Суботів. Я скоро приїду, мамо!

Subotiv_church_of_Bohdan_Khmelnytsky (1)

Середина вересня 1988 року лягла на Чигирин золотими нитками. Вкрила ранковою росою повернуту до містечка постать Гетьмана Богдана Хмельницького на краю Замкової гори. Віддзеркалила блакитне небо в неспішній течії Тясмину… і повернулася в сьогодення. Повернулася недолугими будівлями, що обрамляли вдало розпланований сквер, звідки за канонами архітектури оптимально сприймалася домінанта Чигирину – Замкова гора і пам’ятник Гетьманові на вершині. В центрі Чигирина, як і всюди, панувала казенно-стандартна забудова 1970-1980-тих років. На чільних місцях райком КПСС, райвиконком, універмаг, пошта, ресторан і кінотеатр. Як би не оглянув вчора Замкову гору, монумент Богдана Хмельницького і козацькі могили, то не подумав би, що це Чигирин – столиця славної Козацької держави.

Нині вранці, користуючись нагодою, їду до Суботова. Автобус за кілька хвилин перетинає Чигирин і, виїхавши на плоскогір’я, ніби повертається на кілька століть назад. Справа вражає глибиною зарослий лісом яр – перша ландшафтна лінія оборони. На урвищем нависають залишки кам’яних стін колись неприступної козацької фортеці. Зліва видно давні козацькі могили.

Яр поступово маліє і переходить в неглибоку долину, за якою серед тінистих садків з’являються білі чигиринські хати з розмальованими віконницями. Через кілька хвилин, побачивши попереду обриси села, питаю чи це не Суботів у сусідки – молодиці з припухлими від сліз очима. Ні, Суботів буде хвилин через п’ятнадцять.

Молодиця сіла в автобус не в центрі Чигирина, а біля переритих автомобільними і бульдозерними коліями пісків серед молодих сосен на його околиці. Знищену землю доповнювали робітничі та управлінські вагончики і виведені на висоту першого-другого поверху три панельні корпуси. Всього того, що визначає початок великої будови. З газет я знав про плани спорудження ще одного атомного монстра в серці України на Черкащині. А нині побачив цю будову, розпочату після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році, незважаючи на протести черкаської громадськості.

Не став розпитувати свою згорьовану сусідку що до чого. Було видно, що нині їй або не вдалось отримати роботу на будові атомної електростанції, або, ще гірше, втратити її. Отже, пропали її надії отримати через кілька літ квартиру в містечку майбутньої АЕС і зажити відмінним від сільського спокійним і відносно матеріально забезпеченим міським життям.

Шофер зупинив автобус у Суботові біля Іллінської церкви. Вона була саме такою, як на малюнку Тараса Шевченка у Кобзарі.

«Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України –

Широка, глибока.

Ото церква Богданова”

Пам’ятні з дитинства, страшні своєю правдою слова. Може під їхнім впливом знаходжу подібність у пустці цього святого для України місця до домовини. Адже в Іллінській церкві навіть в 1988-му перебудованому році не правлять Служби Божі, лише час від часу її відчиняють для екскурсантів. До церкви не прокладена людськими ногами доріжка через моріжок і барвами людської байдужості чорніють дощові потьоки з даху на давно оштукатурених стінах. Не менш запущеною виглядає хатина- музей. Лише високі розлогі ясени шумлять над хатиною свою осінню пісню. Навпроти невеликий цвинтар. В зарослих травою камінних хрестах вгадується старовинне козацьке поховання. І як осуд бездушності ХХ-го століття – помальовані олійними фарбами залізні хрести над могилами 1949-1951-го років. Хто ж це насмілився ховати родичів на святому для України козацькому цвинтарі?

За церквою протоптана стежка веде через зарослий деревами і чагарником яр до місця, де була садиба гетьмана Богдана Хмельницького. Садиба-укріплення, що нависала з одного боку над глибокою долиною ріки Тясмин, а з інших обмежувалася ярами. Лише на невеликому відрізку згори доступ до садиби-фортеці був відкритий. Але тут захисний комплекс з першим форпостом оборони – Іллінською церквою – творила мурована вежа з брамою і гарматами. Дійсно у вишуканому бароковому фронтоні церкви збереглись прорізи бійниць, до яких вели вузенькі заховані в товщі могутніх стін сходи (Кілесо С. Реставрація усипальниці Богдана Хмельницького / С. Кілесо // Наша культура (Варшава). – 1977. – ч. 4 – С. 14).

Час мало залишив від величного будинку садиби гетьмана Богдана Хмельницького і оборонних стін. Лише стоять тепер на клаптику цієї святої землі та дивляться на всі сторони світу старовинні гармати на невеликих мурованих камінних постаментах. Що ж вони захищають? Чи не скромну меморіальну таблицю – все, чим вшанували Великого Гетьмана «правнуки погані».

Із хати під горіховими деревами, побудованої майже впритул до брами вийшла старша жінка. Зиркнула на мене спідлоба. Зразу відпала охота питати її про садибу. Довелося повертатись до дороги. Але на виході з яру зустрілась мені метка доброзичлива бабуся. Швидко розговорилися. Баба Манька, як вона назвалася, виявилась сторожихою і прибиральницею в церкві та музеї. Тут же і повідала вона мені сумну історію Іллінської церкви і Богданової садиби за кількадесят років.

