Дивлюсь на фотографію і ніяк не можу зрозуміти – що це? Вияв нескореності і величі духу наших батьків, чи може сліпа безглузда впертість. Величезний барак, розділений на дві секції, стелю підпирають грубі дерев’яні балки, громада зеків, життя яких залишилось в спогадах, а майбутнє давно поховане в холодних Сибірських тайгах. Чорна енкаведистська труна, а в ній, о Боже, таке до болю рідне і знайоме, що аж душа терпне пригадуючи рідні домівки, Україну… Позаду ялинка, на передньому плані шопка, і вертеп. Господи! Та це ж справжнісінький вертеп! І де,! В зоні, поміж наглядачів і тюремних сексот, в місці де здається навіть жити немає змісту і ось така незрозуміла річ.
Величезна духовна сила і витривалість галичан, здатність за будь-яких умов залишатись людьми, справжніми християнами, не тільки дивувала табірну братію але й кристалізувала їхнє життя і побут, вносила свої правки в тюремну етику і закони. Не секрет, що в тюрмах, таборах, зонах процвітало насильство і грабунки, розпуста і гомосексуалізм, наркоманія (вже тоді чифір успішно конкурував з алкоголем). Проте з кінцем війни ситуація почала докорінно змінюватись. Разом з величезним потоком в’язнів із Західної України в цій клоаці, як не парадоксально, встановлюються відносини порядності і людяності. На тумбочках могли лежати гроші, годинник чи інші речі, в’язень міг залишити їх на цілий день без догляду, не турбуючись за їхню долю.
Умови життя в таборі балансували на грані між неймовірно важким існуванням та смертю. Ніхто не міг бути певним про завтрашній день, жодних надій, жодних ілюзій, всі вони були поховані заживо. То ж яким неймовірним дивом мусить виглядати на цьому фоні святкування Великодня чи Різдва, підпільні Богослужіння, театр, музики тощо. Ось ліворуч від козака, що в вишиваній сорочці, стоїть лисуватий, невеликого зросту чоловік. Прізвище – Валуца, ім’я – затерлось в глибинах пам’яті. Баяніст, керував табірними музиками (цимбали, скрипка, контрабас), писав музику, терпів і карався як і всі, але як і всі не скорився.
Селище Мявжа Сусолманського району Магаданської області. Надходить тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік. Зона Д-2 (дальнострой 2) переходила на полегшений режим, та все ж тюрма залишалась тюрмою. І ось в цих умовах в’язні з України беруться за постановку вертепу. Підготовка вертепу не трималась в таємниці, проте табірне начальство нічого не знало. Мовчали і табірні стукачі, пам’ятаючи той випадок, коли, ще не так давно, за доноси зарубали чотирьох сексот.
Важко сьогодні встановити хто займався організацією вертепу, повністю відтворити обставини його підготовки. Та умови були важкі. Цілий день виснажлива праця, а ввечері без матеріалів та інструментів робота над костюмами. Сценарій писали з пам’яті. Все необхідне проносили в зону через пости і обшуки з об’єктів. Вдалося навіть в автомобільних шинах провезти спирт і заховати його в бараках під настилом підлоги.
І ось Різдво. Наглядачі доповіли начальнику режиму Капустіну (говорили ніби він з латишів), що в бараках відбувається пиятика. Двері бараку відчинились раптово і Капустін попрямував просто до столу де стояла пляшка.
‑ Що маєте в пляшці? – спитав він.
‑ Воду, – відповіли в’язні.
‑ Дайте попробувати, – наполягав Капустін.
‑ А будете пити? – Спитали в’язні.
‑ Чесне офіцерське. – І йому налили горнятко чистого спирту. Капустін доповів начальнику зони підполковнику Микитюку. Микитюк прийшов сам, без наглядачів. В’язні попросили його, щоб дозволив спокійно відсвяткувати.
‑ А спокій буде? – Спитав Микитюк.
‑ Даємо слово. – Запевнили в’язні, і він дав згоду. Проте дехто таки напився і почав буянити, та їх відразу скрутили і запхали під ліжко.
В зоні було приблизно 16-17 бараків і зрозуміло, що в кожному вертеп виступити не міг. Тому люди з кількох сусідніх бараків сходилися до одного де і відбувалось дійство. Багато в’язнів, що не знали українських звичаїв сприймали це як правдиве чудо. Подивитись прийшли навіть начальник табору, начальник режиму і наглядачі. Подібного їм в житті ще не доводилось бачити. Святкували тоді цілу ніч, незважаючи, що зранку хочеш того чи ні, а на роботу вийти мусиш.
Не просто нині записувати спогади колишніх в’язнів. Невблаганний час багато чого встиг стерти з їхньої пам’яті. І треба поспішати, бо нам відведено небагато, бо час сьогодні працює проти нас.
Із спогадів колишнього в’язня сталінських таборів (табірний номер Б2-113) мешканця с. Страдч Яворівського району Івана Бонковського в середині 1980-х рр. записав Зенон Боровець.
Опубліковано: Просвіта: Інформаційний вісник. – Квітень 1990, вип. 12. – с. 2
