На мій погляд, існує три позиції, які б варто наголосити під кутом зору їх актуальності.
Позиція перша. Нам треба приступити до формування реального порядку денного української нації і Української держави. Пригадайте, ще два роки тому, навіть рік тому, ключове питання яке стояло перед нацією і державою – було питання збереження територіальної цілісності, суверенітету і соборності України. Відбиття наступу Москви, повернення Криму і втрачених територій на Донбасі. Але вже сьогодні нам змінили порядок денний.
Тепер нас переконують у тому, що Російська агресія – це щось похідне і другорядне. Сьогодні на перший план ставлять питання змін до Конституції, децентралізації, виборів тощо. Зокрема так звану «децентралізацію», зробили якоюсь панацеєю від усіх наших бід.
Здається, що коли здійснимо «децентралізацію», то негайно повирішуємо усі проблеми, які стоять перед нацією і державою. При цьому якось забули, що політику «децентралізації» нам нав’язала Москва, камуфлюючи цим словом свою вимогу федералізації України. Тому нам, українським націоналістам, потрібно формувати реальний порядок денний і сказати: передусім треба перемогти в російсько-українській війні, повернути під українську юрисдикцію Крим і окуповані території на Донбасі. При цьому ми повинні ставити собі іншу, відміну від інших політичних сил, мету. Адже всі як один кажуть, так, ми згодні з тим, що треба повернути Крим і треба повернути Донбас. Але не згодні з тим, у чому ми переконані. Україна забезпечить свій суверенітет і соборність лише тоді, коли розпадеться Російська імперія. Без розпаду Росії збереження територіальної цілісності і соборності України – неможливе.
Друге питання, яке, на мою думку, залишається актуальним: а як, власне це зробити? Як повернути Крим і Донбас? Тут не треба видумувати велосипед. Відповіді на ці писання можна знайти у програмних документах наших попередників. У постановах установчого Конгресу українських націоналістів, який і покликав до життя Організацію Українських Націоналістів, зазначається: «Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанщини та вможливити упорядкування Української Держави.
Оборону упорядкованої Держави перебере єдина, регулярна, надклясова, національна армія й фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности».
У 1939 році, вже на Другому Великому Зборі Українських Націоналістів, Олег Ольжич зазначав: «Українська збройна сила від століть високо держала прапор національної ідеї всупереч усім силам розкладу і рабства. Вірна своїм традиціям – вона вилонила тих, що здвигнули Націоналістичну Революцію.
Хвилина, яку тепер переживаємо, вимагає від нас найбільших зусиль, щоб зорганізувати сили нації для рішального бою з займаннями українських земель.
Щоб успішно повести революційний зрив – треба ще сильніше і з більшою напругою волі продовжити творення і відбудову Української Армії.
Збройна сила – це завдання дня!
Виховати політичних та громадських провідників у дусі націоналістичних ідеалів, які потрапили б зорганізувати народні маси для організованого чину і були б взором усіх особистих і громадських чеснот – це наше повсякчасне завдання.
Перевиховати нарід у націоналістичну спільноту, виплекати націоналістичну людину волі, чести й посвяти, створити новий, героїчний тип українця – це вічне завдання націоналізму.
Або українство стане націоналістичне, або ми останемо рабами!».
Чи хтось сумнівається в актуальності цих слів? Отже, підтримка Збройних Сил, створення справжньої Української армії, мілітаризація суспільства – це ключове завдання українських націоналістів на сучасному етапі.
ОУН, ВО «Свобода», Правий сектор – ми маємо великий досвід співпраці із Збройними силами України. І цей досвід й надалі треба поглиблювати, щоб перетворити Збройні сили України в Українську армію.
До речі, сьогодні не Конституція, не «децентралізація» і не «реформи» є гарантом нашої незалежності. Гарантом нашої незалежності є сильна Українська армія.
Третє питання, яке не менш важливе, аніж територіальний суверенітет і соборність, це – духовний суверенітет української нації. Згадуваний тут Олег Ольжич наголошував, що здобути, зберегти, закріпити і розвивати Українську державу без духовного суверенітету нації неможливо.
Війна проти Росії, це боротьба за українську ідентичність. Боротися за власну ідентичність в наших умовах означає викорінення із суспільної свідомості комплексу національної меншовартості передусім у ставленні до так званої російської культури.
Мене дивують дискусії на тему – чи забороняти російські книжки, чи дозволяти російські книжки, має бути російське кіно, чи не має бути російського кіно. Панове, нам мало крові на Донбасі? Нам мало Криму? Російський чобіт вступив на українську землю після того, як сюди запустили російські фільми, книжки, музику. Жодних дискусій з цього приводу не може бути. Карантин на все російське – ось адекватна відповідь відвертим і замаскованим прихильникам «русского міра».
І на завершення. У цьому році відзначаємо славетний ювілей, 125 років від дня народження засновника і першого Голови ОУН полковника Євгена Коновальця. Верховна Рада прийняла відповідну постанову і це відзначення вперше за більше ніж 20 років існування України як незалежної держави буде відбуватися на державному рівні. Переконаний, що рішення Верховної Ради було би неможливим, якби не наша послідовна і цілеспрямована діяльність із популяризації ідей Коновальця та ідей ОУН.
Ми будемо допомагати державі відзначати цей ювілей. Проте маємо борг перед Коновальцем. Коли полковника Євгена Коновальця ховали у Роттердамі, то наголошували, що це тимчасове поховання. Як тільки утвердиться Українська держава, то прах Коновальця буде перевезений в Україну. Настав час виконати наше зобов’язання перед героєм. І не тільки перед Коновальцем, але й перед Симоном Петлюрою, полковником Андрієм Мельником, Степаном Бандерою, але передусім – перед Євгеном Коновальцем. Закликаю докласти усіх зусиль, щоб уже у цьому році полковник Коновалець повернувся в Україну. Тільки тоді складемо свій борг перед цією великою людиною.
Богдан Червак
