140 років тому:
8.10(26.09).1885 – у с. Маянів на Вінниччині народився Володимир Свідзинський, поет, перекладач. Батько Юхим (Євфимій) Свідзинський – священник. Закінчив Тиврівське духовне училище (1894-1899), навчався в Подільській духовній семінарії у Кам’янці-Подільському (1899-1904), звідки звільнений через переїзд батька до Ланцкоруня. Як вільний слухач закінчив економічний відділ Київського комерційного інституту (1907-1913), проте державних іспитів не склав, тож диплома про вищу освіту не отримав. Працював у Вінниці економістом, у Житомирі канцелярським службовцем. Під час Першої світової війни мобілізований до московитської армії. Працівник видавничого відділу Подільської народної управи (1918). Як вільний слухач п’ять семестрів навчався на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного університету (1919-1920). Одружився з народною вчителькою Зінаїдою Сулковською, в подружжя народилася донька Мирослава. Після встановлення більшовицького режиму працював редактором видавничого відділу народної освіти політвиконкому, архіваріусом університету, завідувачем архівів повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи. У 1925 переїхав до Харкова. Коректор, літературний редактор та перекладач журналу «Червоний шлях» (від 1936 – «Літературний журнал») та газети «Червона армія». У Харкові сім’я розпалася й дружина з донькою переїхала до Вінниці.
Писав ліричні вірші та балади; першу збірку «Ліричні поезії» надрукував ще у Вінниці (1922). Член Спілки письменників СРСР (1936), позапартійний. Вважається одним із найбільш вишуканих українських поетів-ліриків доби «Розстріляного відродження», майстром довершеної поетичної медитації. Проте його творчість офіційною радянською критикою сприймалася вороже, як зрештою все, що в тогочасній українській літературі було самобутнім, творчим, виходило поза межі толерованого режимом. Натомість французький славіст Емануїл Райс написав про поета: «Світ Свідзинського. Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна – найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас». Наслідком постійних ідеологічних цькувань після виходу другої збірки віршів у 1927 перестав друкувати, хоча продовжував писати «лише для себе та доньки; не писати я не міг!». І лише у 1940 видав третю прижиттєву поетичну збірку.
Більш плідним Свідзинський виявився як перекладач, оскільки ця сфера не перебувала під надто прискіпливою увагою «сторожових псів» більшовицької ідеології. Перекладав твори античної (давньогрецька, латинська) та староукраїнської літератури, твори письменників із французької, іспанської, польської, німецької, грузинської, вірменської, білоруської, ромської, московитської. Автор одного з найкращих перекладів «Слова о полку Ігоревім» (1938), низки наукових розвідок з царини народознавства.
У 1941 з наближенням до Харкова німецьких військ НКВД заарештувало велике число представників вцілілої в репресіях української інтелігенції. Свідзинський усвідомлював небезпеку арешту, тому переховувався у друзів, проте все ж 27 вересня 1941 був схоплений. Арештантів колоною погнали на схід, а, коли виникла загроза оточення німецькими підрозділами, 18.10.1941 у с. Непокрите (нині Шестакове неподалік Харкова) бранців загнали у господарську будівлю, облили бензином і підпалили. В слідчій справі фальшиво записано місце загибелі: с. Бутирки Уразовського району Курської области. Тоді ж згоріла велика частина його творчого доробку. І тільки 96 поезій Свідзинського поет Олекса Веретенченко наприкінці війни вивіз на еміграцію та видав під назвою «Медобір» (1975).
