«Схід і Захід ‒ разом»: як це було в УПА і Збройному підпіллі ОУНр

«В єдності сила народу, Боже нам єдність подай!» ‒ співається у відомій народній пісні, авторів слів та музики якої «всевідаючий Інтернет» не знає, але кожен українець відчуває нутром: відсутність твердої національної єдності і є тією головною проблемою, котра сотні років утримувала наш народ в бездержавному ярмі й, образно кажучи, висить над нами «дамокловим мечем» в епоху бурхливого сьогодення…

Український резистанс 40-50-х років ХХ-го століття може служити яскравим прикладом того, як за серйозного підходу до справи можна зрушити ситуацію зі, здавалось би, «мертвої точки» і від «декларацій про наміри» перейти до практичної реалізації конче необхідного порозуміння та єдності народу в боротьбі за омріяний ідеал.

Всі, хто здатний до неупередженого аналізу історичних подій на підставі не ворожої антиукраїнської пропаґанди, а ознайомлення з різноплановими об՚єктивними публікаціями добре знають, що Українська Повстанська Армія (УПА) не була: 1) створена «фашистами» для боротьби з «радянською владою, а також 2) локальним (Галицьким чи Волинським) проявом ‒ лише ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИМ ФЕНОМЕНОМ, посталим з ініціативи революційної ОУН, адже в лавах УПА воювали вихідці з ПРАКТИЧНО УСІХ областей України (включаючи Крим), як також з етнічних українських земель, котрі нині перебувають поза межами нашої держави!

Оскільки пп. 1 і 2 цього брехливого твердження вже понад 70 років домисли мусуються в діаметрально протилежному до істини ракурсі, хоч-не-хоч треба доводити, образно кажучи, що ти «не верблюд» ‒ причому не голослівно, а на підставі тогочасних відомостей, найбільш наглядними з яких є документальна фотографія.

Саме одну таку світлину з масиву переданих нам для дослідження недавно спочилим головою Верховинського районного Братства ветеранів УПА Дмитром Сливчуком-«Дмитриком» й хочемо оприлюднити в цьому повідомленні, максимально докладно проаналізувавши її сюжет, але спочатку бодай конспективно охарактеризувавши ситуацію, яка складалася в цьому реґіоні у часовому інтервалі 1942-1952 рр.

Увесь Верховинський район ‒ це територія Гуцульщини, крайньої точки України на кордоні з Румунією (хоча й там ‒ за державним кордоном в Мармарощині проживає немало гуцулів-українців вже кілька століть). До вересня 1939-го року такої адміністративної одиниці, як «Верховинський район» не існувало ‒ територія входила до складу Косівського повіту, а теперішній райцентр ‒ смт Верховина називався Жаб՚є. Відмежована від решти повіту річками Білий і Чорний Черемоші, а також Буковецьким перевалом, включаючи в себе пасмо Чорногірського хребта (з найвищими в Україні кількома «двохтисячниками», ця територія була малознаною в центральних і східних областях нашої держави, хоча тут бували і багато про це писали Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Олександр Олесь, Гнат Хоткевич та інші відомі особи.

Гуцули розмовляють на специфічному діалекті, й реалізуючи відомий принцип divide et impera («поділяй і владарюй» ‒ хто не знає) польська влада всерйоз намагалася утвердити думку, що гуцули ‒ то окрема національність, яка нічого спільного з українцями не має, але на відміну від аналогічних потуг на Закарпатті, де так звані «русіни» таки декларують себе «окремим народом» (в Москві перебуває на утриманні «прем՚єр-міністр» русінів Петя Гецко!), гуцули на таку приманку «не клюнули» і зберігаючи етнографічні особливості, вважають себе частиною українського народу. Недивно, отже, що в 40-50-х роках ХХ-го століття тут оперували численні підвідділи УПА ‒ приналежні до ТВ-21 «Гуцульщина» округи ВО-4 «Говерла» групи «УПА-Захід», а політичне керівництво підпіллям на цій території здійснював Провід Коломийської округи Організації Українських Націоналістів-революційної (ОУНр).

Здавалось би, що де-де, а на цих віддалених теренах шукати серед повстанців вихідців зі Сходу ‒ справа марна, але факти ‒ річ несподівана й уперта. Бо організаторами й командирами двох куренів УПА на Гуцульщині були чернігівчанин «Лісовий» та уродженець Дніпропетровщини (за іншими даними ‒ Полтавщини) «Степовий», обидва колишні офіцери червоної армії, а згідно спогадів сотенного «Недобитого» ‒ Юліана Матвіїва ‒ названі ним «Бій з німцями під Лостуном» («Літопис УПА», ОС, Том 4, кн. 2, стор. 51-56) в складі його сотні була «чота наддніпрянців» чисельністю 25 осіб!

