Слово полтавця О.Панченка з нагоди 100-річчя від дня народження закарпатського українця з Франції доктора філософії св.пам. Кирила Митровича
21 жовтня 1926 року на Закарпатті народився Кирило Митрович — українець за походженням, філософ за покликанням, дослідник, письменник й громадський діяч, життєва дорога якого по закінченню Другої світової війни пролягла до Франції. Цьогоріч, коли минає сто років від дня його народження, маємо нагоду ще раз звернутися до творчої спадщини цієї непересічної людини, чиє життя нерозривно пов’язане з Україною, її історичною пам’яттю, філософською думкою та ідеєю Державної Самостійности. – Маю честь говорити про цю направду непересічну людину та талановитого вченого не лише як упорядник і видавець Збірки його вибраних праць, але також як його приятель та однодумець на українській просвітницькій й інформаційній ниві.
На жаль, в інформаційному просторі материкової України ще дуже мало докладних інформацій про доктора філософії Кирила Митровича. – Чи не найбільш повні відомості про його шлях та діяльність знаходимо на проєкті «Biograma», де в розділі «Постаті» з посиланням на джерела: «Панченко О. Дослідник життя й діяльности філософа-полтавця Григорія Сковороди, чоловий діяч Українського патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), ЗП (Середовища) УГВР закарпатець доктор Кирило Митрович та його родина. – Кирило Митрович. Від філософії Григорія Сковороди до міркувань в українському самостійницькому часописі «Сучасність». Роздуми, аналізи, розважання / упоряд. О. Панченко. Гадяч, 2024. С. 5–28; Пилипович В. Матеріали до бібліографії Кирила Митровича. Sententiae, 2025. Вип. 44(1). С. 111–118», зокрема, йдеться: «Митрович Кирило Діонізійович [*21.10.1926, м. Хуст, тепер Закарпатської обл…» – †29.12.2025, Франція] – «…редактор, журналіст, публіцист, філософ. Іншомовні варіанти підпису: Kyrylo Mytrowych, Cirille Mytrovyč, Cirille Mytrowytch. Криптонім: К. М. – Народився у сім’ї вчителя Діонізія Митровича й Антонії з дому Завадяк. У 1938 р. вступив до Хустської гімназії. Його батько був активним учасником державницького змагу за Карпатську Україну, був розстріляний угорськими окупантами 1939 р. у Хусті. 1946 р. розпочав навчання у Карловому університеті у Празі. Того ж року еміґрував до Мюнхена, де продовжував студії в Українському вільному університеті. У 1951 р. розпочав публіцистичну діяльність. 1953 р. закінчив філософські студії у Лювенському католицькому університеті у Бельґії, захистивши докторську дисертацію. Працював урядником-книговодом у банківській інституції. Одружився із громадською діячкою Марією Столяр. 1956 р. переїхав до Франції, осів у Парижі, де викладав філософію у коледжах. Входив до викладацького складу Українського вільного університету у Мюнхені. Належав до Пласту, Спілки української молоді у Бельґії, був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, Комітету Українських громадських організацій у Франції. Був співробітником Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. Активно співпрацював із Закордонним Представництвом Української Головної Визвольної Ради та з Українським патріярхальним світовим об’єднанням… – …Є автором публікацій філософської, духовної тематики в еміґраційній пресі та фахових періодичних виданнях. Редакторсько-видавнича діяльність: член редакційної колеґії журналів «Сучасність» (Мюнхен, Ньюарк, Київ) упродовж 1961–1967 і 1974–1984 рр. та «Фенікс» (Мюнхен) у 1951–1953 рр. – Публікаторська активність: «Записки Наукового товариства імені Шевченка» (Нью-Йорк), «Записки Чина ім. Василія Великого» (Рим), «Сучасна Україна», «Сучасність» (Мюнхен, Ньюарк, Київ), «Українська Літературна Газета», «Український Самостійник», «Фенікс» (усі – Мюнхен), «Патріярхат» (Філядельфія, Нью-Йорк)….». – https://biograma.net.ua/mytrovych-kyrylo/
Я завжди подавав свої думки, спостереження й розповіді про закарпатця з походження доктора Кирила Митровича та його упорядковану й видану мною на Полтавщині книгу не лише через розлогі цитати з його роздумів, власні міркування, слова чи речення, але також і через дати, цифри, роки та ювілеї. Бо ж за кожним рядком цифр, як видно, «ховається» своєрідний цифровий літопис однієї української людини, вченого та книги, чи навіть кількох людських доль або виданих книг чи оприлюднених дослідів, пов’язаних між собою незримою, але міцною ниткою української культури. – Саме в такому символічному переплетінні років, поколінь, імен та історичних подій й народилася книга Кирила Митровича, уродженця Закарпаття, людини українського духу, яка значну частину свого життя прожила у Франції. Але географічна відстань ніколи не означала для нього духовної віддаленості від України. Навпаки. – Україна — її історія, філософія, культура, політична думка, боротьба за свободу та державність — залишалася для нього постійним предметом зацікавлення, осмислення й праці.
