Українська родина на тлі історії України

(до 110річчя Ярослава Старуха («Стяга», «Ярлана», «Стояра»)

Чим довше живу, тим важче мені, бо належу до безсильного, безмовного, безісторичного народу, цілі покоління якого вже не знають, хто вони (усім винні і перед усіма мусять виправдовуватися), чому живуть у розтерзаній, осліплій від сліз, онімілій від мук і наруг країні (яка давно все ж знає, хто її друзі, а хто вороги), зовуть її своєю матір`ю, та чомусь сором за наругу над нею не випікає її синам очей… На жаль, серед них аж густо від безбатченків, які вірно служать генералам ворожих армій, а поети часто-густо оспівують чужу славу… На чолі її – ошуканці з бандитським корінням, яким вигідний лозунг сучасного обивателя: «Яка різниця… Та нехай клоччявовна, аби кишка була повна» .

Незалежність, яка впала на них, як грім серед ясного неба, їм без «надобності». Надіючись лише на чудо, вони не працюють над собою, їм не потрібна ні правда, ні історична пам’ять. Альфою і омегою їхнього існування є лише нажива, яка одна жене їх вперед і навіть нерідко виносить на поверхню, з висоти які вони повчають всіх і кожного, сіючи хаос, розбрат і роз’єднаність. Науськані «почті братом», особливо в останні роки, в їх лексиконі з’явилося слово «бандьора», яким вони прагнуть пояснити причини всього того, що їх не влаштовує. Змагаючи до розвалу України, який принесе їм міфи, вони лякають ними себе та всіх оточуючих, і тому прийдешні ювілеї борців за національну незалежність розглядають лише як нагнітання мороку, що на руку лише одвічному ворогу – експансіоністській Москві, яка без України відчуває себе дуже незручно, бо вибито підвалину її імперського існування. Дивлячись на їх недолугі намагання споневажити наших національних героїв, хотів би, щоб вони прирівняли себе хоч би до одного з них, приміром, зовсім їм не знаного Ярослава Старуха. Чи змогли б вони зробити хоч соту частину того, що зробив у своєму коротенькому, але героїчному житті цей прославлений лицар України? Спонукає мене до того ще й те, що в моєму селищі живуть родичі цієї славної постаті, які, безумовно, раді, що належать до такого славного роду.

Переселено було їх до нашого села Дубляни (нині селища) в середині сорокових років у час відомої акції по обміну населення, яке здійснив сталінський режим в 1944-1945 рр. (в тому числі і сумнозвісну акцію «Вісла») і яка пече гірким болем і нині ще живущих. Між іншим, рідко хто знає, що в 1940 році, після підписання акту МолотоваРіббентропа, було утворено Дрогобицьку область, до якої увійшли з тієї території аж п’ять районів, в тому числі і Ліський, звідки якраз і походять оті наші переселенці. Чому про це кажу? Бо саме звідти походить славнозвісна родина Старухів, з якої і вийшов прославлений лицар (один із 17, що отримали найвищу відзнаку ОУНУПА – Золотий Хрест Заслуги Іго ступеня) Ярослав Старух.

Щоправда, він сам народився на Бережанщині (Тернопіль), куди переселився його тато ще в австрійські часи, але вся їхня велика родина (в діда Михайла було 14 дітей) і далі проживала в Ліському повіті ( в основному в селі Березниця Вишня (Верхня, бо була і Нижня) за 20 км від містечка Ліська, звідки їх і переселили в Україну (переважно в Тернопільську область, на землі польських колоністів, у степову місцевість, звідки вони, мешканці лісів і гір, стали масово втікати у Дрогобицьку область, поближче до рідних територій і в надії, що може їх таки повернуть назад. Та про це не могло бути і мови, тому дрогобицькі урядовці стали розпихати їх по селах, де ще були незаселені хати поляків, переселених у Польщу. Так в нашому селі і появилися сім`ї із Верхньої БерезниціКавчаків, Присяжних, у їх числі – і сім`я Федора Старуха – одного з нащадків згадуваного уже Михайла Старуха (діда Ярослава Старуха).

