Між Богом та кесарем: маркери сучасної української ідентичності

Один із керівників «ДНР» – із типовим українським прізвищем на -нко (Захарченко). Та і взагалі серед російських окупантів та проросійських бойовиків значна кількість українських прізвищ. Вони українці? Натомість серед хлопців під українськими прапорами – у багатьох прізвища на -ов, російська мова та російська поп-музика в навушниках. Українці. Як окреслити межі української ідентичності і де вони проходять? Спробуємо тут згадати ті із них, які часом викликають певну конфронтацію, є «больовими» точками.

Мова. Дуже важливий маркер, який, однак, має свої нюанси. Кожна мовна система є особливим баченням, сприйняттям світу навколо. Вона ж є ключем до опанування культурним масивом окремої національної (етнічної) спільноти. Але. Автори, які писали, пишуть польською, російською, латинською, іншими мовами – однозначно виключаються зі сфери українства? Юрій Дрогобич-Котермак, Микола Гоголь? Леопольд фон Захер Мазох, М. Арцибашев? А як бути із таким явищем як «суржик»? За неокресленістю емоційно забарвленого терміну ховаються абсолютно різні явища. Східні та південні діалекти української мови із більшим чи меншим вкрапленням російської, арго, обсценної лексики. Низький рівень освіти. Намагання зберегти свою українську ідентичність серед агресивного російськомовного оточення. Певно «суржик» варто розглядати як українське підпілля в іншомовному просторі, яке варто не поборювати, а підтримувати, вивчати й «підтягувати» до українського літературного рівня. Так само невизначеною є роль регіональних діалектів, говірок, які, з одного боку, є джерелом збагачення загальноукраїнської мови, з іншого – перешкоджають загальноукраїнській самоідентифікації та взаєморозумінню. Жарти з приводу нерозуміння російськими військовими закарпатського діалекту – це водночас і констатація того факту, що українець, приміром, Ізюму, потрапивши десь у Сойми чи Міжгір’я матиме проблеми як із комунікацією, так і з ідентифікацією себе та оточення. І водночас українська мова не є маркером абсолютним. Довелося чути від наших військових випадок, як на радіохвилях ворога чули переговори галицьким діалектом. Є і українофони, які не сприймають мешканців інших регіонів України.

Расово-антропологічний тип. Українців, попри певну зовнішню відмінність залежно від регіону, все ж прийнято обмежувати європеоїдним типом. Звісно, ще за часів Русі відбувався процес змішування (чорні клобуки, половці, кримські татари), але домінантою на рівні «свій – чужий» сприймається саме тип європеоїдний. Свій внесок вносять популярні нині генетичні дослідження. Теза, що українцем є будь-хто, хто себе таким вважає або має українське громадянство викликає дискусії в українському патріотичному просторі. Українець може їсти суші, займатися карате, жити в Йокогамі, але від того чи ідентифікуватиметься він як японець самою японською спільнотою? А якщо робить те саме, але живе в Україні? А якщо японець живе у Жмеринці, їсть вареники і виготовляє бандури – чи став він українцем? А якщо кореєць живе у тій же Жмеринці, носить джинси, їсть гот-доги, кладе асфальт і спілкується українською? Хто він? Яка ідентичність в українських мулатів, які виросли в неповних сім’ях або дитячих будинках і про африканські мови бамбара й манінка ніколи не чули? Окрема, як у шаві-каці («чорних грузинів») в Абхазії?

Власні імена. Дивує, що новітня українська незалежність майже не торкнулася українізації прізвищ. Переглядаючи козацькі реєстри натрапляємо там на етнічне визначення («Москаль», «Гасан Татарин»), але загальною тенденцією в них є українізація. За часів Перших визвольних змагань та подальшої нетривалої політики «коренізації» прізвища українізувалися досить масово – Петрів (Петров), Греків (Греков), Алмазів (Алмазов) тощо. Проте за новітніх часів, навіть в 2014 році, коли був сплеск антиколоніальних настроїв, цього помітно не було. Прізвище втратило свою ідентифікуючу функцію. Натомість таку функцію отримали військові «позивні», «псевда» націоналістичних організацій та нікнейми в соціальних мережах. Щодо імен, то тривалий час зберігалося правило ще радянського періоду про українізацію імен в офіційних україномовних документах («Данило», «Михайло»), натомість нині відкрито шлях до русифікації, коли батьки можуть записувати дитину як завгодно. Варто згадати і про спроби повернення до слов’янських імен, які вийшли з ужитку або ж творення нових імен «під старовину» – Богумир, Живосил, Вогнеслав тощо. Проте широкого поширення цей рух не отримав.

