Сучасний український націоналізм: основні завдання, умови та лінії ідеологічного протистояння

sycz

З виступу на VIII Бандерівських читаннях

Кожна політична ідеологія, що постала у період модерного часу і вважається сьогодні класичною, була відповіддю на його виклики крізь призму тих ідей, які формують її цілісну систему, а особливо центральної категорії цієї системи, що дала назву самій ідеології. Однак з плином часу кожна із них зазнає змін, стає такою ж плинною, як і він сам. Адже під його дією змінюються обставини суспільного життя, вони формують нові виклики і якщо ідеологія неспроможна дати на них відповіді, вона «бронзовіє». А тоді вже перестає бути цікавою для суспільного загалу і з фактору суспільного життя перетворюється в цікавий лишень для істориків факт.

Аналогічно це стосується й ідеології націоналізму, що також є продуктом модерного часу. Він виник в останній чверті ХVIII ст. й протягом ХІХ – 1-ої пол. ХХ ст. так змінив світ, що цей час прийнято називати «епохою націоналізму». Затаврований після закінчення Другої світової війни її комуністичними й ліберальними переможцями поряд з ідейно-політичними рухами нацизму та фашизму, з початком ХХІ ст. він отримав друге дихання і сьогодні Європа переживає ренесанс націоналізму. Праві рухи в ряді країн Західної та Центрально-Східної Європи належать до лідерів політичного процесу, входять до урядових коаліцій і суттєво впливають на їх політику. Вони стали такими, бо зуміли знайти відповіді на нові виклики часу там, де традиційні політичні еліти були безсилі.

На відміну від інших класичних ідеологій, націоналізм відрізняється тим, що його доктрину складно увібрати в набір тих ідеологічних конструкцій, які б однаковою мірою характеризували його у кожній країні світу. Адже центральною категорією ідеології націоналізму є нація, а програмним політичним завданням – захист її інтересів. Але кожна нація перебуває в специфічних умовах. А тому він є надзвичайно поліморфним явищем. Націоналізмів є стільки, скільки існує націй на планеті і кожен із них є таким же своєрідним, як і нація, інтереси якої він відображає та захищає.

Це ж стосуються і українського націоналізму. Однак, на тлі ренесансу інших націоналізмів у Європі, він переживає кризу і, на відміну від них, суттєво не впливає на політичний процес у державі. Готових рецептів виходу із такого стану не існує. Намагання їх почерпнути в писаннях класиків українського націоналізму, а чи механічно запозичити із досвіду європейських правих рухів є марними з причини згаданої вище ексклюзивності кожного націоналізму. Натомість вони можуть народитися в дискусіях небайдужих та незадогматизованих сповідників цієї ідеології і тих незаангажованих до націоналістичного руху науковців, які усвідомлюють необхідність конструктивного залучення його могутнього націємобілізуючого потенціалу для побудови національної держави і для убезпечення політичного процесу в ній від монопольного впливу олігархічних угрупувань та партійних проектів ворожого зовнішнього впливу.

Щодо основних завдань націоналізму, то не буду оригінальним, а зішлюся на європейського класика націоналізмознавства, британського дослідника Ентоні Сміта, як того, хто перший систематизував доктрину націоналізму. До головних його завдань він відносив: 1) національне об’єднання; 2) захист національної ідентичності; 3) досягнення стану національної автономії.

При цьому під останнім завданням науковець розумів таке національне самоврядування, яке «буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове на кшталт місцевого чи федерального самоврядування».

Без детальнішого аналізу можна відзначити, що й досьогодні ці завдання є актуальними для українського націоналізму: духовно-світоглядної й історично-територіальної єдності української нації, захисту і збереження її ідентичності та захисту і збереження національної держави.

Умови. Визначаючи основні умови ідеологічного протистоянння, перш за все слід коротко окреслити суть того, чим є ідеологія. Сам термін є похідним від грецьких слів «ейдос» («ідея» – образ) та «логос» (вчення) і логічно вказує на мисленнєве моделювання світу. В той же час Дмитро Андрієвський, один із перших ідеологів ОУН, визначаючи це поняття, вказував на те, що ідеологія відображає також відношенння до вже існуючого суспільного порядку. З цього приводу він писав: «Ідеологія – це певна система цінностей, це система координат, що встановлюють відношення культурної людини до зовнішнього світу, до існуючого в дійсності чи існуючого в потенціалі».

