Минає 10 років від смерті заслуженого історика Ярослава Дашкевича

3

,, Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани.’’ М. Рильський

Кожна нагода є доброю, щоб згадати винятково заслуженого історика та арехеолога Ярослава Дашкевича. Він відомий у цілому світі, на жаль не всі українці точно знають кого вони мають. Яросла́в Дашкевич народився 13 грудня 1926 р. у Львові. Його батько герой національної революції генерала-хорунжого Романа Дашкевича, який разом із Євгеном Коновальцем з 1917 року розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців, і якого вважають батьком української артилерії. Син продовжив справу батька своїми науковими знаннями. Він володів англійською, вірменською, німецькою, польською, українською, французькою мовами, уклав понад 1700 наукових та публіцистичних праць. Його найперші спогади: мати, яка відпочиває на терасі в шезлонгу, і батько у квітучому городчику, де займався своєю улюбленою справою – пасікою; споглядання на постаті батьків дитини являється надзвичайно шляхотним. Потім роками ознайомлення з їхніми архівними пам’ятками (оглядання альбомів із фотографіями, книжок із дарчими написами, портретів); знайомство з колом їхніх друзів. Так у його свідомість входила думка про особливість їхніх доль і характерів та про правомірність, хоч тоді ще й незбагненність, логіки їхнього цінного життя. Його мама Олена Степанів -хорунжої Українських Січових Стрільців. В молодих роках проявила не звиклий героїм. Вона відома як Олена Степанівна. Батьки Ярослава були героями, які з любови до своєї батьківщини віддавали за неї життя, цій несмертельній ідеї відродження незалежної держави, щоб нащадки не були поневоленими  рабами. До таких героїв в самовідданій праці належав і і їхній син Ярослав, на якому тяжіло батьківське родове мученництво. Ярослав був переслідуваний в школі і в праці в УРСР. На роботі 10 грудня 1949 року його заарештували як сина “відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків Олени Степанів” і звинуватили у зберіганні та розповсюдженні “контрреволюційної літератури”. Повернувся до Львова після звільнення з ув’язнення 1956-го. Формальна наукова кар’єра Дашкевича у радянському Львові була неможлива через його походження з родини “буржуазних націоналістів” і непоступливість піти на співпрацю з червоним режимом -,,закріплювати здобутки революції’’.
З ранніх років життя поруч Ярослава  завжди була його мама. Вона як досвідчений педагог твердила, що немає нічого більш  божественного, як виховання. Тільки завдяки вихованю людина робиться справжньою людиною. За її словами – над учнями та над цілим народом в різному віці треба постійно працювати у виховному значінню, щоб звільнюватися від фізичних і моральних страждань і вад, які спотворюють нормальне людське життя. Дуже часто мама з сином відвідувала  парохії дідусів, які з обох сторін для Ярослава були священиками греко-катицького обряду. Молодий Ярослав при тих відвідинах любив зустрічатися з сільськими хлопцями доступними їм околицями, радувався з спільного з ними купання в річках і спостерігав та пізнавав сільську працю, допитувався до кожної дералі і тим збагачував свою всесторонну уяву. Про все те згодом він розклазував на зустрічах в «Луговому городі» Львова та участі у святкових показах спортивних досягнень луговиків. Лише одного разу «дістав» від матері на горіхи ще в першому класі, що забарився біля шкільного озерця, спостерігаючи жаб солідно замочився. Вчився він в початковій школі ім. Шевченка, що містилася на вул. Супінського (нині Коцюбинського, 23) біля Академічного дому. З мамою Ярослав часто бував у гімназії сестер Василіянок на Длуґоша (нині Кирила і Мефодія), де його мама викладала географію. Там він познайомився з директором школи – відомим вченим Василем Щуратом та з іншими вчителями, а гімназистки задивлялись на нього: який-то син в Олени Степанів чарівний. З матір’ю також ходив у часті турпоходи, починаючи з гуцульських Косова, Кут і Шешор та кінчаючи лемківським Щавником, де лікувався, і останнім українським селом на Лемківщині – Шляхтовою, де були буквально напередодні війни. Вже тоді у вікнах хати війта-українця були повибивані шибки. А також Славко був у  глибокому духовному зв’язку з батьком, хоч знав, що крім юридичної практики в канцелярії на вул. Коперника, 5, тато «жив лише Лугами».