Як на мене, особливе місце у його творчому доробку посідає книга «Від філософії Григорія Сковороди до міркувань в українському самостійницькому часописі «Сучасність». Роздуми, аналізи, розважання» — Збірка вибраних праць, що побачила світ за йогоо земного життя у 2024 році у КП «Видавництво «Гадяч»» на Полтавщині. Її упорядником та видавцем став автор цих рядків Олександр Панченко. Зауважу, що для мене особисто ця книга авторства д-ра Кирила Митровича була не просто черговим видавничим проєктом. У ній своєрідно ніби зустрілися дві українські духовні традиції — філософська спадщина Григорія Сковороди та інтелектуальна традиція українського самостійницького руху ХХ століття. Між цими історичними полюсами — століття українських пошуків, випробувань, поразок і перемог, боротьби за право бути собою. – Григорій Сковорода — полтавець з походження, філософ, мислитель, педагог, людина, яка вчила українця шукати істину передусім у власній душі, пізнавати себе й жити відповідно до внутрішнього покликання. – «Сучасність» же — це часопис вже іншої історичної доби, інтелектуальний майданчик української політичної та культурної еміґрації, на сторінках якого ґрунтовно осмислювалися проблеми української державности, національної ідентичности, історії та майбутнього України.
Молодий Кирило Митрович в часі його навчання у ґімназії
На перший погляд, між спадщиною Григорія Сковороди XVIII століття і виданнями «Сучасність» та «Український самостійник» ХХ століття — величезна історична відстань. Але книга Кирила Митровича дозволяє побачити між ними духовний зв’язок: прагнення української людини до свободи — внутрішньої, духовної, національної та державної. – Саме тому ця праця має значення не лише як Збірка вибраних філософських чи публіцистичних роздумів. Вона є своєрідним свідченням неперервности та тяглости української думки. Не випадково в полі уваги її автора опиняються також українські самостійницькі видання, зокрема, «Сучасність» та «Український самостійник», де він публікував свої праці. Адже для покоління українців, яке після Другої світової війни опинилося за межами Батьківщини, друковане слово стало одним із найважливіших способів зберегти історичну пам’ять, політичну культуру та національну свідомість і гідність. – І тут особистість доктора Кирила Митровича постає особливо промовисто. Він сам був людиною, яка опинилася між Україною та Европою, між пам’яттю про рідне Закарпаття і французькою реальністю, між драматичним українським ХХ століттям та новою добою. – Проте ці світи не заперечували один одного. Вони співіснували у його науковій й творчій праці. Можливо, саме тому через десятиліття, в часі відзначення 100-літнього Ювілею автора книги доктора філософії св.пам. Кирила Митровича, – ми знову й знову повертаємося до його доробку. Бо справжня праця, написана з любов’ю до свого народу, не закінчується разом із часом її створення. – Вона ще й досі чекає свого читача.
Відтак, мій земляк, полтавець з походження Григорій Сковорода став своєрідною точкою духовного відліку для закарпатця Кирила Митровича, бо в центрі його книги — постать Григорія Сковороди, українського філософа, мислителя, педагога і письменника, чия творчість давно вийшла за межі свого часу. Бо ж, Сковорода — це не лише сторінка української історії XVIII століття. Це — питання до кожного наступного покоління: хто ми є, у чому сенс людського життя, що таке свобода, де проходить межа між зовнішнім примусом і внутрішньою свободою людини? – Саме тому звернення Кирила Митровича до спадщини та постаті Григорія Сковороди було, як на мене, доволі закономірним. – Адже українська філософська традиція не закінчується сторінками підручників чи розвідок. Вона продовжується доти, доки є люди, котрі ставлять запитання, читають, досліджують, сперечаються та намагаються краще зрозуміти Україну через її духовних провідників.