Отож, політична ідеологія – це не тільки проекція такого ідеального стану суспільства, до якого прагне політичний рух, але й трактування навколишнього буття через призму філософсько-світоглядних принципів цього руху. А з цього випливають і ті умови, в яких відбувається становлення політичних ідеологій та їх протистояння. Їх можна розділити на зовнішні та внутрішні.

До основніших зовнішніх умов, на нашу думку, слід віднести глобалізацію, постмодерн, зміщення центру геополітичного домінування до Азії, московську гібридну агресію проти України.

Глобалізація є закономірним і об’єктивним наслідком розвитку технологій всесвітнього взаємозв’язку. Вона розпочалася ще від часу відкриття Христофором Колумбом Америки, але саме мікроелектронна революція останніх двадцяти років невпізнанно змінила сутність людського спілкування. Її здобутки, як на це влучно вказує канадський науковець Уейн Елвуд, транснаціональні копорації намагаються використати у своїх інтересах. Вони розробили і впроваджують план «економічної інтеграції, який загрожує унікальності культур, економічній і політичній незалежності держав». Отож, глобалізація руйнує національні кордони, культурну самобутність та суверенність національних держав. Тим самим вона загрожує найприроднішій субстанції сучасного світоустрою – нації. Дія викликає протидію і глобалізація проявами свого антинаціонального спрямування активізує націоналізм.

Постмодерн. Це соціокультурне явище вважають «близнюком» глобалізації і воно характеризується як світ хаосу, невизначеності, ідейної й ціннісної дезорієнтації, відсутності встановлених правил, канонів, закономірностей тощо. Його загальною тенденцією є відхід від ідей і цінностей попередньої доби. Інститут держави, як головної ознаки стабільного і впорядкованого суспільства, також піддається сумнівові. Як і глобалізація, постмодерн кидає виклик націоналізмові й одночасно дає йому шанс. Він заперечує ідею нації-держави та саму національну ідентичність і цим самим мобілізує націоналізм на їхній захист. Але, заперечуючи ідеї попереднього періоду, постмодерн відкидає й тотальну табуйованість націоналізму, породжену пізнім модерном.

Зміщення центру геополітичного домінування. Ряд сучасних дослідників геополітики, а зокрема відомі американські політики і політологи Збігнєв Бжезінський, Генрі Кіссінджер та Френсіс Фукуяма, привертають увагу до переміщення глобального центру тяжіння до Азії. Для України це виглядає позитивом, бо в умовах глобалізаційної нівеляції національних ідентичностей Східна Азія в культурно-духовному плані залишається етноцентричним масивом. З цього приводу З. Бжезінський у своїй відомій праці «Велика шахівниця» неодноразово наголошував на домінуванні націоналізму в країнах Азії загалом і в східноазійському регіоні зокрема: «Азія сьогодні – це місце найбільшої у світі концентрації недавно пробудженого масового націоналізму…».

Московська гібридна агресія проти України. Ця умова є вже традиційною для України й традиційно визначає одну з основних ліній не тільки збройного, але й світоглядного протистояння з Московщиною. Позитив сьогоднішнього збройного протистояння з нею полягає в тому, що воно для значної кількості українців розставило крапки на «і» у їхніх світоглядних орієнтирах.

Серед основних внутрішніх умов можна відзначити олігархічний уклад економічного та суспільно-політичного життя держави, зовнішнє управління нею та її інституційне ослаблення.

Залежність політичного процесу від олігархічного укладу економіки є основним гальмом цивілізованого загалом і національного та соціального зокрема розвитку Української держави. Захопивши державу, великий олігархічний капітал в Україні яскраво демонструє свою соціальну безвідповідальність. Прагнення до збільшення надприбутків будь-якою ціною призводять до запровадження низьких соціальних стандартів життя, високого рівня бідності, безробіття тощо. З уваги на космополітичний характер олігархічних угруповань в Україні зовнішня економічна політика їхніх ставлеників у вищій державній владі носить компрадорський характер, а у внутрішній політиці їхні дії, окрім всього іншого, спрямовані також на нівелювання української національної ідентичності.

Зовнішнє управління. Протягом всього періоду Незалежності Україна так і не набула повноцінної суб’єктності в міжнародних відносинах і натомість весь цей час була об’єктом впливу інших держав і значною мірою перебувала та надалі перебуває під їхнім зовнішнім управлінням. З цього приводу 2005 р. З. Бжезінський обурювався: «У мене викликає подив, що іноземний посол – я підкреслюю, іноземний посол, – проводить в Україні прес-конференцію для того, щоб схвалити рішення щодо змін в українському уряді, начебто це його справа – визначати, що має і чого не має робити керівництво Української держави».

