Професор Сергійчук: Українців відправляли до Сибіру за свободу угорців, а вони нині не пускають нас до Європи й підтримують москву, яка зажди душила їх

Автохтонні українці Закарпаття, що розселялися на придунайській рівнині аж до Доброчина (нинішня угорська назва Дебрецен), з ІХ століття на довгі роки потрапляють під окупацію прийшлих з Приуралля угрів. Останні спочатку на захоплених теренах наших предків вводять свій адміністративний поділ на комітати, або жупи, центрами яких стають такі східнослов’янські міста, як Гуменне, Ужгород, Берегів, Руський замок (Оросвар), Пряшів, Копійці, Мукачів, Хуст та інші, що раніше були руськими городищами.

Водночас угорські королі намагалися запровадити тут католицьку віру, для чого намагалися витіснити русинів насамперед із Спішського, Шаришського й Земплинського комітатів, забрати в них землю і населити її католиками німецького, італійського, бельгійського й французького походження.

Але найстрашнішим ударом для корінного населення Закарпаття була третя угорська експансія, що розпочалася після татарського нашестя в середині ХІІІ століття. Тоді знищені ордою русинські поселення, як правило, повністю заселялися угорськими колоністами. В народній пісні з цього приводу вказується, що до того “русином був земледілець, русин бив ай пан. Добре жилося, поводилося нашим русинам. Але це не любилося мадярським панам, які не любили руську пісню, што несе Попрад, слово руське видавали – гайди до Карпат”.

«Мадяри добре знали, – писав історик А. Пекар, – що їм не вдасться винародовити Закарпаття, доки воно бути мати зв’язки з іншими українськими землями. Тому політично, адміністративно і економічно вони цілком ізолювали Срібну землю від Галичини й Буковини. Їм удалось паралізувати у великій мірі теж і культурні зв’язки. Силою обставин між Галичиною й Закарпаттям залишались деякі зв’язки на релігійному полі. Народ не піддавався цілковитій мадяризації, хоч він сам ледь животів».

І хоч Конгрегація східних церков 1866 року літургію в греко-католицьких церквах Закарпаття угорською мовою заборонила, уконституювання угорців у тепер уже Австро-Угорській імперії додало їм завзяття в мадяризації колись винятково української греко-католицької церкви. Скажімо, саме тоді греко-католицький парох Будапешта Еміл Меллеш у фанатичний спосіб розпочинає добиватися обов’язкового запровадження угорської мови для богослужінь у греко-католицький церквах Закарпаття. Називаючи його «найдіяльнішим з церковних мадяризаторів, Августин Волошин у 1937 році писав: «Він був душею цілої акції мадяризації руського обряду…Дуже небезпечним планом цих «грек. кат. мадярів» було особливо акція домагання заведення Григоріянського календаря й викинення кирилики з церкви і школи».

Треба наголосити, що тоді Рим не тільки продовжував підтримувати збереження українських обрядів у греко-католицькій церкві Закарпаття, а й не знімав з порядку денного питання про об’єднання уніатів Львівської, Перемишльської, Станіславської, Ужгородської та Пряшівської навколо Святоюрського престолу у Львові, який папа Лев ХІІІ планував піднести до патріархату, на чолі якого міг бути Андрей Шептицький.

Присипана попелом з чужого вогнища українська іскра на Закарпатті постійно тліла, не гасла, а коли повіяв вітер свободи наприкінці Першої світової війни, загорілась вона великим вогнем. Відбуваються стихійні зібрання українців, на яких ухвалювалися рішення про відірвання від Угорщини. Перше таке віче відбулося в Любовні 8 листопада 1918 року, на якому утворюється Руська Народна Рада.

Подібні тенденції поширювалися по всьому Закарпаттю – від Спиша до Рахова. Марамороський народ, писала 24 листопада 1918 року угорська газета «Герег Католікуш Семле», «за винятком духівництва й інтелігенції, рішуче об’єднується. Більш радикальні (долина р. Ріка, с. Теребля) навіть у галузі релігії хочуть порвати з теперішніми порядками, а в політичному відношенні бажають приєднатися до Русі (України. – В. С.), помірковані елементи в церковному відношенні тягнуть до Львова, а в політичному – до Великої України».

Так, з угорською колонізаційною політикою українці Закарпаття не могли погодитися, тому коли восени 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина, то населення Срібної землі й справді потягнулося до матері-України: “би ми раді од мадьярського ярма оторватися, бо нас туй дуже гублять, топчуть. Ми не годні туй ужити, бо од нас школи наші рускі загубили, і наш язик од нас ізтерли”.

Коли влада Угорщини спробувала навернути українців до Будапешта всілякими солодкими обіцянками автономії, то відповідь автохтонів була однозначною: 18 грудня 1918 року собор Мароморощини заявив: “Не треба нам нічого од мадьярів, най живе Україна, до України, ідемо до України”.