До речі, дідо Михайло (1806 р.н.) майже все своє життя був війтом свого села, смію думати,непересічна постать, бо в час революції 1848 року в Австрійській імперії став одним із перших депутатів щойно проголошеного Віденського парламенту, перемігши на виборах у своєму місцевому окрузі, у який входили три містечка: Балигород, Лютовисько та повітовий центр Лісько. Щоправда, парламент майже не працював (створений восени 1848 р., вже в березні наступного – через радикальність – цісарем Фердінандом був розпущений), але перемогти на виборах простому селянинові – це вже щось означало. Однак не таким уже «простим» був отой чоловік, про якого його син Тимофій (Тимотей) – політик всеукраїнського масштабу, сказав такі слова: «Батько мій не був вчений, і це шкода, бо це був такий талановитий чоловік, просто геній, знаменитий бесідник, на ті часи чоловік надзвичайно розважений. Народ цілого Підгіря дуже його любив і шанував. Майже ціле своє життя був війтом, членом повітової ради та Послом до Сейму».

Галицько Краєвий сеймГалицько Краєвий сейм

Старух Михайло (4-й ряд, 4-й зліва)

Хоч в селі не було навіть 1класної школи, зумів таки своїм наймолодшим синам Антону і Тимотею дати початкову освіту (лицевий дідич найняв приватного вчителя своїх дітей, то ж з ними вчилися і сини Михайла. Вчилися недарма, бо обидва продовжили справу батька: стали відомими громадськими діячамиполітиками, членами Української Народно Демократичної партії, багатолітніми Послами до Галицького Сейму, а Тимотей – і депутатом Віденського парламенту (дві каденції), будівничими ЗУНРу (Антон – комісаром Ліського повіту, а Тимотей – міста Бережани). Антон, окрім усього іншого, продовжив справу свого батька – майже все життя був війтом свого села. Вступивши в УНДП, від її імені (1901-1917 рр.) тричі обирався Послом Сейму, входив до Українського Соймового Клюбу (1910-1912 рр.), головою якого був Кость Левицький (фото взяте з книги «УГА», виданої в 1952 році у Канаді, Віннінег). За свою активну діяльність, після падіння ЗУНРу, польськими окупантами був запроторений у концентральний табір Далеб`є. Роки життя – 1856-1938.

Та все ж перевершив його Тимотей (1860 р.н.), який народився, як і Антон, у Березниці Вишній. По службі у війську він не повернувся в рідне село, а залишився на Бережанщині. До 1896 року служив у жандармерії, а одружившись в селі Слобода Золота з місцевою дівчиною, так Бережанщини і не покинув. Спершу займався сільською господаркою, громадською діяльністю в селі та повіті, згодом продав усе майно, купив хату в Бережанах, де жив до кінця життя. Вступивши, як і Антон, в УНАП, став видним її діячем на Бережанщині, висунув свою кандидатуру (1907р.) до австрійського парламенту, переміг на двомандатному окрузі разом з Костем Левицьким. Коли ж там з депутатівукраїнців було створено «Український клюб», вступив до нього і був обраний його головою. Бореться за створення українського університету (бо існуючий – шовіністично налаштований), стає меценатом української преси серед студентства, активно сприяє створенню Українського Стрільництва на Бережанщині. З початком І-ої світової війни вивозить свою сім`ю в рідне село (Бережницю Вишню), щоб заховати від переслідування (війтом у нього брат Антон), але почувши, які репресії чинять московські окупанти, із старшим сином Миколою повертається в Бережани (начальник Улєчнов гарантує їм безпеку), та в 1915 році разом із сином його вивозять в Чувачіво на заслання.

Повертаючись після повалення царизму додому, Тимотей заїжджає у Київ, де саме проходить Перший військовий з’їзд, організований Миколою Міхневським. Той запрошує його на з’їзд, ініціює обрання в президію і виступ. Газета «Киевлянин» писала: «Большое впечатление на собрание произвела страстная речь видного украинского деятеля в Галиции Тимофея Старуха, который означил ее так: «Пока хоть одна капля украинской крови течет в нашем сердце, не сгинет идея независимости Украины», що викликало негативну реакцію Володимира Винниченка. Повернувшись в Галичину, Тимофей у 1918 р. входить у склад Національної Ради ЗУНРу, бере активну участь в Акті Злуки, у роботі Трудового Конгресу, входить у склад його Президії як представник блоку галицьких партій, обирається заступником голови Конгресу.

