МІЙ ЖИТТЄПИС
Я, Богдан Казанівський, уроджений 3-го лютого 1916 р. в с. Нивиці, Радехівський повіт. Родичі мої Сава і Марія з дому Мельник. Нас було шестеро дітей: Іван, Василь (помер на сьомому році життя), Ольга, Володимир і Софія.
Я закінчив 6 кляс народної школи в Нивицях. Родичі були забідні, щоб мені оплатити дальшу науку. У 1932 р. я поступив на працю в повітовому Союзі Кооператив у Радехові. Я мешкав в одній кімнаті з Евгеном Віюрою з с. Хороброва на Сокальщині. Він вже був по матурі. Студіював позаочно економію, а я при нім доучувався і мріяв здати матуру як екстерніст. Евген мені багато говорив про Організацію українських націоналістів, про підпільно-революційну боротьбу за визволення України з-під польського поневолення, давав мені лекції про націоналістичну ідеологію. Про арештування членів ОУН, про тортури на поліції, про судові вироки, про в’язнів, що караються по тюрмах. Все це я слухав і мріяв стати членом ОУН і також боротися за визволення України.
Директор Союзу Антін Маланяк був до мене прихильно наставлений, я йому допомагав в бухгальтерії, кожного дня ми обидва замикали касовий оборот торгу, а потім місячне зіставлення. Моя платня була дуже маленька. Прийшла зима і я не мав куртки ані чобіт. Випадало залишити працю. Але директор постарався через надзірну Раду Кооператив на закуп куртки і чобіт для мене і так я залишився далі на праці в Союзі. Мабуть це було 1934 або 1935 р. Евген Віюра секретно мені сказав, щоб вийти на подвір’я і там буде двоє мужчин, які хочуть зі мною говорити. Щоб я не боявся і був відвертий. На подвір’ю я стрінув двох мужчин, один щуплий, другий сильної будови. Розмову почав щуплий, це був Іван Климів, а другий Володимир Лобай. Іван Климів сказав, що має про мене інформацію, і що я надаюся бути членом ОУН. Чи я згідний, щоб добровільно стати членом ОУН. Даючи згоду, я весь був мокрий з поту. Іван Климів іменував мене дійсним членом ОУН, дав мені псевдо «Щетина». Подав своє псевдо «Мармаш Коліба», а Лобая «Вугляр». Обговорили про положення Радехівського повіту, де ще немає організаційної мережі. Було кілька членів, але тепер сидять в тюрмі. Клітини ОУН є тільки в с. Ордові і Сушно, а решти терену треба охопити мережею ОУН. Цю велику роботу в терені я маю виконати, задецидував Іван Климів. Я висловив побоювання, чи я надаюся бути організаційним референтом. «Як є добра воля, – сказав І. Климів, – то не буде проблем в роботі. Моїм зверхником був «Вугляр» і ми спільно будемо працювати». Наприкінці розмови Іван представив як виглядає організаційна схема, доручив нарисувати мапу повіту і визначити райони. За два тижні він прийде, і щоб мапа і плян були готові. Побажав успіхів і обидва відійшли. Я довго не міг прийти до рівноваги по такій розмові і свідомості великого завдання.
Мапу повіту я нарисував, визначив всі села і поділив на 5 районів. Іван Климів плян одобрив, а з Вуглярем ми запроектували склад повітової екзекутиви ОУН, до якої мали увійти: Микола Свистун, мґр. Володимир Оренчук, Іван Тимчук і Михайло Тупиця. Вугляр став повітовим провідником, я організаційним референтом, Микола Свистун військово-бойовим, Іван Тимчук господарським референтом, мґр. Володимир Оренчук референтом юнацтва і молоді, Михайло Тупиця референтом пропаганди.
При помочі кооперативних справників, що приїжджали до Союзу закуповувати товари для сільських кооператив, я довідувався про ідейних, свідомих хлопців у селі. Маючи інформації, я запроектував наперед визначити районових провідників. Контакт з наміченими людьми я нав’язував при помочі тих же кооперативних справників. Отже, на Середпільці-Муканя районовий Василь Демчук, на Лопатин-Щуровичі Войтович, на Криве-Оглядів Дмитро Кушинський, Ордів-Сушно зайнявся Іван Тимчук. Залишився ще неохоплений район Павлів-Станин.
З доручення Івана Климова треба було перевести протикольонізаційну акцію в повіті. На сходинах Повітового Проводу рішено таку акцію провести на весні 1937 р. До того часу буде завершена організаційна мережа в повіті. Це тривало майже два роки.
Акцію проведено вночі з 21 на 22 квітня 1937 р. в Кривім і Щуровичах. На місце скликано довколишніх селян з відрами і лопатами. Висипано символічні могили, поставлено хрести і завішено синьо-жовті прапори і транспаранти «Не дамо землі мазурам». Спалено стирти. Почалися масові арештування. Був арештований районовий Василь Демчук. В нього знайшли організаційні доручення, яких згідно з дорученням не спалив. Він не видержав тортур і мене всипав. 27 квітня мене польська поліція арештувала в приміщенні Кооперативного Союзу.