Отже, не забули багатостолітньої угорської неволі, не могли пробачити Будапешту постійної наруги над правами й традиціями корінного населення. І коли не вдалося остаточно приєднатися до великої України, як було постановлено на Народних Зборах 21 січня 1919 року в Хусті, пішли за порадою заокеанських українців під Чехословаччину, але не до Угорщини.

А коли в 1939 році Гітлер пообіцяв самостійне Закарпаття угорцям як своїм союзникам, то їх тут зустріли зі зброєю в руках у нерівному бою. Боролися проти угорських агресорів затято, відступаючи аж до карпатських перевалів, бо ж пам’ятали той багатовіковий гніт.

Не могли забути й ті злочини, які угорські загарбники вчинили після 15 березня 1939 року протягом усієї Другої світової…

Подібні злочини пам’ятали і в Прикарпатті, яке Гітлер віддав угорцям за їхнє вислужництво перед ним. Не могли забути злочинів нацистських союзників і на Волині, і на Чернігівщині, де розміщувалися угорські каральні підрозділи в складі гітлерівської окупаційної адміністрації. Зокрема, вічною ганьбою Угорщини залишиться знищення населення Корюківки Чернігівської області, до якого причетні військовослужбовці 105-ї легкої угорської дивізії.

Зрештою, ми цих злочинів і не забудемо, бо то трагедія нашого народу. Але коли 1956 року радянські танки пішли на Будапешт, щоб упокорити волелюбність демократичної Угорщини, багато українців підтримали сусідів. Десятого листопада 1956 року канадська газета “Гомін України” опублікувала звернення до вояків-українців, яких москва кинула придушувати виступ угорців: “Браття, українці! Не виступайте проти самостійницького руху мадярського народу! Не виконуйте катівських наказів вищого командування! Не знищуйте життя і майна мадярського народу! Не нападайте на демонструючі народні маси!

Не стріляйте в мадярських повстанців!

Допомагайте їм завжди і всюди в їхній священній боротьбі! Передавайте їм зброю!

Залишайте їм при всякій нагоді воєнні, санітарні та харчові припаси! Унеможливлюйте боєздатність автомашин, танків і самокатів, що їх висилають проти повстанців!

Переходьте зі зброєю одиницями і частинами з боєвою технікою на бік мадярських повстанців! Поповнюйте їхні невгнуті ряди, як поповнювали бойові лави славної Української Повстанської Армії!”.

Тогочасна іноземна преса повідомляла про виведення з ладу залізничних колій у Карпатах, якими надходило постачання для введеного до Угорщини радянського військового контингенту.

Лайос Ледерер в британській газеті “Лондон обсервер сервіс” 16 грудня 1956 року повідомляв: “Останнім тижнем деякі старшини (радянської армії. – В. С.), головним чином українці, перейшли зі своїми відділами на сторону мадярських повстанців і звернулися до других відділів із закликом піти за ними. Деякі відділи перейшли зі своїми танками, а інші тільки із легкою зброєю.

Згадані старшини, подаючи свої прізвища й ранги, пересилали через військові радіоапарати заклики в українській мові до своїх товаришів по зброї, щоб вони приставали до них.

Військові круги визначають число організованих відділів, які взяли участь у цих заворушеннях, на 15.000. Найбільша частина їх прилучилася до мадярських повстанців у горах Борзод-Гомор на пограниччю Карпатської України”.

Зрозуміло, підтримували угорський здвиг і в українському суспільстві через різні акції, які демонструвалися як у закликах до солідарності, так і у відвертих протестах проти введення радянських військ до Угорщини. Засуджували цю акцію робітники, інженери, швачки, лісівники, бухгалтери… А киянин Наум Коржавін написав вірша на підтримку Угорщини, за що буде одразу ж покараний.

Так, москва негайно давала оцінку таким діям сміливців. Скажімо, саме за протест проти введення радянських військ на територію Угорщини 30-річного вчителя на Донеччині Олексу Тихого було засуджено на 7 років тюрми та на 5 років позбавлення громадянських прав.

Донецького шахтаря Сергія Бабенка, який у березні 1957 року опустив у виборчу урну анонімного листа зі словами «Вічна слава робітникам Угорщини, які загинули в боях з комуністичною диктатурою” і “ганьба радянським військам”, знайшли й засудили до 8 років таборів.

П’ять років ув’язнення одержав у таборах Гулагу студент факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Борис Мар’ян, однокурсник, до речі, майбутнього поета-академіка Бориса Олійника…

Про це доводиться нагадувати тому, що українців москва відправляла до Сибіру неісходимого за підтримку угорських повстанців у 1956 році, а тепер нащадки тих революціонерів з берегів Дунаю, маючи політичний і військовий захист Євросоюзу і НАТО, не тільки відмовляються допомагати українцям у їхній збройній боротьбі за свободу всієї Європи і світу, а й усіляко блокують рух України до здобуття повноцінного членства в цих структурах.

Невже це забуде завтра Україна і світ? Та й, зрештою, народ Угорщини…

Володимир Сергійчук,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.