Отож цей фактор визначає надзвичайну вразливість української внутрішньої політики і її залежність від геополітичних коливань. Для прикладу, зі зміною особи президента в США з республіканця на демократа можна очікувати на політику поборювання цією державою правих рухів у світі, в т.ч. й на прояв антинаціоналістичних тенденцій та нівелювання національної ідентичності і традиційного способу життя в українській внутрішній політиці. Адже Дж. Байден демократ і у властивому для його партії дусі декларує захист інтересів маргінальних суспільних груп, меншин тощо. Й така політика може нав’язуватися українському керівництву – поборювати український націоналізм, толерувати сексуальні меншини, йти на зустріч агресивним вимогам країн-сусідів щодо ще більшого розширення прав їхніх етнічних меншин за рахунок прав титульної української нації.

Інституційне ослаблення держави, на нашу думку, це одна із найвиразніших тенденцій останнього часу у внутрішній політиці України. І вона є дуже загрозливою, оскільки держава, по суті, і являє собою систему інституцій. А якщо вони слабнуть, то слабне і сама національна держава. В такому разі постає вагома загроза для самого її існування. Можна назвати десятки прикладів, коли та чи інша суспільна група, захищаючи свої інтереси, тисне на владу і та відступає. А це означає, що або владні інституції не завжди ухвалюють правильні рішення в процесі управління державою і це вразливо зачіпає різні верстви населення, або ж, навіть ухвалюючи вдалі рішення, вони на будь-який тиск реагують відступом. Одне і друге свідчить про їх слабкість – професійну й авторитетно-легітимну.

Одною із головних причин деінституалізації держави є недолуга кадрова політика сформованого протягом останніх декількох років політичного режиму Володимира Зеленського. Домінуючий в останніх парламентських виборах популістичний тренд, що державою можуть управляти не досвідчені та освічені люди, а набрані прямо таки з вулиці «слуги народу», призвів до профанації та примітивізації самого розуміння держави.

Лінії ідеологічного протистояння. Політичне протистояння генерується реальними обставинами, а не теоретичними дискусіями. Натомість теоретичні конструкції його обґрунтовують, надають йому світоглядної презентабельності. На це свого часу влучно вказував один із провідних ідеологів ОУН Степан Ленкавський, аналізуючи у своїй доповіді на ІІ конференції ЗЧ ОУН причини внутрішньої організаційної дискусії.

Умовно лінії ідеологічного протистояння можна поділити на основні, продиктовані актуальними внутрішніми і зовнішніми впливами на українське суспільно-політичне життя, та периферійні, що є вже актуальними для інших суспільств, в силу різних причин ще не набули такої актуальності в Україні, але потребують уваги, бо зі зміною обставин потенційно можуть впливати на становище нації і держави в найближчому майбутньому.

Периферійні лінії протистояння умовно можна класифікувати на реально-політичні та філософсько-світоглядні.

Перші із них, це ті що вже здійснюють вагомий вплив на західні суспільства, але ще неактуальні, чи мало актуальні для України. Наприклад, проблеми расового чи іммігрантського протистояння. Поки в Україні триває війна на Донбасі, вона є непривабливою для іммігрантських потоків. Однак з часом ситуація може змінитися і її очікуватиме новітня, але вже африкансько-азійська, колонізація та прояви так актуального для Західної Європи і Америки антибілого расизму. Й Україну тоді очікуватиме та неприваблива картина, яку у своїй відомий праці «Німеччина сама себе руйнує» описує Тіло Сарацин. Іммігранти не хочуть працювати, не хочуть вчитися, живуть лишень за рахунок державного соціального забезпечення, зневажають місцеву культуру, створюють свої етнічні анклави, антисоціальною поведінкою значно піднімають рівень криміногенності у суспільстві, загалом прямо й опосередковано впливають на його фізичний, освітній і моральний занепад. При цьому, зауважує Т. Сарацин, «прагнення Німеччини зберігати німецький характер таврують як вияв тупих національних почуттів». Прогноз автора моторошний: «Німеччина не загине наглою смертю. Вона згасне разом з німцями і з демографічно зумовленим виснаженням їхнього інтелектуального потенціалу. Німців у Німеччині стає дедалі менше, а інтелектуальний потенціал підупадає ще швидше».