Мене не зламали і я не видав членів повітового проводу. До судової розправи в Золочеві стало 55 молодих членів ОУН. Судовий процес тривав кілька тижнів від січня до березня 1938 року. Мене засудили на 12 років тюрми. Тюремне ув’язнення я перебував в Дрогобичі, в Равічу і в Сєдльцах. При розвалі Польщі у висліді війни я 9 вересня 1939 р. вийшов з польської тюрми на волю. В родинному селі я пробув всього 2 дні під совєтською окупацією. Організаційним зв’язком мене Іван Климів стягнув до села Сибечева під німецькою окупацію. Дмитро Маївський зібрав групи бувших політичних в’язнів і попровадив на Грубешівщину українізувати шкільну молодь. Степана Савчука і мене призначено до села Міняни Грубешівського повіту. У чотириклясовій школі ми, хоч нефахові, учителювали до грудня 1939 р. В тому часі вже був створений повітовий провід ОУН, в якому я займав організаційного референта. Організаційна мережа була поширена на Холмщину, Підляся і Лемківщину. Провідником того краю був Роман Шухевич. З його доручення я поїхав до Кракова, де формувалася група з 12 членів до переходу в Україну під совєтську окупацію з спеціяльними завданнями – підготовляти державну адміністрацію на випадок відновлення української державности. Степан Бандера побажав нам успіхів і іменував нашу групу першим пробоєвим відділом. Зустріч всієї групи відбулася в Кристинополі над Бугом. Там нас приготовляв до переходу кордону Іван Климів. Провідником групи був мґр. Степан Пшеничний. Озброєна охорона з чотирьох осіб. Перехід кордону був невдалий. Ми попадали кілька разів в окруження, амуніція вичерпалася. Степан Пшеничний і провідник охорони загинули, двох було поранено, під кінець впав потягач «Зелений». До полудня всіх членів групи НКВД виловило.
З сокальської тюрми нас перевезено до Львова у замарстинівську тюрму. Допити з тортурами. Я не здавався, мене перевезено на Лонцького, там уживали різні методи, щоб мене зламати, я все одно видержав. Вкінці сказали: «Ми тебе будемо тримати 10 років, будемо тягнути кишку за кишкою, не дамо жити ані вмерти, ти нам все скажеш те, що знаєш, і те, чого не знаєш». Я тільки подумав, чи ви 10 років ще втримаєтесь. В травні 1941 р. мене перевезено до тюрми Бригідки, там 22 червня застав вибух війни.
Від першого дня НКВД почало в’язнів групами заводити до підвалу і стріляти. З десяти тисяч в’язнів на Бригідках до 28 червня нас в живих залишилося може 500-600 осіб, решта всі помордовані. 28 червня НКВД залишило тюрму, рештки вийшли на волю. 30-го червня німці зайняли Львів. Роман Шухевич з чотою українського лєґіону увійшов на подвір’я св. Юра. Там ми стрінулися. З його доручення я і Омелян Матла організували тимчасову Команду Львова, яка урядувала в домі Сакракерок неповних два тижні, поки не створилася стала Команда під командою інж. Евгена Врецьони. Львів з ентузіязмом переживав проголошення відновлення державности 30-го червня 1941 р. Було створене тимчасове правління на чолі з Ярославом Стецьком. До тижня ґестапо арештувало Ярослава Стецька, Івана Равлика розстріляло і почало шукати членів ОУН. Були створені 6 комісарятів української поліції. З доручення Івана Климова «Лєґенди» (в тому часі це був його новий псевдонім) я пов’язував членів ОУН, які були при поліції. На кожному комісаряті був станичний, якому підлягали всі члени ОУН даного комісаряту. Такими станичним були: мґр. Кознарський, Андрій Майба, Евген Качмарський, Воронович, І. Гомзак і Скорохід. Всі станичні підлягали мені організаційно. Я працював у фірмі «Ґаліціян Ферра». Кожного дня ходив на пополудневий торговельний курс, який закінчив у грудні 1943 р. Оженився з Оленкою Матла 17 жовтня 1942 р. Слюб брав у церкві св. Юра у Львові. В березні 1944 р. почалася евакуація Львова. Я з дружиною і тещею Теодозією Матла переїхав до с. Жебестова на Лемківщині, а звідтам на доручення Василя Охримовича з кличкою до Гриця Барабаша в Братиславі. Там з фінансовим референтом ОУН Уласом розробляв запасні фінанси для ОУН і ЗП УГВР. 21 вересня 1944 р. Оленка породила в Братиславі донечку Данусю. В лютому 1945 р. з групою ЗП УГВР ми переїхали до Австрії в Тиролю Цельам Цілєр. Опісля до Тельфсу, а звідтам нас кілька українських родин виселили до Мезерну. Там в сусідстві осіли Мелана і Михайло Кравців, Осип Тюшка і законспіровано жив Степан Бандера з родиною.
