Україна зазнала непоправної втрати на спортивному фронті.
Помер відомий українець з Канади Данило Мигаль. Йому було 68. Прикро, але для широкого українського загалу цей чоловік незнаний. Свій чин або правильніше сказати – подвиг – він здійснив далекого 27 липня 1976 року, на Олімпійських іграх у Монреалі.
Тоді, під час напівфінального поєдинку між нині неіснуючими так званими СССР і НДР, 20-річний Данило зумів прорватися на поле. У вишиванці, з небесно-золотим стягом у руках, він став танцювати гопака, вигукуючи при цьому: «Свобода Україні!». Таке ж гасло було й на величезному банері, що його розгорнули українці на трибуні, і на футболках близько півтори сотні українців. Футболки ті мали кожна певну літеру. Молодь сиділа у відповідному порядку, щоб можна було прочитати. Діялося впродовж декількох хвилин. Відтак, поліція вивела Данила, що сховав прапор за пазухою, за межі поля.
Завдяки Данилові мільйони людей у світі, які спостерігали за Іграми, дізналися тоді про Україну, що перебувала в кігтях Московії, про її символи і прагнення. «Мені було важко збагнути, чому українські спортсмени повинні виступати під чужим прапором. Це несправедливо, адже на честь їхніх звитяг в небо мав підніматися саме синьо-жовтий. Також я розумів, що за Олімпіадою стежить увесь світ і це чудова нагода заявити про незалежність України», – наголошував українець.
Син українських емігрантів із Галичини народився 28 грудня 1955 року в Тандер-Бей, штат Онтаріо. Його батько, Богдан Мигаль, закінчив львівський медуніверситет, після чого лікував вояків дивізії «Галичина». Із приходом «визволителів» змушений був залишити Батьківщину. Мати, Вікторія-Анна Балабух, працювала медсестрою. Їхні діти знали хто вони: молитва, мова, традиції-звичаї, Спілка Української Молоді…
Згодом Данило працював журналістом на радіо та телебаченні, дописував у місцеву газету. То ж не міг оминути Олімпіаду у своїй країні. Разом із друзями сумівцями подався за півтори тисячі кілометрів од рідного міста, щоб уболівати за українців, яких у складі репрезентантів так званого СССР було чимало. Зокрема, за футбольну збірну тоді виступали Віктор Матвієнко, Стефан Решко, Віктор Звягінцев, Володимир Трошкін, Михайло Фоменко, Анатолій Коньков, Леонід Буряк, Володимир Веремєєв, Віктор Колотов, Володимир Онищенко та Олег Блохін. Тренували команду Валерій Лобановський й Олег Базилевич. Очевидно, що то була збірна України, а не імперії під вивіскою СССР.
Тоді справа не обмежилася вибігом Данила на поле. Напередодні гри сумівці прийшли під офіційну будівлю Ігор, перед якою майоріли прапори країн-учасниць. Його молодший брат Андрій зірвав совєцьку ганчірку, яку відразу спалили. У такий спосіб молоді українці з Канади протестували проти репресій в Україні.
Цікаво, що коли Данило Мигаль прорвався на поле, збірна так званого СССР поступалася німцям – 0:2. Після цього Віктор Колотов забив гол і скоротив відставання до мінімуму. Перебіг подій на полі докорінно змінився й українці, а було їх на полі 9, себто, майже вся команда, могли й уникнути поразки. Після матчу журналісти намагалися спровокувати тренера Базилевича, мовляв чин Данила позитивно вплинув на команду і вона стала діяти вельми вдало. Але помічник Лобановського ані пари з вуст. Звісно, пройшов розширений інструктаж спецслужб перед виїздом за кордон, тим паче, за океан. Відомо, що у складі тодішніх спортивних та й інших делегацій, які виїжджали за межі імперії, «гебні» не бракувало. Всі ці голови делегацій, їхні помічники, координатори, представники ЗМІ тощо.
