200 років тому:
10.10(28.09).1825 – у Санкт-Петербурзі помер Дмитро Бортнянський, композитор, співак, диригент, педагог, реформатор духовної музики. Рід походив із с. Бортне на Лемківщині – батько Стефан Шкурат переїхав до Глухова став міщанином та змінив прізвище на Бортнянський, згодом обраний сотником Ніжинського полку. З шести років навчався у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У 7-річному віці (1758) за винятковий голос забраний до Петербурга, де навчався в директора хорової капели Марка Полторацького, італійського композитора Бальдассаре Ґалуппі та інших знаних музикантів. Крім того паралельно навчався в Кадетському корпусі. Невдовзі досягнув настільки високого виконавського рівня, що Ґалуппі дозволив 11-річному хлопчаку виступати на сцені в жіночих ролях, через два роки в опері Раупаха «Алцеста» виконати головну чоловічу роль Адмета. За сприяння Ґалуппі у 1769-1779 Бортнянського відпустили з царського двору на навчання в Італії (Венеція, Болонья, Рим, Неаполь). Там, на італійське лібрето, творив опери, які з успіхом ставились у Римі, Венеції та Модені, писав літургійні співи на латинські та німецькі тексти, брав участь у діяльности музичної академії в Болоньї – членами академії могли стати тільки найвидатніші композитори, склавши перед тим вимогливий іспит. Молодий композитор не поспішав повертатись в Московитську імперію, тим більше маючи сумний приклад Березовського, який 1777 доведений до відчаю наклав на себе руки. Проте 1779 від директора Імператорських театрів Івана Єлагіна отримав «переконливу пропозицію», що вже час «возвратиться вам в отечество». По приїзді – капельмейстер придворної капели в Гатчині і Павловську, в якій співали виключно українці, з 1796 і до кінця життя управитель придворної співочої капели, яка також поповнювалась переважно українцями. 1804 обраний почесним членом Петербурзької академії мистецтв, з 1815 – почесний член Філармонічного товариства. Автор понад 100 хорових церковних і світських творів в тому близько 70 концертів, 6 опер, 2 літургій, камерно-інструментальних творів, до трьох десятків окремих літургійних співів. У творах неперевершено поєднував здобутки європейської музики, мелодику українських народних пісень і традиції українського хорового мистецтва. Наприкінці життя готував до друку повне зібрання своїх творів, яке, проте, побачило світ більш як через півстоліття по смерті композитора (1882) у 10 томах за редакції П. Чайковського. Був першим музикантом-українцем, який отримав вищу освіту за кордоном, першим композитором Московитської імперії чиї твори друкувалися як партитури та виконувались на сценах західноєвропейських театрів. Народився у столиці Гетьманщини м. Глухів 1751.
Похований на Смоленському кладовищі. У 1937 більшовики перепрофілювали кладовище на парк, знищивши всі надгробні пам’ятники. У 1953 прах перенесено на Тихвінське кладовище при Олександро-Невській лаврі, проте незрозуміло чи перезахоронено останки саме Бортнянського оскільки могила була сплюндрована ще в кінці 1930-х.
Вияснення істинного значення Бортнянського в історії світового та для розвитку українського й московитського музичного мистецтва вже тривалий час «провокує» численні дослідження й дискусії. Українець, який в дитячому віці з корінням вирваний з рідної землі, який в часи, коли Московія жорстоко і методично знищувала Україну, усе життя творив на полі окупанта, який в царині музичної культури та духовности «розбудовував і зміцнював» ворожу імперію, писав оди для потреб царського двору чи, попри це, хоч дещицею прислужився для рідної культури? Чи взагалі залишився українцем? Чи правомірно музичні критики ще царської, а потім й радянської імперії обізвали його фундатором і «дєдом русской класічєской музикі»? Саме в цьому, щоби з ранніх літ красти найталановитіших українців, переламувати їх у яничар та їхнім розумом і працею розбудовувати власну імперію, полягав сатанинський план упокорення і знищення України. У семирічному віці забрали «в ясир» Бортнянського – віці ще піддатливому для беззастережної асиміляції. Чи з легкою душею погодились на це батьки сьогодні важко судити, але, зрештою, хто тоді запитував про такий «дріб’язок», коли на кону стояв великий інтерес імперії. Та все ж, хоч ще дитиною вихоплений з рідного дому, і на чужині, він продовжував зростати в українському середовищі. Його вчителем і наставником у чужому Петербурзі був українець М. Полторацький, петербурзька придворна хорова капела набиралась переважно з українців, в холодній північній столиці була чимала українська діаспора, в подальшому через усе життя емігранта в професійних музичних колах працював також в більшості з українцями, але найпевнішим свідченням його національної формації є велетенська кількість у творах українських пісенних мотивів на всіх етапах творчости. Свого часу історик мистецтва Дмитро Антонович зазначив, що для московитського церковного співу значення творчості Бортнянського швидше негативне, бо спричинило повний занепад і так не надто розвиненої автохтонної пісенної культури, в той час як для українського мистецтва це було великим кроком вперед. Українські хори, окремі співаки, композитори, зокрема М. Березовський, А. Ведель і врешті Бортнянський повністю «вичистили» церковний спів Московії від місцевої московитської народної музичної традиції, фактично знищили автентичність московської духовної музики, натомість нав’язавши в їхніх церквах та монастирях «київський спів» та українську традицію партесного концерту. Десь на підсвідомому рівні московити відчули цю «духовну українську диверсію» і після смерти композитора наступає деякий період забуття «дєда русской класічєской музикі». Ба більше «отєц русской музикі» Михайло Глінка роздратовано написав: «Что такое Бортнянский? Сахар Медович Патокин – довольно!» і зарахував його в епігони італійської моди. Важко сказати, що керувало «отцом» в оцінці «дєда» – заздрість чи злоба на «хохла», проте незаперечним є той факт, що вплив Бортнянського на московитських композиторів проявився на кілька поколінь вперед в тому числі й на самого Глінку. Але не менший формаційний чин (позитивний) справив Бортнянський і на творчість українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена. Б. Лятошинського та інших. На визначальному впливі Бортнянського на розвиток сучасної української музичної культури ще в середині 1920-х наголосив музикознавець і композитор С. Людкевич, зазначивши, що «немає йому рівних у нас, а може і в Европі» та закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, шукати в його творчости основи нашого відродження.
«Твори Бортнянського позначені рідкісною майстерністю в поводженні з хоровими масами, дивовижним поєднанням відтінків, повнозвучністю гармонії і, що дивно, надзвичайно вільним розташуванням голосів, чудовою зневагою всіх правил, перед якими схилялися як попередники, так і сучасники Бортнянського, і особливо італійці, чиїм учнем його вважали… У цій гармонічній тканині чулися такі переплетення голосів, які уявлялися чимось неймовірним; чулися зітхання та якісь невимовно ніжні звуки… час од часу лунали інтонації, що за своєю напруженістю нагадували крик душі, здатний пройняти серце й перервати стиснуте дихання у грудях… Здавалося, що це хор ангелів, що підіймається від землі до небес і поступово зникає в царстві Божому». Гектор Берліоз (1803–1869), визначний французький композитор.