Релігійний чинник. «Росіянин – значить православний». «Чеченець – значить мусульманин». Щодо українців, то можна говорити про ті релігійні маркери, які асоціюються із українством, а є такі, які цього зв’язку у масовій свідомості не викликають. До найбільш впізнаваних належать київська традиція християнства (православ’я, греко-католики), деякі новітні форми язичництва. Атеїзм та агностицизм також вважаються як прийнятні форми. Далі відстоять вже певною мірою закорінені протестантські традиції (Українська лютеранська церква, частково євангельські християни-баптисти), РКЦ. Ще далі – новітні протестантські рухи, мусульмани, буддисти, кришнаїти, Свідки Єгови, мормони. Серед деяких релігійних громад національний чинник тією чи іншою мірою свідомо нівелюється. Проблема у виборі пріоритетів, виключності й несприйнятті історії власного народу – як органічної складової релігійної картини світу, що чітко присутнє в церквах київської традиції християнства. Асиміляційний вплив деяких фундаменталістських протестантських течій не менший за руйнівним впливом, аніж русифікація в церквах московської традиції. Інколи ці дві тенденції сполучаються.

Щодо релігії, то в протистоянні зовнішній загрозі закладено давній конфлікт ще як мінімум ХVI століття, який намагається гальванізувати Росія. Варто російському православ’ю визнати ПЦУ, як у Києві на богослужіннях офіційно поминатиметься Патріарх Кирил, як предстоятель церкви, зазначеної у диптиху. Хоча значна частина українців покинула УПЦ МП саме через це поминання.

Звідси – вагомість українського в ситуації суспільного вибору, визначення пріоритетів. В українському суспільстві національне (етнічне) часто цілковито витискається цінностями інших спільнот (економічних корпорацій, релігійних громад, субкультур тощо).

Мистецтво, побут. Тісно пов’язані із українською мовою, хоча нею не обмежуються. Щодо музики, то один із українських музикознавців ще років тридцять тому зазначав про неукраїнські ритми в позірно українських піснях. Якщо ґаґаку суто японська музика, як і тувинський горловий спів, то чи буде українською, скажімо, україномовна «Айша»? Що українського в музиці, наприклад, гурту «Братья Карамазови» чи «Врємя і стєкло»? А чи є українським твором «Бійцівський клуб», написаний Чаком Поланіком, який підкреслює свою українську ідентичність (етнічність?) Твори Савенка-Лімонова, у яких йдеться про Харків? Взагалі, є спокуса щось дуже вагоме сприймати за своє (всесвітньовідомий науковець, письменник чи актор), натомість те, що належить до скороминущої, ворожої чи низькоякісної маскультури сприймати за чуже.

Саме в побутовому просторі виявляється етнічність і часом одна може накладатися на іншу, вступаючи в конфлікт. Згадуються два фільми – американський «Пес-привид. Шлях самурая» Джима Джармуша, де традицій японської самурайської етики дотримується афроамериканець, який слухає ґанґста-реп, й італійська мафія, що збирається у китайському ресторані, слухає той самий реп і дивиться американські мультфільми. «Ви обідали в індійському ресторані. Мені теж подобається їхня кухня», – зауважує учасник ІРА, що живе у США (серіал «Коломбо»). Дійсно, знайти український пиріжок (а не гот-дог, шаурму чи хачапурі) – часом проблематично. Ресторан італійської, французької, китайської кухні звучить престижніше, аніж ресторан кухні української. А вишиванка, виготовлена в Китаї? Школа японського айкідо чи китайського тайцзіцюань в Україні? Українка Іваненко в кімоно у чайному будиночку за чайною церемонією і з хайку на стіні? Де межа між запозиченням і розчиненням власної культури в культурі іншій? Чиїм маркером буде опанування японського айкідо в кімоно й хакама із вивченням творів Моріхея Уесіби та Койчі Тохея? Авторського стилю Бойового Гопака Володимира Пилата, єврейської Крав-Маги чи вправляння в класичному англійському боксі?

Належність до західної (євроатлантичної) цивілізації. Проте розуміння цієї цивілізації може бути різним. Включеність до євроатлантичних структур, пропагування ліберальних цінностей? Чи апеляція до консерватизму й традиціоналізму, де Местра, Морраса, Еволи? Ідеологічна складова. Націоналіст – це той, хто читає. Українець, який не читав Шевченка й Донцова – аналог німця, який не знає творів Гете й Шіллера. Хоча, звісно, тотальний Гомер Сімпсон притаманний і німецькому бюргеру.

Територія. В сучасних мегаполісах, що прагнуть до уніфікації, виникає ситуація, коли українець може вважати за свого – українця, який живе в іншій державі десь за океаном і не сприймати за такого ж свого сусіда, який мешкає за стіною в сусідній квартирі, але існує в рамках інших культурних, естетичних та етичних цінностей. Тому перспективною є ідея, яку осмислює та впроваджує УГКЦ – творення глобальної мережі українського простору, який стоїть вже понад державами, хоча і має прив’язання до конкретного історично сформованого простору. Ілюстрацією тут є образ річки в закордонних українців.

