16 квітня у Львові відійшов у вічність Валентин Мороз.
Про Валентина Яковича Мороза написано вже досить і досить багато. Його ім’я є у багатьох українських та закордонних енциклопедіях та довідковій літературі. З огляду на це не буду зупинятися на життєписі.
Я познайомився з професором ще у далеких 90-х роках минулого століття. Тоді, будучи школярем, слухав надзвичайно цікаві та змістовні лекції з історії України. Це був час, коли бракувало відповідних підручників для школярів і студентів, тому виклади Валентина Мороза віяли чимось абсолютно новим і давали поштовх до нових пошуків та ознайомлювали з тими сторінками української історії, на які було накладено табу в радянські часи. І досі в домашній бібліотеці маю книгу, куплену у 90-х роках «Україна в ХХ столітті» (Тернопіль, 1992 р.), яка включає п’ять розділів, де Валентин Мороз давав свої дуже оригінальні оцінки подіям ХІХ – початку ХХ ст. Як сьогодні пам’ятаю рядки з цієї праці, які звучали приблизно так: «Дев’ятнадцяте сторіччя було для України епохою втраченого ритму, було єдиним часом в історії, коли Україна як духово-політичний організм втратила власну лінію й користувалась копіями чужих рухів та концепцій. “Самостійна Україна” Миколи Міхновського і діяльність його середовища в цілому означала початок нового ритму й відновлення власної лінії».
У 1990-х – на початку ХХІ ст. Валентин Мороз втілював у життя свою давню мрію – писав історію України ХХ століття. Покликаючись на багатьох істориків, які працювали у минулому столітті, зокрема Романа Млиновецького (справжнє прізвище Бжеський), Валентин Мороз наголошував на тому, що він хоче написати і все-таки видати працю під назвою «Україна у двадцятому столітті». Це вдалося! Трьохтомник побачив світ у львівському видавництві «Ліга-Прес». Перший том з’явився 2005 р., другий – 2012 р., третій – 2016 р. У першому вступному розділі першого тому Валентин Мороз зазначав: «Річ ясна, що курс, який називається “Україна у двадцятому столітті”, мусить початися з теми: а з чим прийшла Україна до 20-го століття? Саме цій темі повністю присвячено перший розділ. Без вияснення ситуації стартового пункту неможливо оцінити реальну продуктивність “походу”; у даному випадку це – історичний марш України й українства через 20-те століття. Чи є логічна потреба виділяти українську історію 20-го століття в окремий курс? Справа в тому, що для нас, Українців, 20-те століття – то не просто нова цифра в календарі. На переломі століть дійсно народилося щось якісно нове в українському житті; тому різниця тут не просто календарна, а принципова. 20-те століття закінчилось, так що є вже можливість (і потреба) глянути на нього як на цілісний “часовий блок” із власним обличчям». Мені вдалося побувати на презентації усіх трьох томів згаданої праці, а більше, стати співорганізатором презентації третього тому.
Пригадую як 10 червня 2006 р. у Львівському палаці відбувалася презентація першого тому. Всього на заході було близько 60 осіб. Серед них Андрій Парубій (автор передмови до книги), Михайло Горинь, Нестор Пронюк, Петро Боднар, Петро Франко, Оксана Франко та ін. Андрій Парубій говорив про феномен постаті Валентина Мороза, який став віддзеркаленням і символом цілої епохи. Михайло Горинь висловив побажання щоб книгу прочитали всі українські політики. А сам Валентин Мороз у своєму виступі наголосив на тому, що «Ми повинні бути націоналістами і не обов’язково себе називати цим словом. Треба жити як націоналісти». Вважав себе бандерівцем.
Я неодноразово запрошував Валентина Мороза прочитати лекції з актуальних питань історії України для різних молодіжних середовищ. Він завжди охоче відгукувався на такі пропозиції. Жодного разу не відмовив. Він цим жив.
