Ярослав Сватко
Коли впала Українська Народна Республіка, перед офіцерами і солдатами постало питання, що робити далі? Кожен відповідав на це питання згідно зі своїми поглядами на життя та обов’язки – перед родиною, бойовими друзями і нацією загалом. Частина бійців, з найбільш безпосереднім сприйняттям світу пішла в черговий бій – у Зимові походи. Більшість із них чесно полягли в боях, і ми не маємо морального права закидати їм марність їхньої останньої спроби – адже це вибір солдата, вірного присязі. Вони жили для України, воювали за Україну, і не могли далі жити без України. Тому й пішли в свій останній бій. Якби таких солдатів було більше, то їхня держава би не впала, але добре, що було й стільки – адже завдяки їм Україна заявила про своє право на існування, і на їх прикладі в наступному поколінні в солдатські лави стало вже більше бійців.
Була ще одна частина вояків, які вирішили, що їхня боротьба закінчилася, і вирішили перейти до мирного життя. Ті, хто був інтернований на Заході, спробували знайти себе в житті країн поселення. За цю відмову від подальшої боротьби ми теж не можемо їх засуджувати – адже багато їхніх сучасників узагалі не бралися за зброю, щоб відвоювати Україну, а ці чесно тягнули солдатську лямку армії УНР. Якщо після них лишилися діти, які в чужих країнах ідентифікували себе українцями, то тим більше ми не маємо права на претензії. Вони воювали за Україну, і залишили після себе наступників.
Врешті, була невелика частина, яка погодилася з поразкою в битві, але не погодилася з поразкою в боротьбі за Незалежність. Вони створили Українську Військову Організацію і почали готуватися до наступної спроби відвоювати державу. Головою цієї групи був командир корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець, 125-річчя якого ми святкуватимемо 14 червня. Для нас ця група важлива тим, що майже не маючи ресурсів, накреслила проект боротьби, завдяки якому ми маємо державу. І фактично реалізувала його, хоч і після загибелі більшості учасників. Що ми точно можемо сказати – наші сьогоднішні політики, які беруться за проекти, лише маючи фінансування, подібного би не втяли. Врешті, вони би й не думали про таке, що могло би працювати без грошей, на ідеї, а самі ідейні виконавці знайшли б способи фінансувати свою боротьбу.
Як би там не було, але історія розвитку групи Коновальця – це історія нашої визвольної боротьби. Ми не бачимо за нею олігархів, зате бачимо неухильну матеріалізацію ідеї, за якою практично не було матеріальних ресурсів. Щоправда, за цю відсутність коштів довелося платити кров’ю, але, по-перше, ніхто не пропонував альтернативного шляху здобуття незалежності. По-друге сам шлях зайняв кілька поколінь. Але для історії життя і смерті народів одне покоління – це одиниця виміру часу.
УВО зосередила свої зусилля на пропаганді (чи просвітництві, бо роз’яснення людям, навіщо їм потрібна своя держава – це таки просвітництво). УВО дбала про зміну – і деякі молоді люди, як от Роман Шухевич, встигли взяти участь в її бойових нелегальних операціях. Коли набралась критична маса цих молодих людей, з їхніх “самопальних” підпільних організацій та з УВО створилась ОУН. І Коновалець, як безумовний авторитет, став їхнім Провідником.
Важливою відмінністю ОУН від більшості мілітарних визвольних організацій було те, що молоді учасники самі взялися розробляти програму визволення. Не просто план повстання, а саме програму визволення.
Перші ознаки того, що молоді студенти мають власне бачення, як досягти перемоги у визвольній боротьбі, ми спостерігаємо в матеріалах Варшавського і Львівського судового процесу над ОУН. Однак остаточно ця концепція сформувалася з початком Другої світової війни, коли більшість крайових членів ОУН вийшла з польських тюрем і опинилася в окупованому німцями Кракові. Постійні дискусії, навіть організація конференцій для вироблення планів організаційної боротьби сприяли тому, що з початком німецько-радянської війни ОУН знала, яким чином здобути Українську Державу. Для цього потрібно мати власну силу, але ще й союзників, які не продадуться кому іншому, бо їх власні інтереси збігаються з українськими. Оскільки головною перешкодою до незалежності є московський імперіалізм, то непродажні союзники – це народи, так само поневолені Москвою. Якщо коротко, то саме в цьому полягала програма, прийнята на тому з’їзді, який вперше обрав Бандеру головою ОУН.
І саме цим займалися бандерівці починаючи від листопада 1943 року, коли в рівненських лісах вперше провели Конференцію поневолених народів Сходу Європи і Азії, цим займалися в таборах ГУЛАГу, коли організовували повстання разом з іншими організованими в’язнями інших національностей. На Заході цим займався створений ними ж міжнародний орган: Антибольшевицький Блок Народів (АБН). Завдяки активній та безкомпромісній позиції АБН, американці, які початково дотримувалися концепції “демократизації СРСР” шляхом побудови білогвардійської Росії, вимушені були щонайменше підтримати ще й альтернативу. Багато еміґрантів поневолених націй, учасників АБН, працювали в структурах Radio Free Europe/Radio Liberty. Коли краще, а коли й гірше, але ця багатомовна пропаганда доходила до народів СРСР. Доклалась до реалізації бандерівського плану і радянська влада, забороняючи бандерівцям повертатися в Західну Україну, а подекуди примусово їх оселяючи в союзних республіках, де вони, не маючи можливості боротись за самостійну Україну, боролись за самостійні нації принаймні в головах місцевих еліт. Звичайно ж, були “бандерівськими університетами” мордовські табори, де всі дисиденти так, чи інакше, були під впливом ідей ув’язнених українських націоналістів.
Тому, коли Горбачов почав в СРСР “перестройку”, АБН внесла до його плану свої корективи, і головне – були національні кадри, які могли пропонувати альтернативу – незалежні національні держави замість СРСР. І хоча президент США Буш (старший), виступаючи 1 серпня 1991 року у Верховній Раді УРСР засудив прагнення до самостійності України, зупинити процес, запущений бандерівцями за півстоліття до того, було вже неможливо. Ні в Україні, ні в Прибалтиці, ні в Закавказзі. Так, це коштувало життя багатьом ідейним борцям. Ще більше зазнали таких поневірянь, через які наші сучасні політики скоріше б перебігли до ворога, аніж боролись би за Україну. Але ось маємо Україну, в якій уже нарешті більшість знає, що головним ворогом нашої державності є Росія. В якій, щоб ця держава не впала, мусимо робити реформи управління, і зробити це, знову ж, можуть лише ідейні люди. І план, звідки взяти людей, які змінять перебіг історії, існує ще від часів Коновальця. Бракує дрібнички: організованої меншості, яка б принаймні у своєму колі, заявила про місію змінити Україну, замість імітації – склала план, і була готова, як і 80 років тому, платити за реалізацію найвищу ціну.