Але, мабуть, найбільш «знаковим» учасником підпілля на Гуцульщині ‒ вихідцем навіть не зі Сходу, а правильніше сказати «крайнього сходу України», був Іван Дмитрович Кулик ‒ уродженець с.Грабове Шахтарського району Донецької (тоді «Сталінської») області ‒ так-так, того самого населеного пункту, де в липні 2014-го року впав підбитий московським «Буком» пасажирський Боїнг рейсу МН-17 Малазійських авіаліній. Згідно найбільш поширеної версії, будучи старшим лейтенантом ЧА, він потрапив в німецький полон, але під час етапування бранців до нацистського концтабору групу полонених відбив якась боївка УПА й Іван Кулик опинився в ТВ-22 «Чорний ліс» ‒ на території Станіславівської округи ОУНр (нині це Івано-Франківська область).

Іншу версію появи Івана Кулика в українському підпіллі на Прикарпатті подає Ярослав Коретчук, посилаючись на записки Петра Мельника-«Хмари» ‒ на той момент командира куреня «Дзвони» в ТВ-22 «Чорний ліс». Згідно цих нотаток полковник «Української Національної Армії» (УНА; це залишок колишньої дивізії Ваффен СС «Галичина») Павло Терещенко разом з представниками УЦК Володимира Кубійовича «вмовив» німців відпустити групу військовополонених-червоноармійців, аби ті перетнули лінію фронту й виступили «повпредами» у справі налагодження зв՚язку між УНА і УПА. Було нібито сформовано дві групи, і одна з них під керівництвом Івана Кулика аж в червні 1945-го опинилась в Чорному лісі, де й увійшла в контакт з УПА (див.: http://www.blitz.if.ua/news/ukrainska-nacionalna-armiya-ta-ukrainska-povstanska-armiya-sproba-vstanovlennya-kontaktiv.html?fbclid=IwAR1tu9O1qt8aYHKOi3sYVlmIxvtkRTt9CVFxnNDpil9VJXrFnvkdkTdOebY ). Ця версія непевна, оскільки в нас наявні свідчення кількох підпільників про те, що Іван Кулик вже взимку 1944-го перебував на Коломийщині, отож у Чорному лісі мав бути як мінімум в грудні 1943-го…

Вже ніхто не знає деталей, як саме перевіряла радянського офіцера ‒ німецького бранця Служба безпеки (СБ) і хто з провідників підпілля переконував його вступити до лав повстанців, але вже в скорім часі Іван Кулик стає воїном УПА на псевдо «Сірий», а згодом вступає до ОУНр. Вишколює новобранців, планує бойові операції, але командування переводить його в ТВ-21 «Гуцульщина», де він стає членом військової ради Тактичного відтинка. Паралельно залучається до роботи у референтурі пропаґанди і від весни 1944-го й аж до загибелі 02 жовтня 1951-го патріот-східняк залишається вірним даній присязі про боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).

Світлин з Чорного лісу, які б зафіксували Івана Кулика-«Сірого» серед повстанців тамтешнього терену поки-що не виявлено, а ось на Гуцульщині ‒ відомо більше десяти. Але ми хочемо зупинитися на одному сюжеті ‒ багатогранному для інтерпретації і який дозволяє чимало чого сказати про будні в УПА. Світлина, як вже сказано, була виявлена в збірці Дмитра Сливчука, ось вона:

upa-1

Цей знімок вже публікувався двома авторами ще в 2004-му році: Володимиром Близнюком в книжечці «Безсмертні герої» (стор. 118; підписано «Перша справа: Могорук-Остащук Василина д.Гаврила, псевдо «Косачка». На стаї в полонині з повстанцями») та Михайлом Андрусяком у книзі «Брати вогню» (стор. 505; підписано «Повстанський підвідділ на полонині»). В обох випадках, як бачимо, інтерпретація куца, бо названо лише одного персонажа, тоді як знаковою фіґурою знімка є Іван Кулик-«Сірий», котрий сидить по центру в другому ряді ‒ в смушковій шапці набакир. Його надійно упізнав голова Косівського районного Братства ветеранів УПА Петро Підлетейчук-«Спартак» ‒ з провідником «Сірим» він мав честь зустрічатися в 1950-51 роках.

