Останнім часом у колах нової української еміграції поширюється тенденція не визнавати українцями нащадків давніших еміграційних хвиль (тих, хто походить від вояків УНР та переміщених осіб, згідно з визначенням ООН). Таке ставлення є не лише несправедливим, але й шкідливим, бо провокує розбрат в емігрантському середовищі та відсікає від українства тих осіб, які здатні чинити опір потужному масивові російської дезінформації, котра паплюжить усе українське.
Від свого заснування в 1949 році, Об’єднання Українців Франції не втрачало жодної нагоди, щоб протистояти російській пропаганді, – царистській, комуністичній, путінській. Упродовж половини століття нашу організацію очолював професор Володимир Косик. Він був єдиним українцем з французьким громадянством, хто став викладачем славетного французького університету Сорбона. Французька держава возвела його до рангу Лицаря Мистецтв та Літератури, він був професором видавництва YBY, головою наукового товариства Шевченка, він викладав історію у Львівському університеті Івана Франка… Найвагомішою частиною його доробку, поза сумнівом, є вихід у світ численних книжок, написаних українською та перекладених іншими мовами: французькою, англійською, німецькою та навіть російською. Всі ці публікації відновлюють історичну правду та чітко протистоять брехні та інсинуаціям, що мали на меті очорнити Україну та Українців.
Майже в кожному числі франкомовного щомісячника « L’Est Européen » виходила стаття Володимира Косика, що кожним разом сприяла кращому розумінню французами українських реалій та історії. L’Est Européen звертався до французьких політиків, депутатів, сенаторів, численних медіа, зарубіжних амбасад. Це був серйозний, аналітичний, шанований журнал.
Коли Володимир Косик досяг поважного віку та відійшов від справ, на мене впала тяжка ноша відповідальності стати його наступником. Я не є ані істориком, ані викладачем, – лише онуком вояка армії Української Народної Республіки, який оселився у Франції в 20-х роках минулого століття. Оцей дідусь по материнській лінії мене й виховав. Мої батьки народилися в еміграції. Наприкінці 50-х років я став активістом СУМу (Спілки Української Молоді) та дуже швидко — головою цієї організації. У 1962 році ми зорганізували перший літній дитячий табір, метою якого було донести до української молоді наші цінності та ідеали, а також — захистити нашу мову та історію. Відтоді табори в Розе збирають дітей щороку, винятком став лише 2020-ий, через пандемію. У цьому таборі відпочивають багато дітей нових українських емігрантів, але не тільки. У співпраці з асоціацією “Перетинаючи Європу”, ми запрошуємо на відпочинок дітей загиблих захисників України та полеглих на Майдані.
Що стосується Об’єднання Українців Франції, то я досить швидко став його віце-президентом, а отже — співпрацював із Володимиром Косиком. Я щиро пишаюся, що мав можливість спілкуватися з наступником Степана Бандери — Степаном Ленкавським, потім — з Ярославом Стецьком та багатьма іншими постатями з Організації Українських Націоналістів. У 1971 році, під час візиту Брежнєва до Франції, на прохання радянського КДБ мене, разом з чотирма іншими українцями, вивезли з материкової Франції. Час від часу про мене згадували публікації газети “Вісті з України”, – це була найвища нагорода за мою політичну відданість.
У лавах ОУФ перебував світлої пам’яті Василь Сліпак. У пам’ять про нього, зібравши тисячі підписів, ми звернулися до Українського Міністерства Закордонних Справ з проханням надати культурному центрові в Парижі його ім’я. Наше звернення було підтримане. Нещодавно ми дістали згоду Національного банку України вигравіювати пам’ятну монету на роковини загибелі Василя Сліпака, – для цього також ОУФ згуртував підписи сотень Українців з усього світу.
У наших лавах боролася за честь та гідність України незабутня Наталка Пастернак. Багато хто пам’ятає її яскраві виступи на французькому телебаченні. Наталка працювала з політиками та журналістами, з дослідниками та експертами, під час обидвох Майданів вона відкрила Україну сотням пересічних французів, які до знайомства з нею мало що знали про цю далеку для них державу.
Об’єднання Українців Франції регулярно надсилає свої зауваження, протести, відозви Президентові Французької республіки, Міністру закордонних справ, Депутатам Національної Асамблеї, Сенаторам, Керівникам Європейського Парламенту, Очільникам Ради Європи, Іноземним амбасадам та, звичайно, медіа.
Ми організували безліч демонстрацій за звільнення українських політичних в’язнів, проти російської імперської агресії, в заперечення брехливої комунікації Кремля.
Ми є членами Світового Конгресу Українців та Європейського Конгресу Українців.
Тож підсумуємо:
• Чи є ми українцями?
• Чи заслуговуємо “лагідної” форми узурпації, що полягає в зміні однієї літери у назві групи, що не має жодного юридичного існування?
• Чому нам затято прагнуть заподіяти шкоди?
• Кому це вигідно?
Богдан Білогоцький,
Голова Об’єднання Українців Франції