Однак після повалення ЗУНРу польські окупанти кидають його у в’язницю, де стан здоров’я стає критичним. Після внесення родиною грошової застави та на прохання митрополита Андрея Шептицького 1921 року власті відпускають його із Львівської тюрми (де він встигає написати ще свої спогади, які знаходяться в ЦДПА у Львові, ор.309, оп.-І, спр 227), однак після тривалої хвороби 21 квітня 1923 р. помирає. Як писала тодішня газета « Український прапор»: «В похоронному обряді брали участь 7 священників, відспівували 2 хори – гімназіальний і сільський з села Слобода Золота… Труну везли на широкому селянському возі три пари білих волів. Поміж численних вінків був і вінок терновий з написом: «Мученикови за народ – слободяни».

В некролозі газета «Діло» вторила: «Безкомпромісний націоналіст, прекрасно ознайомлений з положенням галицького селянства… Був борцем тієї верстви нашого суспільства, з якого вийшов, якої найтайніші дрижання душі прекрасно знав. Вмів грати на струнах селянської душі. Тішився певним довір’ям селянства, тому зробився речником його визвольних змагань. Залізна енергія, невсипуща активність, ораторський хист і бистрий орієнтаційний змисл допомогли йому вибитися серед своєї суспільності на одну з провідних постатей… Все в житті завдячував виключно своїй твердій енергії…»

Немеркнучий слід по собі залишив і його син Ярослав (видатний діяч ОУНУПА «Стяг», «Ярлан» «Стояр»), який народився в селі Слобода Золота 17 листопада 1910 року. Освіту здобув в Бережанській гімназії, яку закінчив 1928 року із відзнакою (за визначенням старшого брата Богдана, був її «визначним учнем»). В тому ж році поступив у Львівський університет на юридичний факультет, який так і не закінчив через арешти і підпільну працю. Вступивши 1922 р. у «Пласт», пройшов там всі ступені, з 1926 року – член Спілки Українських Націоналістів Молоді, з 1931-го – член ОУН, де активно займався пропагандистськопубліцистичною діяльністю як референт пропаганди, автор десятків публіцистичних та історичних праць, в тому числі « Історії» та «12 прикмет українського націоналіста». На питання, чому не вчиться, відповів: «Борюсь за правду. Наша правда велика і проста, як Євангеліє, ми – молоді, але й Христос до 30 літ визначився, що стане проповідувати. Самостійна Україна вже є, поки що в наших серцях. Але настане «один Великий Чин – і її визнають всі, в тому числі і вороги».

Всі 30і рр. ХХ ст. з одного боку, – його невсипуща діяльність, а з другого – гоніння за ним, переслідування, арешти, суди, катування до такої міри, що здоров’я він був позбавлений остаточно. Перше ув’язнення переніс вже 1932 року (зв’язане з нападом на касу в Городку Біласа і Данилишина). Не довівши його співучасті, в тюрму не посадили, але в числі найперших запроторили в концтабір «Береза Картузька» (переніс її жахіття з 8 липня по 21 грудня 1934 року). Через провал оунівської акції на Волині 24 червня 1937 року вдруге заарештовано його в Моршині, де він лікував шлунок. У тюрмі в Дубно переніс нелюдські побої, на судовому процесі в Рівному (що нази вався «Справи Ярослава Старуха і інших»), як студент, отримав найвищий строк – 13 років тюрми. Щастя, що Поленза розпадалася, тож вирвався на волю у вересні 1939 року.

У числі переважної більшості членів ОУН перебрався до Кракова, окупованого нацистами, і це був, мабуть, найспокійніший період його діяльності. В організації виконував обов’язки кращого організаційного референта, тому допомагав біженцям знайти житло, працевлаштуватися. Як публіцист, писав «Історію України» (видав 1-шу частину), переглянув ставлення ОУН, приміром, до С. Петлюри, якого в Галичині зневажали за союз із Плсудським, до інших постатей в нашій історії. Готуючись до дальшої боротьби, упродовж грудня 1939-го – березня 1940 р. закінчив старшинську школу, організовану Проводом ОУН. В розколі ОУН, який наближався, підтримав сторону С. Бандери (з ним, до речі, святкував Різдво 1940 року, де разом з жінками були М. Лебедь, Д. Грицай та інші). Навесні 1941 р. написав працю «Боротьба з Москвою», тоді ж взяв участь у Великому Зборі ОУН (як делегат «Гомін»), по Зборі працював у референтурі пропаганди, яку очолив О. Ленкавський (автор «Декалогу ОУН»).