В батька було поверх сотні юнаків підопічних не тільки з .Львова, але цілої Галичини.  Ці батькові успіхи були справжньою гордістю сина. Після останнього з’їзду і спортивних показівТими батьківськими успіхами Славко гордився. Та настали сумні дні. Під час другої світовощ війни з передвоєнного Львова батькові довелось розпрощатись з дружиною та сином і податись у вимушену еміграцію в далеку Німеччину. Олена Степанів не припускала думки про еміграцію, вирішила залишитись зі сином у Львові. Після ІІ-ї світової війни, вже  у 1946 р. за вказівкою НКВС  перевели Олену Степанів ніби на роботу до Києва, а насправді в цей спосіб з нею заплановано розправилися. У цьому році посилилися репресії продумано провести фалшивий підступний собор 1946 р. у Львові в наслідок якого посилено терористичну нагонку проти українського греко-католицького духовенства, разом з тим заострено запеклу боротьбу  проти УПА і тут одних поставлено на фізичну ліквідацію, а інших на мученицьку тюрмну неволю. Олену тортурували, а врешті в 1949 р. її арештували за український патрітизм, що вона боролася проти СРСР, а ще за її книгу ,,На передодні великої події’’ 1930, статті ,,Жінка вояк’’ 1934,  ‘’Сучасний Львів’’ 1942, ‘’За правельний підхід’’ та у спадщині Олени є поверх 80 цінних робіт ,,Трудові резерви Львіщина’’ та ряд інших, до яких чіплялися чекісти. Суд її покарав на 25 років, а згодом пом’якшив на 10 років тюрми.Покарання відбувала Олена в Мордовську. Ярослав студіював на медичному інституті, а завершив філологічний факультет у Львові в 1949 р. мріяв вступити на аспірантуру, але його також в 1949 р. арештували чекісти і суд без жодних обгрунтовань покадав його десятирічною тюрмою. Покарання відбував в Харкові та Петропавловську та Караганді у спецтаборах. Його реабілітували щойно 1995 р. Працював принагідно у Львові старшим науковим співпрацівником. Згодом працював, як завідувач музеєм етнографії. Після захищення дезиртації аж у Верменії 1978 р. Ярослав став працювати у Львівському відділі археології. Неустанно працював над історичними темами, які принесли йому безмежну популярність і славу. В 1997 р з нагоди 70-річчя ученого нагородили його ордером ,,За заслуги’’, згодом надали йому заслуженого діяча науки. З 1998 р.Я. Дашкевич очолив кафедру сходознавства. 2005 Комітет захисту архівів, був також членом наглядової ради Національного музею меморялу жертв окупаційних режимів ,,Тюрма на Лонського’’ заступником головного редактора ,,Українського  археографічного щорічника’’ та працював у ,,Наукових записках -Збірник праць молодих учених та аспірантів’’ та членом редколегій низки наукових часописів.
Був він своєрідним лідером української гуманітарної науки львівської еліти та зразковим вченим широкого кругозору, якого називали адептом справедливості. Була це людина гідна подиву під кожним оглядом. А при тому Ярослав був людиною надзвичайно скромною великодушною і вразливою, до краю уболівав за долю свого народу і зокрема за кожного українського патріота.Так він, як і його родина та мільйони українців надзвичайно постраждали від тотальної московської імперії, яка покалічела долі нашого народу, Праці вченого є доволі великою доказовою базою усього сказаого. Дашкевич, це один з найбільших наших авторитештів чесноти, який у віках буде служити гідним прикладом в історичній науці України. Епохи міняються, а разом з ними ментальність суспільства відрізняється того з перед першої та другої війни, певні зніни наступили і в наш час. Найбільшу жертвенність проявило українське суспільство в половині 20 ст., і в цьому періоді найбільше постраждало. Львів і Дашкевичі, Дашкевичі і Львів це нероздільні поняття. Остання адреса: вул. Козацька, 11-а, 30-метрова квартира, дзапам’яталася для  Ярослава Дашкевича де останньо він жив з мамою, а пізніше молодша на 20 років від нього дружина, Людмила Шереметьєва – Дашкевич (1946–2005), журналістка, відома дисидентка, соратниця В’ячеслава Чорновола. Тут вони допомагали видавати, тиражувати та розповсюджувати славнозвісний підпільний «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, у них часто збиралися відомі дисиденти з покоління «шістдесятників». Серед цього грона Дашкевич вражав аристократичною зовнішністю: довгим сивим волоссям, масивним перснем-печаткою на пальці, задумливо нахиленою головою та теплою усмішкою тонких вуст. Він був підкреслено небагатослівний, давав зрозуміти вагу кожного слова і тактовно тримав дистанцію. Ніколи не говорив багато, але умів знайти добре слово і дати гарну, а інколи безцінну наукову пораду. Та на жаль надійшов цей день останній. 25 лютого 2010 р. у Львові рознеслася сумна вістка, що проф. Львівького університету, історик та член інституту української археології й джерелознавства, а також член ради ,,Літопису УПА’’ Ярослав Дашкевич упокоївся на 84 році життя. Покійного в почестях його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Родині і всім друзям висловлюємо з нагоди роковин –  щирі сівчуття. Вічна Слава і пам’ять незабутньому вченому і Героєві України – Ярославові Дашкевичу!

 

Ярослав Стех

Опубліковано Блоги.