Тоді, в Монреалі, сталася ще одна знакова подія, про яку твердить українець із З’єднаних Штатів Америки Тарас Яворський. Перед поєдинком збірної цього так званого СССР, іншого, не супроти німців, коли звучав так званий гімн комуністичної імперії, група вболівальників з української діаспори, десь близько півтори тисячі осіб, яка розмістилася відразу за лавою запасних, стала співати «Ще не вмерла Україна». Валерій Лобановський, за спиною Базилевича, схвалив їхній чин, піднявши вгору великий палець. Також, після гри тренери та гравці підійшли до українських уболівальників і подарували їм сувеніри. Свідчення вельми цікаве, бо вітання й подарунки людям, які заглушили імперський гімн співом національного, не минулися б безкарно.
Також подейкували, що футбольні однодумці Лобановський і Базилевич всюди возили із собою приймач «спідолу» і за першої-ліпшої нагоди слухали «Голос Америки». І про це достеменно не знати. Але, відомо напевне, що Лобановський ніколи не послуговувався українською мовою. Працюючи в газеті «Український футбол», я не раз і не два бував на його прес-конференціях, слухав інтерв’ю, розмови із фахівцями, гравцями. Жодного разу я не чув від нього українського слова. Навіть коли до нього зверталися солов’їною, у відповідь він неодмінно «какав». Так само добре відомо, що певний період часу він був у лавах злочинної СДПУ (о). Річ ясна, його втягнули туди власники «Динамо» та й цієї так званої партії брати Суркіси. Для рейтингу. Зрештою, для чого б не було, але тренер має і таку ганьбу за собою.
У так званому Совєцькому Союзі ніхто тоді й гадки не мав про випадок у напівфіналі Олімпіади. Мовчали всі: спортсмени, тренери, журналісти. Ще б пак. Натомість, Данило Мигаль умить набув популярності не лише в Канаді. Його чин висвітлювали українські видання за кордоном, наголошуючи, що хлопчина «із Тандер Бей своєрідно вдарив по колоніальній політиці Кремля».
Поліціянти тоді не лише вивели його за поле, а й затримали на декілька годин. Згодом, встановивши особу, звільнили без жодних звинувачень. Посприяв Андрій Бандера, син Провідника, який був акредитований на Іграх як журналіст. Допомогла популярність Андрія як громадського діяча, організатора чисельних акцій і протестів на захист політичних і релігійних українських в’язнів Кремля. Як пізніше згадував Данило, разом із Андрієм його визволяв український адвокат Любомир.
Мрія Данила побувати на історичній Батьківщині здійснилася 2017-го. А 23 серпня 2022 року, на День державного прапора, його історичне знамено підняли перед поєдинком донецького «Шахтаря» і харківського «Металіста», на знак відкриття нового футбольного сезону. З-поміж тих, хто піднімав легендарний стяг, був учасник матчу в Монреалі Олег Блохін, що потім вступив до так званої комуністичної партії Совєцького Союзу, компартії України, СДПУ (о), «Батьківщини», опоблоку «Не так!». Перелік цих «українських» сил вражає. А ще, Блохін відомий ганьбою, коли в часі Революції Гідності обурювався, що через події на Майдані не може повести своїх дітей «на йолку».
Лобановський, Блохін, Усик, Андрій Шевченко та деякі інші знаменитості із «підгулявшим» щодо українськості минулим вельми затьмарюють за популярністю звичайного українця Данила Мигаля, який народився далеко на чужині, але ніколи не важив Батьківщиною.
До кінця життя переймався Україною, часто телефонував, співав, колядував у телефонну трубку. Мріяв побувати у Львові на поєдинку «Карпат». Виступав у гурті «Журавлі», на концерті якого друзі бачили його востаннє. Тоді збирали кошти для України.
Важко хворів. Жив у містечку Лаппе (Онтаріо). Видко, кепський інтернет і мобільний зв’язок там завадили вчасно викликати швидку. Тіло Данила виявили поліціянти.
Григорій Жибак