Натомість філососфсько-світоглядні ідеологічні лінії є виявом пошуків західними суспільствами відповідей на ті виклики, що їх формують глобалізація і постмодерн. Якоюсь мірою уявлення про них може дати праця О. Апостол «Посткласичні ідеологічні трансформації», до якої відсилаю читачів. В сучасній доктрині українського націоналізму також, очевидно, мають бути представлені нові ідеологічні конструкції з уваги на зміну глобальної парадигми суспільного світобачення.

Основними лініями ідеологічного протистояння є антиглобалістська, антиліберальна, антиімперська, антиолігархічна, суверенно-протодержавницька.

Антиглобалістська, на нашу думку, мала б реалізуватися у розвінчуванні планів корпоративної глобалізації, суть якої полягає в тому, що транснаціональні компанії намагаються підпорядкувати собі уряди і фінансові системи всіх країн світу. Як влучно з цього приводу зазначає канадський професор Джон Макмартрі у передмові до книги Уейна Елвуд «Глобалізація» – «перетворити потреби транснаціональних корпорацій в абсолютні правила, яким зобов’язані підкорюватися обрані уряди всіх країн».

Сам автор цього дослідження У. Елвуд на конкретних цифрах демонструє ту згубну антинаціональну політику МВФ та Світового банку, що є інструментами захисту інтересів міжнародних корпорацій, що мало б усвідомити сучасне керівництво Української держави. Так, зокрема, цифри по всіх державних і приватних позиках, які отримали протягом 1998-2002 рр. країни, що розвиваються, говорять, що вони заплатили на 211 млрд. $ більше, аніж отримали нових кредитів за той же період. Залізши у такі борги, ці країни, щоби мати змогу виплачувати тільки відсотки від кредитів, змушені були врізати державні видатки на освіту та охорону здоров’я. В результаті їхнє населення ітелектуально деградувало і швидкими темпами вимирало.

Антиліберальна лінія тісно пов’язана із антиглобалістською, оскільки лібералізм став світоглядним підґрунтям антинаціонального спрямування глобалізаційних процесів. Як вказує з цього приводу український науковець Н. Ігнатович, творці поширеної з 90-х років ХХ ст. ідеології глобалізму, що обґрунтовувала процес пристосування незахідного світу під інтереси Заходу і передусім США, намагаються видати «свої особливі національні інтереси, які дуже часто суперечать інтересам інших країн, за загальнолюдські інтереси, за втілення певного універсального, майже морально-етичного канону». Цілком очевидно, що такий неоліберальний підхід фактично розриває з принципами класичного лібералізму.

Антиімперська лінія найбільшою мірою носить антимосковський характер. Однак не виключно такий, бо в умовах військового протистояння з Росією і ослаблення держави активізувалися імперські аспірації також з боку Польщі та Угорщини. Добрим методологічним інструментом для розуміння такого протистояння є теорія британського науковця Роджерса Брюбейкера про «боротьбу тріади націоналізмів» в країнах постсовєтського простору – т.зв. «націоналізаційного націоналізму» новопосталих держав з етнічними націоналізмами меншин колишніх метрополій та зовнішніми націоналізмами тих держав-метрополій. При цьому колишні держави-метрополії успішно використовують свої національні меншини в Україні у якості інструментів впливу на її зовнішню та внутрішню політику. Очевидно, що для реалізації своїх, а не українських національних інтересів.

Антиолігархічна лінія мала б генерувати зусилля щодо того, аби світоглядно й, що головніше, предметно-технологічно, знайти вирішення найголовнішої проблеми української внутрішньої політики – як розірвати замкнуте коло взаємозалежності української політики від олігархічного укладу економіки: олігархічні групи окупували українську державу, економічно її грабують, награбовані ресурси вкладають в політику, стають монополістами політичного процесу, у кожних виборах знову отримують владу і продовжують грабувати та руйнувати національну державу.

Суверенно-протодержавницька – спрямована на нейтралізацію згаданого вище зовнішньо-управлінського впливу. На нашу думку, цьому значною мірою має сприяти трансформація сучасного українського націоналізму з революційно-руїнницького та етнічного в конструктивно-державницький і державний.

Відмінність між двома останніми термінами насправді означає етапність подальшого розвитку ідеології націоналізму – її перетворення з ідеології розрізнених партійних політичних сил, що навіть між собою змагаються за вплив на державну владу, в метаідеологію, що є сутністю національної державної влади.

