовєтьскому просторі і т. ін. – мали б відбуватися і регулярно, і з особливою зацікавленістю та інформаційною «розкруткою», бо пам*ятати маємо про одне: Білорусь і білоруська нація є найважливішими чинниками в українському геополітичному бутті.
