Останні кілька років турецькі безпілотники “Байрактар” ТВ2 (детальніше про історію створення і служби цього апарату можете прочитати тут) стали постійними персонажами військових новин. Кампанії Туреччини в Іраку, Сирії, бої в Лівії, нарешті, друга карабаська війна (осінь 2020 р.) сприяли надзвичайному зростанню популярності “Байрактарів” на світовому ринку озброєнь. Кадри уражень бомбами з “Байрактарів” різноманітних військових цілей в Нагірному Карабасі, які транслювались практично в режимі реального часу, стали чудовую рекламою цієї зброї. Та чи може “Байрактар” претендувати на титул “вундерваффе”? Розберемось на прикладі Азербайджану.
Куплені Азербайджаном турецькі безпілотники не діяли ізольовано – вони працювали в цілісній системі розвідки, управління і зв’язку. Масштаби цієї системи цілком відповідають країнам першого світу. Зокрема, агенція “Азеркосмос” експлуатує два власні супутники зв’язку “Азерспейс-1” і “Азерспейс-2” (американського виробництва). Це апарати подвійного призначення, тобто, працюють як для цивільних структур, так і на потреби військових. Крім того, агенція має і власний розвідувальний супутник “Азерскай”/SPOT-7 виробництва “Ербас Дефенс енд Спейс”. Крім того, “Азеркосмос” купує розвідувальні дані з супутника SPOT-6 і (за непідтвердженою інформацією) з супутника RADARSAT-2 канадської фірми MDA. Останній обладнаний радаром з синтезованою апертурою, завдяки чому може отримувати зображення земної поверхні з практично фотографічною точністю незалежно від погода. Маючи цифрове зображення цілі (складу боєприпасів чи палива, радіолокаційного посту тощо) та її цифрові координати, “зашиваємо” їх у пам’ять баражуючого боєприпасу – і вуаля! Скажімо БПЛА-камікадзе “Хароп” за такими даними здатен діяти цілком автономно, без контакту зі станцією наведення.
Говорячи про внесок Туреччини в перемогу Азербайджану, треба відзначити, що чи не важливішим за поставки “Байрактарів” стало використання турецького літака ДРЛВ Е-7Т. Літаючи над турецькою провінцією Ерзурум, він контролював увесь повітряний простір над Вірменією і Нагірним Карабахом на глибину 450-500 км. Не виключено, що з борту Е-7Т здійснювалось управління “Байрактарами”, завдяки чому суттєво розширювався їхній радіус дії (при застосуванні наземних станцій він становить 150 км).
Треба мати на увазі, що “Байрактар” ТВ2 – далеко не єдиний БПЛА в азербайджанських збройних силах. Ще десять років тому Азербайджан купив п’ять ізраїльських дронів “Герон” – вони й досі лишаються найважчими азербайджанськими безпілотниками. Ще раніше надійшов десяток “Гермесів 450”, а у 2017 році – два “Гермеси 900”. Нарешті масово (сотнями екземплярів) закуплялися баражуючі боєприпаси (одноразові БПЛА) “Хароп”, “Орбайтер-1К”, “Скай Стрікер”… “Харопи” і “Скай Стрікери” використовуються не тільки армією, але й прикордонною службою Азербайджану (ця структура значно більш мілітаризована, ніж прикордонні служби більшості країн – вона, наприклад, має власну ескадрилью Мі-35М). Масове використання баражуючих боєприпасів фактично паралізувало віерменську логістику.
Азербайджан використовував БПЛА в комплексі, причому “Байрактари” були лише однією з ланок. Здебільшого це вдбувалось так: важкий БПЛА (той же “Герон”) баражував на висоті близько 8 км. Далі на ціль виходили “Байрактари”. З висоти 6-7 км вони здійснювали дорозвідку й застосовували свої міні-бомби. А після них наставала черга дронів-камікадзе, які йшли до цілей на малих і надмалих висотах.
Ще один аспект, який часто лишається поза увагою – друга карабаська війна стала не тільки (і можливо, навіть не стільки) війною дронів, скільки війною артилерії. Саме артилерія (ствольна і реактивна) стала основним засобом ураження цілей азербайджанською армією. Переважно самохідна, з сучасними артсистемами і боєприпасами, вона активно маневрувала і діяла в мережецентричній системі управління вогнем. Значну частку бойових завдань виконала бригада САУ “Дана-М2” (36 гармат), які завдяки колісному шасі можна було швидко перекидати з однієї ділянки фронту на іншу. Фактично, збройні сили Азербайджану створили розвідувально-ударну систему, яка дозволяли уражати цілі практично одразу ж після виявлення. А протистояла їй артилерія, яка діяла у тому ж стилі, як і під час штурму Берліну, озброєна гаубицями Д-20 зразка 1953 року…
Які висновки для України? Насамперед – системність! У моїй улюбленій фразі “Воюють не танки – воюють структури” слово “танки” цілком можна замінити на “Байрактари”. Без системи розвідки, без системи отримання й обміну інформацією, яка працює в режимі реального часу, застосування “Байрактарів” буде вкрай неефективним. Друге – масовість. Гомеопатичні партії “Байрактарів”, які досі куплені для Збройних сил України – це крапля в морі. Слід усвідомлювати, що БПЛА, навіть такий, як “Байрактар” – це витратний матеріал. Відзначу лише, що Туреччина за рік боїв в Лівії (з травня 2019 до травня 2020-го) втратила з бойових і технічних причин 26 “Байрактарів”. Дюжини українських БПЛА при зіткненні з сильнішим противником явно не вистачить, щоб вплинути на хід бойових дій. Третє – бракуюча ланка. Це баражуючі боєприпаси. Скільки про них говорилось, навіть ліцензію в Польщі купували – і все… І нарешті – last but not least – модернізація артилерії. З врахуванням досвіду Азербайджану закупівля Україною САУ “Дана-М2” – правильний крок. Але! 26 екземплярів??? На два дивізіони??? Мізер…
Джерело: atez72.blogspot