Для мене стало особливо важливим, що книга Кирила Митровича з’явилася друком в Україні, а конкретно, у нас на Полтавщині, вужчій батьківщині Великого філософа. – Її автор –людина і вчений, яка прожила значну частину життя у Франції, повернулася до України не фізично, а своїм словом, своїми думками, своїми дослідженнями. – І це також своєрідне повернення, про яке я пишу напередодні столітнього ювілею Кирила Митровича. – Маю на увазі розвиток української філософської і політичної думки за кордоном, бо окреме місце у Збірці вибраних праць д-ра К.Митровича займають українські часописи «Сучасність» та «Український самостійник». – Для сучасного читача назви цих видань можуть здаватися лише бібліографічними позначками. Для значної частини покоління української еміґрації це було значно більше. Преса української діяспори була простором, де зберігалася політична пам’ять, формувалася інтелектуальна дискусія, осмислювалася українська державність й підтримувалося відчуття належності до української нації. У часи, коли Україна була позбавлена власної державности, українське друковане слово за кордоном виконувало особливу місію. – Воно нагадувало світові, що українська нація існує. Воно зберігало те, що тоталітарна система прагнула знищити або витіснити з історичної пам’яті. Воно передавало від одного покоління до іншого ідею Незалежної й Соборної України. Саме в цьому контексті і під таким кутом зору натепер ми будемо читати й сторінки книги К.Митровича, присвячені його публікаціям в «Сучасності» та «Українському самостійнику».
Діонисій Митрович (Хуст), світлина 1930-их років
Кирило Митрович належав до того покоління українців, для яких Україна не була абстрактним географічним поняттям. Україна була духовною батьківщиною. У біографії Кирила Митровича є особлива географія. – Закарпаття — Франція — Україна. – Народжений на Закарпатті, він належав до покоління, яке стало свідком надзвичайно драматичних подій української та европейської історії. Це покоління пережило війну, повоєнні потрясіння, політичні переслідування, еміґрацію, поділ Европи, тривале існування України без незалежної держави — і, зрештою, відновлення Української державности. – Такі біографії не можна вимірювати лише кількістю прожитих років. За ними — ціла епоха. Кирило Митрович — один із чолових представників української інтелектуальної еміґрації, для яких Франція стала місцем життя і праці, але не місцем забуття України. Його творчий шлях, як на мене, став прикладом того, як українська думка могла продовжувати існувати далеко від Рідної землі.
Книга д-ра Кирила Митровича про Григорія Сковороду презентована Лохвицькому музею імені Григорія Сковороди
Полтавщина, Чорнухи, Лохвиця і Закарпаття. – Україна та Франція. – Сковорода і Сучасність. – Еміґрація й Україна. – На перший погляд — різні світи. Але книга Кирила Митровича здатна певних чином з’єднати їх. Бо ж, книга — це зустріч. Зустріч автора з читачем. Зустріч поколінь. Зустріч різних частин України. – У цьому сенсі поява книги Кирила Митровича в Україні мала для мене особливе значення. – Бо є ще одна символічна лінія, яку не хотілося б оминути. Григорій Сковорода, о.Августин Волошин, Діонізій та Кирило Митровичі – чотири різновеликі постаті, розділені часом та різними обставинами життя, але поєднані українським духовним простором. Сковорода — філософ свободи внутрішньої людини, о.Волошин — педагог, священник і державний діяч Закарпатської України. Кирило Митрович, син вчителя Діонізія, — філософ й дослідник, який упродовж десятиліть працював у Франції, не втрачаючи зв’язку з українським культурним самостійницьким світом…
Митрович, д-р Кирило – Обкладинка книги (Упорядник -О.Панченко)