В Інзбруку оформився Тереновий Провід на Австрію. Там знову я став організаційним референтом. В Австрії ми мали три області: в околиці Лінцу – обласний М. Солтис, в Зальцбургу – Кормилюк, і в Ляндеку (табір) – інж. Я. Яцковський. В лютому ми відбули одну теренову відправу – Тереновий Провід з обласними. Наради тривали два дні, я мав доповідь на організаційні теми. З Мезерну нас французи перевезли до табору в Ляндеку. До того часу тереновим провідником ОУН був В. Гарабач, після нього провід перебрав Осип Тюшка, який оформив новий склад Теренового Проводу. Я вже до того складу не входив, а перебрав (очолив) Ляндецьку область. До цієї області я долучив кущі у Фельдкірхен (кущевий Яр. Петик) і в Бреґенсі (кущевий Петро Сорока). До обласного проводу входили: Роман Максимович, Павло Дубас, Іван Головінський, Ананій Танін, Теодор Чіх, Пришляк, жіноча реф. Оля Волощук. По виїзді О. Тюшки до Мюнхену Територіальний Провід перебрав Роман Білинський (лікар), він мене знову покликав до складу Теренового Проводу. Вкоротці Рома Білинський виїхав до Мюнхену і мені передав Провід ТПА. За пару місяців до Інзбруку приїхав Осип Тюшка і перебрав провід Терену. А я у 1950 р. з родиною виїхав до Америки і осів у Філядельфії. В Нью Йорку вже був провід ОУН, на американський терен, а тереновим провідником був спочатку Теодор Качалуба, а по нім Василь Качмар. Він мене включив до ТПА в ролі організаційного референта. Це була тяжка функція. Треба було їздити по цілому терені у вільні дні від праці. Відшукував членів ОУН, творив по громадах кущі, а опісля області. Обласні проводи були в Нью Йорку, Бафало, Філядельфії і Клівленді, Чікаго. Спочатку я працював в гарбарні і вечорами ходив на курс креслення. У 1955 р. як механічний кресляр поступив на працю до «Ганей вел» відділ вентилів. Там працював 9 років і перейшов на працю до «Вінзінґер Ко.», де вироблялися комерційні машини до миття посуди. В тій компанії я працював як кресляр-дизайнер. Там працював повних 8 років. В Секураційному товаристві «Союз українців Католиків «Провидіння» у Філядельфії помер головний секретар Степан Спринський. Предсідник екзекутиви о. Шамбелян Мирослав Харина і др. Ярослав Бернадин мене просто всилували, щоб я кандидував на головного секретаря, на місце пок. Спринського. Я врешті погодився з надією, що більші шанси має на виграш виборів другий кандидат отець Андрухів. Але, на жаль, я виграв вибори великою більшістю голосів. Довелося залишити професійну працю дизайнера і перейти на позицію головного секретаря СУК «Провидіння», що я зробив неохоче. Цю функцію я виконував до 1982 р. і пішов на емеритуру.
В тих роках я був членом Головної управи УККА, Головної управи ООЧСУ (організація оборони чотирьох свобід України). В суботи і неділі я їздив в терен, організовував відділи ООЧСУ, УККА, а також вербував членів до СУК «Провидіння». Це була суспільно-громадська праця. А також виконував свої обов’язки в ОУН. На конференції ЗЧ ОУН 1952 р. в Німеччині мене позаочно вибрали на головного контролера ЗЧ ОУН. Я контролював фінансову господарку теренів Америки і Канади. На Америку фінансово-господарським референтом Теодор Качалуба, а на Канаду Володимир Макар. Обидва були надзвичайно солідні і ведення рахункових книг було взірцеве.
Я часто зустрічався з провідником ЗЧ ОУН Степаном Бандерою, який дуже цікавився господаркою в теренах і наполягав, щоб господарка фінансами була якомога ощадна. Фінансові джерела ОУН були: вкладки членів, збірки на фонд ОУН і кожнорічна Коляда, яку проводили члени ОУН по громадах. Головним фінансово-господарським референтом в ЗЧ ОУН був Григорій Васькович, дуже солідний, обов’язковий і ощадний. Його книговедення було взірцеве.
Доводилося теж контролювати обласних референтів, які відповідали за збирання членських внесків, яких весь тягар полягав на кущевих. Розходи в теренах були тільки на покриття квитків на поїзд або автобус референтам ТПА як була потреба виїжджати в терен. Мою функцію головного контролера ЗЧ ОУН я сповняв до 1969 року. З своїх громадських і організаційних поїздок по Америці писав репортажі до газети «Америка». В суспільно-політичній і організаційній праці я був активний до 1993 р. В тому році моя дружина Оленка дістала параліч (строк) і я відійшов від всіх громадських занять і весь час присвятив опіці хворій дружині аж до її смерти в квітні 2003 р.
1954 р. складав під присягою зізнання перед Конгресовою Комісією про ліквідацію енкаведистами політичних в’язнів і тюрмі Бригідки у Львові в днях від 22–28 червня 1041 р. А у 1982 р. давав інтерв’ю для Лібе ТБ в Мюнхені про ту саму справу.
Тепер доживаю віку при доньці Данусі Васильківській в Бетезда (Меріленд).
Бетезда 2 січня 2005 р.