З вісімнадцяти осіб, зафіксованих на цьому знімкові, окрім Івана Кулика-«Сірого» та Василини Остащук, на даний момент опізнані також її чоловік Микола Остащук-«Косак», Василь Небесійчук-«Заведія», Прокіп Хімчак-«Степ», Іван Манчук-«Білогруд» та Дмитро Небесійчук-«Кіт». Всі вони були задіяні в структурі референтури СБ Жаб՚ївського району, а фотографував ‒ є вагома підстава припускати ‒ теж «есбіст» Дмитро Витощук-«Діброва», бо саме в його розпорядженні був апарат на формат кадра 6х9 см ‒ відбитки у підпіллі виготовлялися виключно так званим «контактним способом», при якому розміри негатива і готової світлини повністю співпадають.

На якій підставі Володимир Близнюк та Михайло Андрусяк зробили висновок, що сюжет відзнято «на полонині» нам незрозуміло. Судячи з того, що більшість підпільників мають на головах шапки можна припускати з великою вірогідністю ‒ фотографовано пізно восени або ранньою весною. В таку пору на полонинах нікого нема, і в 40-х роках таких капітальних стай ще не будували ‒ пастухи обходилися полегшеними будівлями типу куренів. Це радше було в якомусь глухому лісі, де підпільники спорудили будівлю з кругляків, котра мала слугувати складом продукції або тимчасовим пристанищем на випадок непогоди.

Можна думати, що провідник «Сірий» прибув на Жаб՚ївщину з метою інспекції та ознайомленням зі структурами місцевого підпілля ‒ як представник Коломийського окружного проводу ОУНр і член військової ради ТВ-21 «Гуцульщина». В групі, очевидно, є 2-3 його охоронці, але безпеку високого гостя забезпечує районна референтура СБ, мабуть, в повному складі ‒ на чолі з районним референтом «Білогрудом» і його заступником «Заведією». Останній практично завжди ходить у формі капітана НКВД-МҐБ і з медалями СССР ‒ вся ця атрибутика «позичена» в ліквідованих загарбників, котрі прийшли непрошеними в Карпати для утвердження тут імперських порядків. Неодноразово «Заведія», який досконало розмовляє російською мовою, провідує різноманітні установи райцентру й від імені відомства чекістів вимагає докладних звітів, котрі йому надаються швидко і негайно, а потім місцевий гарнізон марно прочісує територію ‒ за «капітаном» слід пропав!.. Є в «Заведії» вірна подруга ‒ собака «Тигра»; на цьому знімку вона мирно лежить на першому плані; вже багато разів розумна «Тигра» допомагала уникнути облав, на які має неймовірний нюх!

«Заведія», окрім того, прекрасно грає на сопілці без денця, яку гуцули називають «фоярка», а «Степ» ‒ на скрипці. Чи володів «Білогруд» акордеоном ‒ нам невідомо, але з того, як він тримає праву руку на клавішах ‒ то дуже сумнівно, вправні музиканти так не практикують.

Для чого ж тоді такий антураж, невже для одного-єдиного кадра фотохроніки УПА? Таке навряд чи можливе і доцільне з будь-якої позиції здорового глузду ‒ припускаємо, що справа виглядала, мабуть, отак: по лінії зв՚язку з Округи прийшла «штефета» (так у підпіллі називали письмове повідомлення) до референтури СБ: «У ваш терен прибуде для ознайомлення член Проводу ‒ уродженець Великої України. Необхідно забезпечити його охорону і конспіративне відвідання постоїв, а після того супровід при поверненні. Ж-38». Криптонім «Ж-38» референтурі був добре відомий ‒ так дуже часто підписував комунікати окружний провідник Коломийської округи «Борис» ‒ вимогливий і грамотний керівник підпілля на Гуцульщині.

