Йосиф Сірка
НЕУГОДА – бо угоди робляться для їх дотримування, а тзв. Мінськ-2 недотримувався ні одного дня. Тому справедливим було б її назвати саме неугодою.
Воно рідко у світі буває, щоб голови держав презентували світові угоду, яку один з голів вже під час її написання знав, що вона ніколи не буде дотримуватись, але, задля власних планів, погодився навіть на план припинення вогню.
Здоровий глузд досі не може збагнути, чому Меркель, Оланд та Порошенко повірили Путінові про наміри припинення війни та відкликання свого війська з території України? Справа в тому, що Путін повівся з „угодою” так само як з „ґарантією”, щодо територіяльної цілісності України. Довіряти йому на слово – все рівно, що вірити клептоманові, мовляв, більше не буде красти. Отак і вийшло, що Мінськ-2 не дотримувався ані одного дня, зате російське військо „продемонструвало оперативність” біля Дебальцева.
Про те, що Путін ніколи не переживав за чужі життя вже показали його методи підготовки громадян РФ до війни з незалежною Чечнею. Зруйнування з землею чеченської столиці Грозний та сотки тисяч вбитих і поранених чеченців і російських солдат є наочним прикладом того, що вихованцеві КГБівської школи не шкода людських життів. Не виконування Росією „угоди” про припинення вогню ілюструють її військові підрозділи та проросійські найманці і російські „добровольці” біля Мар’їнки та на всій лінії “перемир’я”.
Зрештою, недавній розголос тзв. „ініціативи” представника РФ Гризлова, щодо „негайної тиші”, продемонтсрував вже зайвий раз, що російські заклики до миру, тиші – пропаґанда, якою „замилюють” світові очі. Найсвіжіша „ініціатива” Гризлова є абсолютним доказом того, що Росія одне розголошує, а інше робить.
На пана Гризлова покладалися надії, що його слову можна буде більше вірити. А виявилось, що „хрін від редьки не солодший”.
Спочатку близький до Путіна Сурков поїхав „відвідати” „ російських добровольців” та найманців в окуповані Донецьку та Луганську області. Після цієї „візити” бандити вдалися до спроби захопити Мар’їнку за що поплатилися 9 вбитими та 8 пораненими. На той час припадає і «нова ініціатива» Гризлова, згідно з висловом якого, на засіданні контактної групи в Мінську: «домовилися про відновлення обміну полонених і незаконно утримуваних осіб».
І знов потрапляємо на те, як російська сторона розуміє «домовилися». Пан Гризлов, який є досвідченим політиком, зразу після своєї заяви про домовленість, висловив своє «особисте» АЛЕ. Згідно з його інтерпретацією «домовились»: « Для цього потрібна широка амністія»! Ото ж, вийшло, що «домовились» так само, як Нормадський формат «домовився», щоб дати змогу російському війську вступити до боїв під Дебальцевим.
Із дворічної практики угод Мінська – 1, Мінська 2, та іхнього недотримування і порушення російською стороною повинен би повчитися насамперед президент України П.Порошенко. Ми знаємо, що на нього тисли до угоди не тільки Путін, але й Оланд та Меркель. Першому потрібно було виграти час, щоб вислати військо до Дебальцева. Останнім двом потрібно було показати, що їхні зусилля були успішними. Сумні результати наслідків цієї угоди вже знаємо.
Дивує, що П.Порошенко досі твердить, що Мінські угоди – одинокий шлях, який може повернути захоплені території та і припинити неоголошену війну. Сьогодні вже непоінформовані люди сумніваються у такому твердженні. На жаль, твердження, що Мінські угоди одинока можливість до успіху є не тільки хибним, але й таким, що не дозволяє розвивати інші шляхи побороти агресію, а вони є.
Щоб досягти мети – відновлення територіяльної цілісности та позбутися окупанта – слід приглянутись до іншої альтернативи. Україні не треба вигадувати колесо, яке вже існує. Альтернативу Мінським угодам слід шукати в Хорватії – її шляху до визволення своєї території і забезпечення її цілісності.
Якщо, на жаль, українські посадовці та політики уникають назвати альтернативу Мінським угодам, то, на щастя є інші, які не бояться її назвати. Декого здивує, що правильну альтернативу, на нашу думку, назвав російський опозиційний політик Константин Боровой, лідер партії Западный выбор. Він твердить, що Путін ніколи не змінить своєї політики по відношенню до окупованих територій, а уявляти собі їх повернення мирним шляхом не має жодної перспективи. Тому він переконаний, що «решение проблемы Донбасса — только военное. Это тяжелое решение, которое будет сопровождаться жертвами. Но если Украина хочет избавиться от этой проблемы — самое правильное объявить о денонсации Минских соглашений и начать решать ее военным путем. Путин не достоин того, чтобы с ним разговаривали языком международных договоров».
Звичайно, що не слід чекати від українського президента, що він підтвердить слова Борового, хоч він сам це розуміє найкраще.
Порошенко сам був одним з тих, хто про ці не/угоди домовлявся і зараз важко сказати «моя хата скраю». Зате в Україні повно інших політиків, які повинні б бачити, що Мінські угоди принесли Україні не тільки нестабільність, але й сотки смертей та поранених, які щодня зростають. Тому слід було від початку мати альтернативу «Угодам», які в дійсності проросійські і російські бандити не виконували ні одного дня.