Азійський вектор. Реагуючи на тенденцію зміщення центру геополітичного домінування до Азії та використовуючи факт наявності етноцентризму в усіх сферах життя азійських суспільств, українській націоналістичній доктрині варто мати в своїй структурі також відповідний вектор напрацювань. Тим більше, що вони можуть базуватися на історичній традиції та спільних політичних і економічних інтересах. Прикладом цього може слугувати історія успішної співпраці українських націоналістів з японськими антикомуністами напередодні і після Другої світової війни.

Самовдосконалення сучасного українського націоналізму. Вважаю за доцільне окремо визначити лінію, спрямовану на внутрішнє удосконалення доктрини і практики сучасного українського націоналізму. Умовно і, можливо, дискусійно її можна було б означити термінами «автопротистояння» чи «автокемпінг». Етимологічно їх слід розуміти як само-протистояння, чи як боротьбу в собі (від нім. Kampf).

Під цим вбачаю бажані зусилля націоналістичного руху щодо того, аби:

а) позбутися надмірної ретроорієнтації. Історія має бути тлом і самозрозумілоюю істиною, що приймається за визначенням і без дискусії. Вона, очевидно, повинна бути епіцентром наукових дискусій, може бути складником партійних політичних програм, однак не повинна бути епіцентром політичних змагань;

б) позбутися постсовєтської профанації націоналізму у засобах і методах його поширення (а чи й свідомої спекуляції). Не може бути нічого брутальнішого, аніж вшанування Провідника ОУН Степана Бандери і річниць УПА методами вшанування Лєніна і Совєтської армії. Ще можна зрозуміти, якщо такі методи практикують діячі, які стали продуктом совєтської системи виховання. Однак, коли їх активно використовують представники покоління, становлення якого припало на час Незалежності, то мимоволі постає застереження, що націоналізм для них виступає не як самодостатня світоглядна система з глибинною націоцентричною філософією, а як технологічний інструмент отримання влади та зиску від неї;

в) позбутися спекулятивного використання націоналізму в якості інструменту виконання чужих сценаріїв і сценаріїв дискредитації його ж самого. Серед них не слід виключати і сценаріїв його принципових внутрішніх та зовнішніх ворогів – олігархічних груп, зовнішніх чинників північно-східного і західного напрямку та гібридних проектів поєднаного внутрішньо-зовнішнього впливів.

Щодо олігархічних груп, то механізм поетапного опанування політичного простору України, що включав і підпорядкування своєму впливові політичних партій, детальніше розкрито у моїй монографії «Соціально-консервативний наіоналізм». В той же час поза її межами залишився конкретизований виклад цієї теми в розрізі націоналістичного сегменту, оскільки для цього бракує відповідної аргументаційної бази. Очевидно, через відповідний проміжок часу таке завдання стане під силу майбутнім дослідникам, коли їм буде відкрито доступ до відповідних архівів українських спецслужб.

Але вже сьогодні учасників націоналістичного руху має насторожувати апробована схема підпорядкування однієї із партій, впливової в 90-х роках ХХ ст. й невпливової з нижче означених причин сьогодні: використовуючи фінансові труднощі в її керівництво проникає представник впливового бізнесу – через деякий час він стає на її чолі і поступово перетворює партію на бізнесовий політичний проект – вливаючи в нього значні кошти, доводить його до рівня презентабельної конкуренційності – партія посилює лідерські позиції в націоналістичному середовищі і гуртує його навколо себе – від імені об’єднаних націоналістичних сил бізнес-менеджер партії пропонує свої послуги політичному проекту ліберального спрямування в обмін на декілька місць в його передвиборчому списку – партія вливається у такий проект і через деякий час її позиції в політичному процесі закономірно обнулюються й вона зникає з переліку впливових політичних сил.

В підсумку можемо констатувати, що сучасний стан українського націоналістичного руху слід визнати як кризовий – стагнуючий у доктрині і невпливовий у політичному житі. Він яскраво дисонує із загальноєвропейським явищем ренесансу націоналізму. Динамічного імпульсу для виходу його із такого стану може дати системна відповідь на ті основні виклики, які для життєдіяльності української нації, і його самого як інструменту її захисту, постають у зовнішньому оточенні та внутрішньому житті.

Олександр СИЧ,

доктор політичних наук

Опубліковано Аналітика.