Д-р Ульріх Буш
Моєю метою є не читання лекції у справі Івана Дем’янюка чи повторна критика США, Ізраїлю і Німеччини за те, що вони спричинилися до більше як 40-річних невимовних страждань і несправедливості щодо Джона. А також – деталей, як Німеччина неправильно поступила з Джоном і близько 30 євреями з Голландії, які були жертвами німецької окупації й стали ними повторно під час протиправного політичного показового процесу. Мені просто хочеться востаннє сказати Джонові «прощай» і попрощатися з ним.
Упродовж останніх трьох років, коли я захищав Джона Дем’янюка, він був центром уваги мого професійного життя, як адвоката по кримінальних справах у Німеччині. Але це ще не все. Було багато чого іншого.
Я ніколи не забуду нашу першу зустріч у в’язниці Стаделгайм в Мюнхені. Він сидів в інвалідному кріслі, одягнений у светрі з дірками та вицвілих спортивних штанах, привезений в’язничним офіцером в кімнату побачень. Ми вперше привіталися й заговорили по-англійськи. Джон знав, що моя дружина, таксамо пані Віра, так як і його дружина, була українського походження. Він запитав мене про мої мовні навички в українській. Цим запитанням збентежив мене бо, незважаючи на майже 40 років спільного життя з дружиною, я був занадто лінивий вивчити цю важку мову. Я завжди дотримувався принципу, що борщ є смачним, але це слово мені занадто важко вимовляти.
Тим не менше, я пройшов тест на знання мови Джоном. Зокрема я міг би легко співати і читати молитви українського католицького богослужіння з самого дитинства, так як мій батько любив молитви східних Церков та їхні пісні. Він часто мене брав по неділях на Службу Божу в українському монастирі, неподалік від мого рідного міста.
Я сказав Джону, що можу молитися українською мовою, але як і все інше “дуже мало”. Він відповів: “Тоді давайте разом молитися: Отче наш”. Я сказав, що це буде добре. І ми молилися «Отче наш» українською мовою. Це було початком проведення нами спільного часу. Ми віддали наше майбутнє під захист і волю нашого спільного Творця. Це був прекрасний спосіб розпочати судову тяганину тому що ми усвідомлювали спільну потребу в тому, щоб скерувати всі зусилля задля того, щоб вижити і побороти сильних ворогів. А саме: помсту, відплату, сліпу лють, підробку документів, шахрайство, корупцію і перекручення правосуддя.
До речі, після проходження першого тесту мови, Джон ніколи не просив мене це повторити.
Правнича битва розпочалася. Вона тривала майже 2 роки, і більш ніж на 90 днів у залі суду. Не було жодних сумнівів у тому, що Джон буде засуджений. Не було жодних як не було сумнівів у тому, що вирок винесено заздалегідь, до початку судового процесу. Засоби масової інформації та прокуратури зробили все, щоб Джон був співмірним із Гітлером і Сталіном. Він, а не Німеччина, раптом нестимуть відповідальність за нацистські вбивства сотень тисяч євреїв і знищення європейського єврейства. Джон був у ролі нацистського вбивця і воєнного звіра водночас.
У квітні 2011 року Іванові виповнилося дев’яносто перший. Тоді відбувся суд в мюнхенському Палаці правосуддя, щоб дати спільну можливість єврейським позивачам висунути дивні і лицемірні звинувачення в історичній ретроспективі на адресу Джона. Але раптом щось сталося під час перерви в судовому засіданні. Джона перевозили коридором і раптом хтось заспівав: «Многая Літа Джон». Це була моя дружина, яка прийшла привітати Джона з днем народження. Але пісня була почута співпозивачами, які кілька хвилин тому прирівнювали Джона до страшного поплічника Гітлера. Буря обурення вибухнула. Як хтось міг наважився побажати довге і щасливе життя, а також співати тому дияволові, що гірший за всіх лиходіїв? В такій тварині не може бути день народження. Такий лиходій повинен висіти на шибениці, а не тішитися здоров’ям на багато років. Саме так виник прес-скандал з великими заголовками у пресі. Голова районного суду попередив мене і наголосив на тому, що він забороняє моїй дружині з`являтися у суді, якщо вона намагається таке повторити.
Моя дружина піклувалася Джоном настільки, наскільки це було можливо в умовах ув’язнення. З її природними даними, особливо завдяки українському гуморі та сміхові, їй іноді вдавалося знечулювати його від болю і горя. Якщо пані Віра говорила з ним і тримала його за руку, можна було бачити посмішку в його очах.
Пісня дня народження і лютої реакції з боку позивачів на цей простий людський жест мав свій ефект. Для нас, Джон безумовно, був не просто клієнт, він став у певному сенсі часткою нашої сім’ї. Ми любили його і відчували відповідальним за нього. Коли він почувався добре, ми почувалися також добре. І коли 12 травня 2011 року став вільною людиною, а також після його звільнення із в’язниці, ми були просто щасливі. Чомусь він завжди був з нами, хоч жив за сотні миль в будинку для старших осіб.
Я повторюю ці слова, бо вони виявляють щось особливе. Джон Дем’янюк був чудова людина, добрий чоловік, прекрасний джентльмен старого покрою. Чим довше ми знали його, тим більше його полюбили. Він сприяв тому, що разом проведений час став багатшим і дорогоціннішим. Доля Джона вказує на те, що апокаліпсис Голокост може повторитися, коли ненависть, помста і розплата є рушійної силою діяльності людей. Мир між людьми і народами може бути досягнуто тільки через прихилъністъ, братерство, справедливість, любов і вирозуміння.
Джон, Ви збагатили наше життя. Ми ніколи не забудемо Вас. До побачення, Джон. Нехай Господь осяє вічним світлом Джона та дасть йому вічний спокій на Небесах. Вічная пам’ятъ!
Переклад з англійсъкої