Тепер про Ювілей і Пам’ять – …Є в житті кожної людини дати, які просто позначають плин часу, а є такі, що спонукають зупинитися, озирнутися назад та замислитися над пройденим шляхом. Сто років — саме така дата. Це вже не тільки особистий ювілей. Це своєрідний історичний рубіж, за яким людська доля постає частиною складної й драматичної історії цілого покоління. – Саме таким представником українського самостійницького покоління ХХ-ХХІ століття був доктор філософії св.пам. Кирило Митрович, який спочив у Франції 29 грудня 2025-го року в околицях Парижа. – …Століття життя однієї людини — це водночас і століття історії. У випадку Кирила Митровича – це століття українського Закарпаття, української еміґрації, Франції, европейської історії та української боротьби за право нації бути собою. І тому ювілей св.пам. Кирила Митровича — це нагода говорити не тільки про вік людини. – Це нагода говорити про Пам’ять. Про книгу. Про українське слово. Про Людей, які, перебуваючи далеко від Батьківщини, продовжували працювати для неї. Про інтелектуальну спадщину, яку не можна виміряти лише кількістю виданих сторінок. Зрештою, – про Людей і вчених, які з’єднують береги…
Митрович, д-р Кирило зі своїм сином Богданом, – світлина 2023-го року (Париж)
Як я вже писав вище, життєвий шлях Кирила Митровича починався на Закарпатті — землі, яка впродовж ХХ століття пережила не одну зміну державних кордонів, політичних режимів та історичних обставин, але зберегла свою українську національну душу. Доля самого Кирила Митровича також була позначена буремними подіями епохи. Його батько, Діонізій Митрович, учитель, український патріот, учасник державницького змагу Карпатської України, загинув 1939 року від рук мадярських окупантів. – Ця родинна трагедія стала не лише болючою сторінкою особистої біографії. – Вона була частиною великої трагедії українського Закарпаття, де українська державницька ідея виявилася здатною постати не тільки як політичне переконання, а й як жертовний чин. – Після закінчення Другої світової війни життєва дорога Кирила Митровича привела його до Чехії, Західної Німеччини, Бельґії та Франції. Там, далеко від рідного Закарпаття, він продовжив працювати для української самостійницької справи вже в іншому вимірі — словом, думкою, дослідженнями, зрештою, – глибоким філософським осмисленням української історії, окремішності та духовної спадщини. І, мабуть, саме тут особливо виразно виявляється феномен української еміґрації: відірваність від рідної землі зовсім не означала відірваності від України. – Навпаки — для багатьох українців за кордоном пам’ять про Батьківщину ставала внутрішнім обов’язком. – Одним із таких людей був і доктор філософії Кирило Митрович.
Особливого значення 100-річний ювілей св.пам. д-ра Кирила Митровича, до якого, на жаль, йому не судилося дожити, – набуває сьогодні, коли Україна знову змушена боронити своє право на існування, свободу та власний історичний шлях у кривавій війні, що її розв’язала імперська московщина. За таких обставин особливо важливо пам’ятати людей, які десятиліттями — часто далеко від Рідної землі — берегли українське слово, історичну пам’ять й саму ідею Незалежної України. Бо ж саме з таких людей складається невидима, але міцна тяглість української історії та боротьби.
….Майже сто років земного людського життя — це направду ціла епоха. – Але справжній вік людини вимірюється не лише роками. – Він вимірюється тим, що після неї залишається. – У випадку св.пам. д-ра Кирила Митровича залишається його думка, його слово і чин. – Залишаються розвідки, дописи і книга. Залишаються думки, дослідження й розважання. – Зрештою, залишається світла Пам’ять про покоління українців, які, попри війни, окупації, вимушене вигнання й історичні катастрофи, зберігали в собі, своїй душі і серці, думках і діях. Україну. – І саме тому його 100-річний ювілей св.пам. доктора філософії Кирила Митровича — це не лише привід перегорнути сторінки біографії одного українського інтелектуала. – Це слушна нагода ще раз перегорнути сторінки не лише його біографії та творчого доробку, але нашої спільної української історії. – Від Сковороди — до «Сучасності». – Від Закарпаття — до Франції. – Від Пам’яті про батька Діонізія, який загинув за українську справу, — до власної багаторічної праці для України. – Зрештою, від минулого — до сьогодення. – І, хочеться вірити, — від сьогодення кривавої війни проти московії усі ми прийдемо до нашого щасливого майбутнього – вільної, незалежної та европейської України в колі вільних народів світу…
Олександр Панченко, – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен)