С.Грабовський на стор. Газети «День» у статті «Анексія Криму: прозірливість аналітиків і нікчемність політиків» (20.2.16) звертає увагу читачів на факт, що історик І.Лосєв (кримчанин) ще в травні 2003 р. висловив припущення саме того, що Путін здійснив майже 11 років пізніше. Грабовський наводить цитату Лосєва з його статті «Чи існує таємна угода Кучма-Путін щодо Севастополя?» (Українське слово, 22-28. 5.2003), де, після аналізу поступок адміністрації Кучми Кремлю задля того, щоб угамувати експансіоністські апетити останнього, автор статті робив висновок: «Але глибоко помиляються ті в офіційному Києві, хто вважає, що такі поступки, а фактично капітуляція перед Росією, зможуть заспокоїти «великого сусіда». Це лише спонукатиме до подальшої експансії. Адже як свідчить історія, будь-яка успішна агресія тільки заохочує до наступної… Тому відкупитися Севастополем не вдасться, після такої акції одразу постане питання про Крим, потім про «Новоросію», далі скрізь».
С.Грабовський наводить далекоглядність політолога В.Каспрука, який 2008 р. майже точно передбачив розвиток окупації України у статті «Чому Україна може програти війну Росії, не почавши її» (г. День, 20.8.08). Він звернув увагу на те, що Путін вдасться до «допомоги» співвітчизникам, про яку його не просили та навіть навів ключові слова – «ополченці, добровольці», які російська пропаґанда так наполегливо використовує щодо озброєних бандитів на сході України.
Отже, коли б українські можновладці хоч читали аналітичні статті загальнонаціонального розвитку, а не займалися хабарництвом та зростанням власного бізнесу, то ситуація в Україні могла бути цілковито іншою.
Зараз керівництво України, практично, діє лише під диктат Кремля – українці повинні дотримуватися «угоди», а бандити, під патронатом Путіна, можуть безкарно порушувати її щоденними обстрілами українських позицій, вбивати та калічити українських військових та цивільних.
Україна має добрі взаємини з Хорватією і тому слід би було попросити у хорватів «поради», щоб вирішити проблему терористів в Україні. Терористичні дії російських та проросійських терористів на сході України у будь-якій іншій країні зустріли б рішучий опір аж до їх знищення. Росія назвала в Сирії усю опозицію «терористами» і задля цього вже сотками бомб знищила не тільки лікарні, школи житлові будинки сирійських міст, але й сотки цивільного населення та дітей.
Російські бомби в Сирії спричинилися до того, що сотки тисяч людей змушені покидати країну і шукати притулок в Європі, США та Канаді.
В Україні російська зброя в руках терористів є саме тим злом, яке не дозволяє людям повернутися до своїх домівок, а таких вже майже два мільйони. Російський опозиційний політик Боровий, який добре знає своїх співвітчизників бачить визволення окупованої території України від терористів тільки воєнним шляхом. Отже, вже на часі, щоб і українські генерали почали займатись планами на ліквідацію цієї ракової пухлини на Донеччині та Луганщині.
Антитерористична операція не може тривати роками, бо операції і, навіть, трансплантації тривають рідко більше ніж 24 години. Нам слід позбутися декларацій, мовляв, Мінським угодам нема альтернативи. Альтернатива є і вона може неподобатись Путінові, чи Меркель або Оландові, але вона є, а якщо взяти до уваги пораду Борового, то тільки вона допоможе звільнити країну від терористів.
Не терористи і не їхні спонзори мають вирішувати, чи змінити Конституцію, чи буде амністія. Злочинці, які спричинили майже 10 тисяч жертв та мільйони переселенців, на руках яких кров голандських дітей, які стали жертвою у збитому бандитами малайзійському літаку, не можуть ставити вимоги до українського народу.
Свою долю і долю країни українці (російсько- і іншомовні) взяли в свої руки два роки тому і символом їхньої рішучості є й буде Небесна сотня. Тому кожний український політик повинен собі усвідомити, що потрібно діяти рішуче і в інтересах країни, її громадян – всякі інші дії приречені на неуспіх. Людей, які зазнали свободу – вже рабами не зробити, а в цьому сенсі не допоможуть бомбардування сирійських міст російськими військами.
Російський журналіст, військовий оглядач П.Фельґенгауер, який колись мав дружні стосунки з російськими генералами, навів вислів одного генерала, що дає нам змогу зрозуміти сьогоднішню брутальність російського війська не тільки в Україні, але й Сирії: „Мы так безжалостно работаем по Грозному и другим целям в Чечне, чтобы эти натовские козлы поняли, наконец, – если русские способны сотворить такое со своим собственным городом и со своими собственными гражданами, то на что они готовы будут пойти в отношении западных городов и их жителей”.
Саме ця „сповідь” російського генерала дає нам можливість зрозуміти дії Росії в Україні, яку Путін не визнає. Жорстокість, якою себе показало російське військо у війні проти України, вживання градів, які спалюють і землю, збиття літаків, гвинтокрилів, знищення усієї інфраструктури на окупованій території сходу України є „показухою” Кремля не так Україні, як Заходові , мовляв, дивіться, що можемо з вами зробити! Поведінка п. Меркель та п. Оланда у Мінську є свідченням того, що залякування спрацювало, а щоб воно було більш переконливим, то бездушнє залякування кремлівських стратегів продовжується в Сирії.
Тому Україні конче потрібно негайно приступати до альтернативи, яка не буде спрямована на продовження „операції”, але на її закінчення. Міжнародний досвід з боротьби проти тероризму підтверджує, що ще ніколи не було „угоди” з терористами, але була тільки їхня ліквідація. Між іншим, про амністію йде мова, переважно, тоді, коли терористи самі здалися. Іншими словами – амністію не виборюють терористи, чи їхні спонзори, але очікують після капітуляції.
21.2.16 р.