Актуалізація та зникнення «місць пам’яті», виникнення нових, творення кількарівневої сакральної географії – Київ, Канів, Хортиця… Лисоня, Крути, Базар… Саут-Баунд-Брук… Дебальцеве, Іловайськ… Деякі з таких локальних місць можуть остаточно зникати (затоплені та покинуті села, зруйновані пам’ятки культури й історії), деякі (Холодний Яр) актуалізуватися із часом. Найбільше знищує національну ідентичність інтернаціональний стиль офісних, торговельних центрів та спальних районів. Меморіальна табличка на 36-ти поверховому будинку «Тут жив і працював визначний діяч N» виглядає так само недоречно, як меморіальна табличка на вагоні електрички «Харків – Красноград».

Політичні уподобання. Досить важливий маркер. Українець аж ніяк не асоціюється із прибічником НБП чи РНЄ, «Русского блока» чи, наприклад, «Хізб-ут-Тахрір». Ким тоді є населення теренів із виразно шовіністичною орієнтацією, але такі, що мають ті чи інші українські маркери – Кубань, Вороніжчина? Тип малороса (із самоідентифікаціями «українець») присутній в російському шовіністичному політикумі – Лисенко, Савенко-«Лімонов» та інші.

Обрядові чинники – такі, що найдовше тримаються в побуті і пов’язані із народженням, весіллям, похороном. З огляду на урбанізацію та сегментацію суспільства – суспільна регламентація та підтримка обрядів, звичаїв послаблюється. Найдовше звичаї та обряди зберігаються у похоронній сфері.

Сім’я та система виховання. Область, на яку нині ведеться потужний наступ. Моногамна родина із освяченим в церкві шлюбом поступається місцем тимчасовому співжиттю і навіть розмиванню статевої ідентичності.

Сфера дозвілля – англійська та російська мови (як й інші) одразу виводять за межі власної культури. Рятує тут українізація, хоча деякі культурні продукти попри іншомовність можуть бути включені до українського (чи прикордонного) сегменту, наприклад популярна свого часу комп’ютерна гра-стратегія «Казакі», де серед юнітів є українські персонажі та події української історії.

Знання української історії і сприймання її як своєї власної, відчуття пов’язаності із діячами давнини. У свідомості можуть існувати варіативні історичні моделі. Так в Японії попри офіційну легітимність «революції Мейдзі» наявне і певне замилування супротивниками – самураями-заколотниками. У США вистачає прихильників і північан, і південців, навіть у Великій Британії є прихильники страченого за часів Англійської революції короля Карла І. Загалом такі тенденції присутні і в Україні. Маємо, зокрема, на увазі, переосмислення ролі Яреми Вишневецького та Богдана Хмельницького, Коліївщини.

Ментальність – як сукупність схожих для тієї чи іншої етнічної (національної) спільноти уявлень, реакцій.

Дія в інтересах України. Критерій розрізнення між замилуванням минулим (патріотизм) та чином в інтересах нації (націоналізм).

Як наслідок – все виразнішою стає утопія, де відсутні сім’я, раса, нація, стать, панує єдина уніфікована мова, а етнічність запроторена до музеїв. Люди із чіткою релігійною, статевою, етнічною, національною самоідентифікацією загнані до різноманітних гетто чи оголошені «небезпечними для суспільства». Є така маловідома атиутопія Василя Кожелянка.

Щодо християнства, то вся історія Божої спільноти має чітку спрямованість на захист власного ідеологічного, культурного, побутового, етнічного простору (досить жорсткі закони щодо іммігрантів – приходьків, відділення дружин-неюдейок за часів повернення з вавилонського полону). Апостол Павло зауважує, що у Христі «немає ні елліна, ні юдея», тим самим наголошуючи на тому, що Христова жертва має універсалістський характер і не стосується лише єврейського народу. Тому Христос і зображується різними народами із прив’язкою до певного етносу, оскільки Христове вчення сприймається крізь власну культуру.

Варто, отже, виділити кілька рівнів української ідентичності, як кількісні, так і якісні. Різні маркери цієї ідентичності різною мірою сприяють чи перешкоджають ідентифікації українця (українки).

Є твердження, що без свідомого плекання національної ідентичності в еміграційному середовищі асимілюється третє покоління. Всесвітня мережа Інтернет, можливість подорожувати дають можливість уповільнити або й нівелювати цей вплив взагалі.

Традиції вимирають, взаємодіють, породжуючи нові, але, так само, можуть відроджуватися. В процесі подальшої глобалізації саме етнічні та національні ідентичності здатні протистояти справі злиття народів із їхньою уніфікацією і встановленням царства Антихриста. Серед точок опору – зокрема актуалізація різних елементів національної ідентичності.

В’ячеслав Труш

Опубліковано Аналітика.