З нападом Гітлера на СРСР бере активну участь в організації Акту Віднови Української Держави (до Львова добрався на фірі під сіном, по дорозі встановлював українську владу в Яворові, Янові, навколишніх селах. В обідній час 30 червня прибув до Львова, з Л. Ребетом відповідав за взяття Львівської радіостанції і повідомленні світу про Акт Віднови. На зборах зачитував рішення про це (хоч мав природну ваду, як і більшість його родичів: вимовляв буквуп як г абои). В уряді , який очолив Я. Стецько, став 2им заступником державного секретаря пропаганди. Зразу ж наступного дня у складі Похідної групи рушив до Києва.

На жаль, нацисти про ніяку Україну не бажали й говорити, вважаючи, що вони захопили просто одну з частин території СРСР. Переарештувавши уряд, обраний на Національних Зборах 30 червня, запакувавши С. Бандеру та інших провідників ОУН в концтабір Заксенгаузен, вже в листопадігрудні 1941 року почали створювати, як вони його перші назвали, «бандерівський рух». Масові арешти, таємні розстріли стали звичним явищем. У гітлерівську підсобку попав і Я. Старух. Перебуваючи в підпіллі у Львові, він у числі великої групи ОУНБ був заарештований при допомозі якоїсь провокаторки. Разом з ним, до речі, потрапив Іван Климів («Легенда») та Р. Грицай («Перебийніс»). Сталося це 4- го грудня 1941 року. За відмову давати будь- які свідчення Климів був закатований до смерті.

Позбавлений здоров’я польськими шовіністами, не міг витримати нелюдських катувань і Я. Старух, тому вже 7 грудня спробував позбавити себе життя через повішення (та увірвався рушник, вдруге – обірвалось вікно, а втретє він на четвертому поверсі кинувся у сходовий проліт: поламав ребра, пальці рук, але залишився живим). Служба безпеки ОУН вирішила за всяку ціну вирвати Грицая і Старуха із гестапівських лап. При першій спробі, в якій лікар мав заразити його інфекційним уколом (щоб перевести в інфекційну лікарню і звідти викрасти), цього не дав зробити він сам, бо пожалів польського антинациста, засудженого до страти, і передав йому укол. Вдалося це зробити аж 13 вересня, коли за підробленими документами їх вдалось вивести з тюрми ніби на допит кількома місцевими охоронцями, а за поворотом уже чекав готовий автомобіль, в якому вони і втекли, охоронці, до речі, теж утекли, але в іншу сторону.

Хто б не був на місці Ярослава, очевидно, припинив би боротьбу ( в 30 літ він уже був сивий, як голуб, про якесь здоров’я не могло бути і мови: в гестапівській катівні у кутку стояв високий і товстий дубчак, який називали «Самостійна Україна». Катований виволікав його на середину, обіймав, а кати молотили його по всьому тілу замашними дубовими палюгами). Та Ярослав боротьби не припинив і в глухій околиці Сколівщини став керувати підпільною радіостанцією «Афродіта», у якій були навіть два полонені бельгійці. Передачі велися українською, російською, французькою та англійською мовами. Всі матеріали, звісно, писав Ярослав, друкували і передавали в ефір дикторки і 2 бельгійці. З однією із дикторок Ярослав зійшовся (Ірина Гевак, «Веселка») в 1944 р. У них народилася дитина, але в таких умовах вона вижити не могла і померла 15 червня 1945 року.

