Питання суб’єктності нашої держави на міжнародній арені все більше викликає дискусій як за кордоном, так і серед самих українців. І події останнього тижня стали справжнім каталізатором цього диспуту. 7 грудня Байден більше двох годин вів переговори з Путіним, де ключовою темою була Україна, наш рух на інтеграцію в НАТО та вірогідність широкомасштабного російського вторгнення, як методу кремлівського шантажу у протидії бажанню українців. Але чи була до цієї розмови якась комунікація між Байденом та Зеленським для обговорення ситуації та спільного узгодження позицій? Ні. Чи була якась комунікація між ними одразу після розмови? Також ні. Замість цього Байден взяв паузу у дві доби, але спочатку зідзвонився щодо результатів перемовин зі своїми європейськими колегами. І вже тільки в четвер набрав Зеленському.
Дві доби вище політичне керівництво України не знало та навіть не уявляло про що домовились США та Кремль. І це в умовах, коли на наших кордонах брязкає зброєю 100 тисячне військо агресивного Мордору, а військова розвідка США, Великобританії та самої України оприлюднює мапи вторгнення, захоплення обласних центрів і самої столиці. Скільки і яких доленосних подій могло відбутися за ті дві доби мовчання, якби результати перемовин з російським диктатором були б інакшими?
І я переконаний, що це не якась «прикра випадковість» або «неузгодженість» – це красномовні дипломатичні сигнали, що з Зеленським та його камарильєю ніхто вже не хоче мати справу. Не хочуть не тільки спільно обговорювати і вирішувати, а навіть вчасно інформувати або ставити до відома.
Більше того, в четвер, ще до дзвінка Байдена Зеленському, тимчасова повірена у справах США в Україні Крістіна Квін публічно анонсувала запровадження санкцій США проти українських корупціонерів. Вона заявила, що прізвища оприлюднять о 17.30 і що «Ви, напевно, когось із цього списку впізнаєте». Я уявляю, який зчинився переполох на Банковій. Просто уявіть собі стан Зеленського, Єрмака чи Татарова, коли вони вже дві доби нічого не знають, очікуючи на дзвінок ввечері, а тепер чують, що ще будуть санкції щодо когось, але прізвищ їм не кажуть.
Варто зазначити, що санкції ввели щодо одіозного судді Конституційного Суду України Олександра Тупицького, якого призначав на цю посаду ще Янукович та щодо не менш одіозного екс-першого заступника глави АП Януковича Андрія Портнова. Міністерство фінансів США окремо зазначає щодо останнього, що він розвинув «широкі зв’язки в українській системі правосуддя та правоохоронних органах через хабарі». І якщо Тупицький – це представник позаминулої влади, то Портнов – це влада сьогоднішня та вкрай близьке оточення нинішніх очільників Банкової. Нагадаю лише, що після його повернення в Україну у 2019 році Державне бюро розслідувань фактично стало його прес-службою, відкриваючи кримінальні провадження проти української політичної опозиції по кожній його заяві. А про його «плідну співпрацю» з головою скандального Окружного адміністративного суду Києва Павлом Вовком з метою взяти контроль над судовою владою в країні є цілі тонни достовірних журналістських розслідувань.
Отже питання, чи міг так діяти Андрій Портнов без повного розуміння та підтримки з боку Банкової є риторичним. А тому і включення його до санкційного списку США за кілька годин до запланованого дзвінка Байдена Зеленському – це ще один принциповий сигнал останньому, що «снаряди лягають вже зовсім поруч».
Але які ще висновки має робити цивілізований світ та як ще будувати стосунки, якщо влада Зеленського демонструє тотальну алогічність та невігластво?
Один приклад – Коломойський. В США на олігарха давно вже накладені санкції та ФБР розслідує цілу низку кримінальних справ щодо відмивання останнім грошей, отриманих від фактичного пограбування Приватбанку. Але в Україні на Коломойського досі не відкрито жодного провадження; Антимонопольний комітет регулярно йому «пробачає» мільярди гривень; українські суди дозволяють не платити йому 4,7 мільярда гривень в український бюджет; він продовжує контролювати значну частину нинішньої влади, а на його телеканалі щодня співають радісні оди Зеленському, поки ведуча Наталія Мосейчук готує «теплу ванну» для чергового одкровення.
Другий приклад – Дубінський та Деркач. Щодо них США також ввела санкції за «пов’язану з Росією мережу дезінформації». Більше того, у заяві Держдепу дослівно вказано, що «Деркач, народний депутат України, вже понад десять років є активним російським агентом, який підтримує тісні зв’язки з російськими спецслужбами». Але в Україні це два «високоповажні» народні депутати, які беруть участь у законотворенні, мають право доступу до державної таємниці і щодо них не розпочата навіть процедура щодо їх відкликання з посад, не кажучи вже про повне ігнорування їх антидержавної діяльності з боку СБУ та ГПУ.
Інший приклад взагалі найбільш очевидний та публічний – ситуація зі зривом спецоперації із затримання «вагнерівців», коли вже звільнене Зеленським вище керівництво військової розвідки прямо каже, що у найближчому оточенні президента сидить російський агент, неприховано натякаючи на особу Андрія Єрмака. Нагадаю, що ще в жовтні 2020 року британська розвідка Мі6 ділилась з Зеленським інформацією, що в ОПУ «засів кріт», але жодних кадрових висновків не було ні тоді, ні зараз.
І це тільки найбільш відомі та кричущі приклади того, що колективний Захід та нинішнє керівництво в Україні – це два різні світи, між якими прірва у сотні світлових років. То про яку довіру, співпрацю та повагу може взагалі йти мова?
Так, у високих дипломатичних колах не прийнято говорити прямо в лоб, а тому більше послуговуються натяками та сигналами з повним розумінням, що професіонал у дипломатичній справі з іншої сторони чудово розуміє таку мову. Проблема політичного керівництва України в тому, що професіоналів нема, а тому факт розуміння натяків залишається невизначеним. Бо із виключно позитивних заяв Офісу президента про «найвеличнішого лідера сучасності» складається враження, що він або навмисно демонструє гарне обличчя при поганій грі, або просто нічого не розуміє. І це бентежить.
Разом з тим, оцінюючи публічну позицію Білого Дому за результатами перемовин цілком можна стверджувати, що цивілізований світ залишається на стороні України – на стороні нашої незалежності, територіальної цілісності та права вільного вибору майбутнього держави. Іншими словами – колективний Захід публічно демонструє свою підтримку України, готовність нам допомагати, посилювати на економічну та дипломатичну рівні, ділитися досвідом у проведенні реформ, застосовувати санкції та різні методи впливу супроти російського агресора. Бо Західний світ з Україною та волелюбним українським народом, а не з тими особами на Банковій, які випадково і тимчасово опинилися у владних кріслах.
Саме з таким чітким усвідомленням і варто далі жити, боронити та розбудовувати державу.
Ігор Артюшенко