Думається, що прийом, охорону і супровід високого гостя було доручено Василю Небесійчуку-«Заведії». Метикуватий на екстраординарні витівки, заступник районного референта СБ вирішив організувати високому гостю ‒ як тепер кажуть ‒ «неформальний прийом» ‒ із музикою і застіллям. Хай і скромними за розмахом, але аби у «східняка» склалося відповідне враження про гуцулів, яких він побачить може вперше. Обід мали приготувати жінки ‒ дружина бойовика «Косака» і поки нам невідома ‒ очевидно теж родичка котрогось з присутніх на фото. Ну, а з музикою справа цілком проста: дві фоярки, скрипка і акордеон цілком достатньо, аби зіграти для шановного гостя кілька гуцульських мелодій ‒ навіть без бубна і цимбал. Облава чекістів? Є стійкові та мудра «Тигра», але хіба опергрупа запідозрить присутність повстанців там, де виграє музика? Толокá, подумають, або хрестини…

Так воно було, чи ні ‒ достовірно точно сказати важко. Важливіше з՚ясувати, коли приблизно могла статися подія, зафіксована на знімкові і тут нам на допомогу прийдуть… медалі «Заведії». Одна з них, яку легко ідентифікувати ‒ це найпоширеніша в СССР нагорода «За победу над Германией», указ про заснування якої був виданий 9 травня 1945 р., а перші нагороджені ‒ маршали й генерали ‒ отримали її в другій половині червня того ж року. В положенні про осіб, які мали право на її одержання, були не лише солдати й офіцери ЧА, але й, як там сказано «…військовослужбовці НКВД, які… забезпечували перемогу своєю роботою в округах» ‒ тобто в тилу, а не на фронті.

До боротьби з УПА, як відомо, підрозділи ЧА практично не залучались, це була прерогатива відділів саме НКВД-МҐБ, особовий склад яких мав право на отримання медалей «За победу над Германией» і саме в когось із них «Заведія» й «позичив поносити» дану нагороду СССР. Нам не вдалося з՚ясувати, коли така медаль могла з՚явитися на Прикарпатті («Вікіпедія» повідомляє, що її вручали «з другої половини 1945 по 1951 рр., а декому й пізніше), але зрозуміло: цей повстанський сюжет, де фіґурує Іван Кулик-«Сірий» в колі «троїстих музик» і собаки «Тигри» не міг бути зроблений раніше осені 1945-го. Ми, однак, схильні думати, що його знято ранньою весною 1946-го. Справа в тому, що в грудні 1945-го загинув командир ТВ-21 Микола Яворський-«Козак» і замість нього був призначений сотник Петро Мельник-«Хмара» ‒ курінний з Чорного лісу. Новому очільникові належало ввійти в курс справ підпілля на Гуцульщині, а для цього ситуацією мали докладно володіти члени військової ради Відтинка, й саме з такою метою «Сірий» міг прибути в Жаб՚ївський район…

Згодом Іван Кулик буде колесувати карпатськими верхами ‒ його знімки з другої половини 40-х років є й на фоні гір, скель та лісів, і хоча точне місце фотофіксації цих сюжетів встановити нелегко, ясно одне: Карпати й Гуцульщина стали для донеччанина «другою батьківщиною», бо саме тут він поляже в бою 02 жовтня 1951 року в селі Великий Ключів біля Коломиї ‒ вже як останній окружний провідник підпілля Коломийщини…

upa-2Іван Кулик-«Сірий» (справа) з керівниками підпілля Коломийщини Петром Мельником-«Хмарою» та Григорієм Легким-«Борисом». Гора Ґрегіт, 1947 р.

Нині родинне село Івана Кулика ‒ Грабове в Шахтарському районі Донецької області знаходиться в зоні окупації московськими збройними відділами ‒ такими собі «іхтамнєтамі». Ті, хто збив пасажирський Боїнг рейсу МН-17 Малазійських авіаліній, цинічно встановили на окраїні даного населеного пункту «православний хрест» по безневинно убієнних з написом, що він присвячений «Памяти погибших 298 человек ‒ невинным жертвам гражданской войны»:

mh17-3

mh17-4Табличка, встановлена окупантами на місці падіння збитого московським «Буком» літака і хрест на в՚їзді до с.Грабове ‒ «крокодилові сльози» за жертвами злочину

Твердо віримо: після того, як «іхтамнєти» кануть в Лету, дані символи цинічної пропаґанди залишаться на своїх місцях, доповнені інформацією про вердикт суду, який нині відбувається в Нідерландах, а в центрі села Грабове буде встановлено пам՚ятник Івану Кулику-«Сірому» ‒ вірному синові України, котрий власним життям заплатив за торжество принципу «Схід і Захід разом» ради утвердження незалежної і процвітаючої УССД ‒ Української Самостійної Соборної Держави!

Василь ГУМЕНЮК, Світлана КРАВЧЕНКО, Іван МАКІВНИЧУК

Бахмут-Верховина-Косів

Березень, 2020 р.

Опубліковано Національна пам'ять.