Screenshot at 2020-11-12 10-44-59

Наприкінці 1944 року на Бібреччині Ярослав ще редагував сатичний журнал «Український перець», щоденну газету на Жидачівщині, а згодом – «Щоденні вісті» Української Інформаційної (в кінці лютого 1945 року був призначений керівником ОУН Василем Галасом). «Орлан» дізнався, що рід Ярослава походить звідти. До речі, якийсь час Ярослав жив у криївці разом з В. Галасом на Закерзонні, а коли якось заговорив з ним про безпеку, той відповів: «Не бійся, якщо не буде рятунку, ми з великим гуком підемо до святого Петра» (криївка була замінована). В 1946 році Ярослав (один із 17 найпрославленіших лицарів ОУН) отримав заслужену нагороду, до речі, найвищу в ОУН-УПА – Золотий Хрест Заслуги І ступеня (наказ від 28 березня 1946 р.). Із відомих нам героїв таку ж відзнаку отримав і наш земляк Степан Стебельський («Хрін»), і теж на тому ж Закерзонні.

Прибувши на Закерзонння, місцем проживання на якийсь час обрав рідне село діда Михайла і батька Тимотея – Березницю Верхню. Замешкав у хаті, де жила одна із його тіток з племінницею, але не признався рідним, хто він такий, охоронці звали його «Друже Стояр» і тільки. Але тітка знала, що Тимотей мав сина Ярослава і щось запідозрила (очевидно, ота буква «л» його видала. У селі, до речі, було ще багато Старухів і всі мали ту ж хибу. Зрештою, тітка не витримала і звернулася до нього: « То ти, Славцю?», і він таки признався).

Продовжував видавати статті та брошури. У 1946 р. видав працю «Опір фашизму». Разом із полковником Миколою Онишкевичем спрямовували боротьбу повстанців тепер уже проти польських боїкарів, які з не меншою люттю, ніж нацисти, поборювали рух УПА. Внаслідок перенесення акції рух прихідно почав зменшуватися, бо українців ставало щораз менше, повстанці стали прориватися в західні області УРСР. Польські оперативники нишпорили за рештками Військового Округу «Сян» по всьому Закерзонню. Групи «Любачів» натрапили на слід Ярослава Старуха і його з охороною було оточено 17 вересня 1947 року біля села Монастир Любачівський. Щоб не попасти в руки катів, Ярослав застрелився, загинули і його охоронці.

У повідомленні про смерть (1948 рік) провід ОУН і Головне командування УПА висловилися про нього так: «Глибока і сильна віра славної пам’яті друга «Ярлана» в успішність і єдиноправильність шляхів українського революційного руху купина серця всіх революціонерів і повстанців… незважаючи на своє до краю знищене життя друг Ярлан працював з подивованою завзятістю і невтомністю. Його особистий приклад протягом життя. Його палкі революційні заклики рішуче і переконливо боронити позицію Української Революції рознесли по Україні і далеко по світі визвольні ідеї українського народу. Своєю многогранною діяльністю він стає найкращим прикладом служителя для кожного українського революціонера: як жити, працювати і боротися за Волю Української Суверенної Держави. Величний образ сл.п. друга Ярлана – великого революціонера, палкого апостола революційних ідей і любимого виховника – вічно горітиме в серцях українських революціонерів та могутнім голосом кликатиме до дальшої боротьби, до перемоги, до побудови Української Самостійної Соборної Держави. Вічна слава великому сину України, Героєві Української народної революції.

Один із визначних діячів ОУН – Володимир Горбовий – в числі багатьох українських революціонерів оцінив Ярослава Старуха так: «Якби мені йшлося переглянути зустрічних людей і оцінити їх особисту і суспільну вартість, то Ярослав Старух був би в авангарді цієї чети. Любов до Батьківщини, почуття обов’язку, честі, совісті і порядку – то були добрі квіти життєвого польоту».

Що можу ще тут додати «Яка ж красива наша нація, як щедро природою вона обдарована. Як не надивуватися її життєлюбству, її рядовій генетичній стійкості і витривалості» (О. Гончар). Якщо є такі родини в Україні, рано чи пізно стануть вони на шлях демократичного націоналізму, і перед подивованим світом постане могутня, розвинута, велична Україна, гідна пошанування і захоплення, бо з каміння розібрану ніколи і ніхто ще не збудував світлицю. Візьміться за розум, українці!

Богдан Виханський, вчитель історії, пенсіонер. Всі матеріали до статті подав Богдан Старух – син Івана, внук Федора, спадкоємець славної родини Старухів на Самбірщині.

Опубліковано Національна пам'ять.