Баба Манька коротко згадала й про страшні віхи зі свого 10-ти і 20-річчя – «голодовки» 1921-го і 1932-1933-го років. Відчувши моє розуміння, додала, що в ті роки забрали все зерно, зібране селянами Суботова. В 1990-му році, я побачив, як це відбувалося, в експозиції Краєзнавчого музею міста Сміла на Черкащині. Фотографія 1932-го року зафіксувала валку кінних возів, навантажених мішками пшениці, під ескортом червоноармійців із гвинтівками в руках на возах і вздовж польової дороги. Не менш єзуїтським був підпис фотографії: «Червоноармійці допомагають селянам здавати хліб державі».

Зайшов я з бабою Манькою до Іллінської церкви. Помолився і поклонився усипальниці Богдана Хмельницького. Уважно вислухав її переданий від діда-прадіда в цьому куточку Чигиринщини переказ про те, як вірний джура переховав прах Гетьмана Богдана Хмельницького в лісі, щоб не поглумилися над ним вороги. А таємницю перепоховання забрав зі собою в могилу.

Надворі біля цвинтаря я запитав, хто ж насмілився поховати родичів серед старих козацьких могил. Не знала того баба Манька. Видно стерлися в пам’яті односельців імена тих людців. Зате добре запам’ятала вона професорів-істориків з Києва, Львова і, навіть, з Польщі – знавців періодів Козаччини і Хмельниччини: «Такі вчені люди, а говорили зі мною, як з рівною. І ще й записували все, що я казала».

У не меншому захопленні була баба Манька від молодих львівських хлопців: «Такі молоді, вусаті й всі у вишитих сорочках. Припливли до нас згори Тясмином на човнах з такими подвійними веслами. Три дні під селом у ліску їхні намети стояли. Все навколо обійшли. А пісень яких співали – старовинних козацьких».

Дякую бабі Маньці, прощаюся, виходжу за хвіртку музею, ще раз оглядаю бароковий фронтон з бійницями Іллінської церкви, місце безталанної Богданової садиби і занедбаний козацький цвинтар.

«Заніміли віки,

Де козацькі могили.

Тільки трави похилі

І журби голосіння

Біля церкви-могили».

Г. Віковічний. Дума про козацькі могили.

Дорога стелиться додолу порожнім понеділкового ранку селом. Люди в полі, на городах – початок осені, погода. Діти – в школі. Лише на протилежному горбі в центрі села люди чекають автобуса на Чигирин. Підходжу й мимоволі стаю свідком прощання. Старша, скромно одягнена селянка вийшла з садиби слідом за своїми родичами. Видно, що щойно відірвалася від роботи на городі, бо тримала в руці ножа, якого, схаменувшись, поспішно заховала в кишеню фартуха. Від’їжджають молода симпатична, трохи розповніла жінка з дитиною на руках і копія з її юності – молодша сестра. За ними повагом йде високий і ставний чоловік, до якого всі крім матері говорять російською мовою. Молода жінка і дівчина називають селянку мамою і розкланюються з людьми на зупинці.

Свіже юне обличчя дівчини відсвічене почуттям власної привабливості. Впевненості додає імпортний червоний, такий же, як у старшої сестри, жакет і, мабуть, недавно зроблена міська зачіска. Непідробним захватом блищать блакитні очі, споглядаючи на незвіданий і такий привабливий світ, дорога в який починається від порога рідної хати. На її обличчя набігає хмарка лише коли з’являється автобус. Гама почуттів виривається зойком-обіцянкою: «Я скоро приїду, мамо!».

Прощальні поцілунки, помахи рук крізь вікно автобуса. І от стоїть мати сама посеред битого шляху, а потім, опустивши голову, може, щоби скрити сльози, поволі йде до садиби. Робота чекає.

«А сини у світи

Йдуть і йдуть. І назад не вертають…

Все життя їх тобі виглядать

В самотині своїй,

Коли прийдуть зустрінеш,

Не прийдуть – то де вже подінешся…

Ти повік назирай

З шкарубкою сльозою між вій».

В. Стус. «Тополя».

Із невідомої причини кілька автобусних рейсів із Чигирина до Черкас затрималися. Тому я отримав можливість придивитися на автостанції до моїх знайомих зі Суботова, включно з характерною військовою виправкою загалом позитивного голови родини. Потім з’явилося вільне таксі й вони поїхали до Черкас.

Того ж дня, зареєструвавшись на Всесоюзній науковій конференції в Черкасах і поселившись у готелі, я вийшов у місто і побачив на центральному проспекті знайому юну дівчину зі Суботова. Вона була в тому ж ефектному червоному жакеті та, ще трохи невміло ступаючи на високих підборах, неспішно йшла осяяними сонцем плитами тротуару, обрамленого квітучими трояндами. Вся її ефектна постава усміхалася теплому черкаському дню й міському майбутньому: «Я скоро приїду, мамо!».

Чигирин – Черкаси.

Дійсний член НТШ Ярослав Середницький (Львів)

Опубліковано Національна пам'ять.