Княже місто. Найстаріше. Одне із найважливіших у Галичині. Осередок українського культурного та духовного життя. Щойно переступив нинішній кордон і ось воно, за лічені кілометри. Так близько від України! Але вже за цим кордоном…
Тут усе поруч. Сян. Центр. Історичні та духовні споруди. Пам’ятники. Такий собі музей просто неба. Найперший подив – Швейк із своїм псом. Бронзовий, у самісінькому середмісті. З якого дива така честь? Він, мовляв, знаковий для Перемишля. Не одну гальбу пива тут випив. А як же тоді чисельні відомі випускники знаменитої української чоловічої гімназії, духовні та громадські діячі? Чим цей Швейк переважив їх? Лише одним: вигідний для сучасної польської історії, яка так натхненно «змиває пивом» все українське.
Обмежений термін перебування у Перемишлі зосередив увагу на найбільш знакових місцях. Із Марією Туцькою, головою Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі, зустрічаємося у самісінькому центрі міста. Розговорилися.
«Ось наша гордість!», – вказує рукою пані Марія на унікальний будинок із вежею, який навіть з-поміж інших чисельних історичних споруд Перемишля виокремлюється особливим стилем, вабить якоюсь таємничістю, чимось рідним. Український Народний дім, зведений на березі Сяну коштом місцевої громади ще у 1904 році, тільки сім років тому повернувся до неї. Тепер уже як у власність української меншини.
Столярні верстати, скрині, бамбетлі, унікальні, ручної різьби, меблі та рами, предмети господарського вжитку, світлини та ікони – всі ці свідчення українського життя, ніби спомин на дотик, зберігаються у будівлі. Де їхні власники? За що?
Споруда чимала, із метровими мурами, височенними приміщеннями нині відновлюється. Триває капітальний ремонт. У планах чимало напрямків її використання. Адже, окрім українського життя, треба ще й дбати про утримання. Величезні вітрини першого поверху у плакатах Лемківської ватри, традиційної, 36-ї за ліком, яка відбувалася наприкінці липня у Ждині.
Під’їжджає вантажна автівка. Із будівельними матеріалами. Дивне співпадіння: за якихось 50 метрів – мерія міста. Саме цього дня святкують День поліції Перемишля – оркестр, різноманітні підрозділи у парадних мундирах, прапори. А тут кипить робота. Над відновленням Українського. Хлопці у робах, говір яких позначений радше лемківським, ніж польським акцентом, розвантажують авто. Лунають польські марші. Дрібнесенький літній дощ принесла хмара з боку Сяну.
«Ходімо ще до нашої Катедри»,– запрошує Марія Туцька, яка упродовж багатьох років завжди і всьому українському підставляє у Перемишлі добрі плечі, докладає щирі руки.
Ідемо. Бруківкою. До української святині. Катедрального греко-католицького собору Івана Хрестителя. Дощ, хоч літній і не вельми рясний, все ж змушує пришвидшити ходу.
Якби не горбиста місцевість, Перемишль надто схожий на Львів. Площа Ринок звідусіль обрамлена шпилями та вежами. Піднімаємося трохи вгору і перед очі унікальна споруда XVII століття у стилі раннього бароко. Колишній костел єзуїтів. Ще у сиву давнину цісар Йосиф ІІ пропонував її українським греко-католикам під катедру. Відмовились, бо володіли тоді давнім костелом отців кармелітів. Про нього трохи згодом.
Будень, але напрочуд людно. Відразу помічаю заупокійне богослужіння. «Померла в Лондоні наша парафіянка, уві сні, їй було ледве за сорок, зараз мають привезти тіло», – говорить пані Марія. Вражає іконостас. Згодом дізнаюся, що йому понад 300 літ і привезли його із Любачева чверть століття тому. Відомий скульптор Іван Могитич доклав рук і умінь, аби пасував у новому храмі.
Чудовий спів витає до куполів. Неперевершена акустика. Все таке рідне і близьке. Ікони українських святих, з-поміж яких Блаженні владики Йосафат Коциловський та Григорій Лакота, що прийняли мученицьку смерть у комуністичних казематах за Віру і Церкву. Відчуття, що вдома, в Україні, посилюється. Святі мощі колишнього ректора Перемиської Духовної Семінарії, Єпископа-помічника Перемиської УГКЦ Григорія Лакоти перебувають у місті Лева, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Поруч проживають мої рідні, в яких часто зупиняюсь. Не оминаю святиню. Молюся завжди до Блаженного. Зараз я тут. На місці служінь Богові і народу того, про якого італійський священик П’єтро Леоні писав: «На засланні, серед людської мізерії, я зустрів також і правдивих янголів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, який просвічував нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот».
Звідси, понад сімдесят років тому, були вивезені сотні тисяч українців. Скрині-ікони у Народному домі – то їхнє. Ця нелюдська акція «Вісла», у більш вишуканій формі, тривала щодо українців довго. Десять років потому польська влада знову заборонила українським греко-католикам, очолюваним отцем Сильвестром Крупою, проводити богослужіння. Остаточно суперечки розв’язав Іван Павло ІІ під час своєї візитації до Перемишля 1991 року.
Виходимо із храму. Вже не дощить. З-за дзвіниці виглядає сонце. Світить у вічі. Підходимо з іншого боку. Вражають величезні дзвони – святих Івана, Петра та Стефана. Під ними святі Володимир і Ольга, які перебували у старій катедрі українських греко-католиків Перемишля, у костелі святої Терези. Забрали звідтам не все. Монахи-кармеліти, доволі не дружні всьому українському, демонтували 150-кілограмовий хрест, на третину із золота! Змінили купол, аби не нагадував українське…
Та сонячно! Хмари вже десь аж за Сяном. Велично сяє Архикатедральний собор святого Івана Хрестителя Української греко-католицької церкви! Виходять із храму люди: «Слава Ісусу Христу!». Десь між ними, здається, й один із багатьох знаних синів цієї землі, автор музики державного славня України, греко-католицький священик Михайло Вербицький.
Перемишль живе! Княжий! Величавий! Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!
Слава Україні!
Григорій Жибак, УІС із Перемишля