Працюючи деякий час разом з Валентином Морозом на кафедрі українознавства, а згодом кафедрі гуманітарних дисциплін у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського, мені вдалося ближче познайомитися з цією людиною. Крім буденної праці – читання лекцій та ведення семінарів я чимало спілкувався з Валентином Морозом. Ми розмовляли не тільки про історію, а й про сучасну Україну. Його цікавило те, чим живе сучасна молодь; які тенденції в українських націоналістичних партіях та організаціях; перебіг сучасної російсько-української війни, розповіді українських бійців з лінії фронту тощо. Чимало хороших думок та цікавих фактів Валентин Мороз потім транслював у своїх передачах на львівському радіо, при цьому не забуваючи покликатись на ту чи іншу людину, яка поділилася з ним відповідною інформацією.
Час від часу я був присутній на лекціях Валентина Мороза, які він проводив для студентів стаціонарної та заочної форм навчання. Неодмінним атрибутом на них була політична карта України або Європи. Професор практично на кожне заняття приносив декілька книг, які стосувалися теми, ознайомлюючи таким чином студентів. Серед літератури, яку використовував на лекціях, було чимало рідкісних діаспорних книг, які Валентин Мороз на початку 90-х років перевіз з Канади до Львова. Пригадую, коли він їхав у Канаду (а таких поїздок було як правило одна або дві на рік), Валентин Мороз казав, що з такого по таке число такого місяця його не буде, бо «Їду у відрядження на Волинь!» (з огляду на це мене та інших колег просив замінити одну або декілька пар). Студенти із захопленням слухали його лекції.
Валентин Мороз, не зважаючи на приязні відносини, тримав людей на певній відстані від себе. Очевидно далися взнаки радянські роки його життя та перебування в еміграції у США та Канаді. Щодо їжі був невибагливий. Коли мав декілька пар на день, міг перекусити кількома сухариками, які завжди мав у своїй торбі.
Він полюбляв жартувати. Упродовж багатьох років укладав свою збірку гумору, яку планував видати після третього тому «Україна в двадцятому столітті». На багатьох засіданнях, заходах, імпрезах та святкуваннях неодноразово «розсипав перли» з цієї збірки, в яку увійшли як анекдоти та бувальщини, які побутували в радянський час, так і на сучасну тематику. «Політруків» він називав «півлітруками»; кафедру, на якій працював, жартома називав – кафедрою гуманітарної допомоги (замість кафедра гуманітарних дисциплін), а кафедру олімпійської освіти, на яку полюбляв заходити (часом з гостинцями – горіхами з свого ж саду), жартома – кафедрою олімпійської безпросвітності і т.д. і т.п. Валентин Мороз багатьом українським політикам та викладачам університету фізичної культури давав дуже вдалі прізвиська, які підкреслювали притаманні риси характеру тієї чи іншої людини. Насправді, у 99,9 % випадків це вдавалося! Неодноразово він жартував про те, що немає часу читати книги: «Я ж пишу!»
Валентин Мороз переймався внутрішніми справами університету, зокрема процесами, які супроводжували присвоєння імені Івана Боберського Львівському державному університету фізичної культури. Він полюбляв не раз після пар прийти на кафедру олімпійської освіти і поговорити з викладачами на різні теми; зокрема про нові знахідки з життєпису Івана Боберського, про стан справ щодо написання книги про Івана Боберського (знав про цього діяча, перебуваючи у 80-х роках у Канаді) і т.ін.
Професор не любив, коли люди замість втілювати якісь проекти у життя, «потрясали повітря» своїми балачками. Тоді він казав такі фрази «Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!» або «Добрий хлопець – це не професія!» і т.д. А тих людей, які були псевдоісториками називав «чапає знавцями». Вважав, що на світ треба дивитися українськими очима. Коли заходила мова про поляків або інші національні меншини у Галичині, казав: «Нехай про це пишуть вони. Нам є чим займатися!».
Валентин Мороз прожив досить важке і насичене життя, зазнавши арештів, репресій, знущань та поневірянь. Але ніколи не жалкував, що саме такий шлях обрав у своєму житті.
Для Валентина Мороза УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!
Андрій Сова
