Горбачук Василь Тихонович (нар. 27.04.1929 в с. Міжлісся Березівського р-ну Брестської обл., Білорусь – п. 25.12.2013, м. Ірпінь, Київська обл.).
Український мовознавець і методист, професор.
Батьки – Тихон Трохимович (1901–1994) і Анастасія Йосипівна (в дівоцтві Черкас, 1905-1993) – корінні жителі північно-західного (берестейсько-пінського) Полісся, які мовно, звичаями, антропологічно є етнічними українцями, лише волею Кремля передані до Білорусі та примусово записані білорусами.
До війни Г. навчався в початковій польській школі, яка з вересня 1939 р. стала білоруською. Під час німецької окупації закінчив 1943 р. семирічку в Березі-Картузькій. Прочитав багато книжок польських авторів, та до національного самовизначення найбільше його спонукав «Кобзар» Т. Шевченка, «Мала історія України» І. Крип’якевича. У серпні 1944 р., подаючи документи до восьмого класу Березівської СШ №1 (білоруськомовної), записався українцем.
1945-1948 рр. в оселі батьків часто зупинялися повстанці (УПА), які приносили свою літературу. Розмови з ними, особливо з надрайоновим провідником Конопленком, посилювали відчуття українства і визначили подальші національно-політичні орієнтири юнака.
1947 р. Г. закінчив з медаллю школу і вступив на філологічний факультет Львівського університету ім. І.Франка, хоча мав нахил і до математичних дисциплін. Приятелював з Євгеном СВЕРСТЮКОМ, Іваном Денисюком. 1952 р. отримав призначення в Жолобківську СШ Шумського р-ну Тернопільської обл. Наступного року поступив в аспірантуру Українського науково-дослідного інституту педагогіки.
З 1956 працював у Миколаївському педінституті. Під час обговорення на кафедрі поведінки викладача української літератури Калнауза дорікнув, що той навіть в аудиторії спілкується зі студентами російською мовою. Цим Г. заслужив собі тавро «націоналіст». Наприкінці навчального року його «скоротили». Через Міністерство освіти добився поновлення на роботі, але вже в Горлівському педінституті іноземних мов. Завкафедрою Олекса Масюкевич доніс у КГБ, що Г. має націоналістичні погляди на походження української мови. Два «експерти» з Донецького КГБ прискіпливо «досліджували» його ідеологічне обличчя, опитуючи студентів та викладачів. Після цього керівництво інституту створило навколо Г. недоброзичливу атмосферу і він мусив у червні 1958 звільнитися «за власним бажанням». Завкафедрою Житомирського педінституту Теодор Баймут прийняв Г. на роботу погодинно, дав позитивну характеристику для захисту дисертації в травні 1959, але навіть після цього взяти його в штат не зважився.
У вересні 1959 р. Г. за конкурсом був прийнятий викладачем Вінницького педінституту. Буваючи в бібліотеці Академії наук у Києві, Г. зустрічався з Є. СВЕРСТЮКОМ. У січні 1960 вони побували в колишнього колеґи по аспірантурі Івана Бенедиктовича БРОВКА, тоді доцента КДУ ім. Т. Шевченка, на його квартирі в Пущі-Водиці під Києвом. Наприкінці травня 1960 несподівано, в розпалі навчальних занять в Інституті, Г. похапцем відвезли на військові збори у м. Хмільник. Там приблизно через місяць гебісти – прибулий з Києва Калашник та Собко з Вінниці, відкликавши в спецкімнату в казармі, накинулися на Г. з погрозами й залякуванням, вимагали розповісти, що йому відомо про «ворожу діяльність українських буржуазних націоналістів БРОВКА і СВЕРСТЮКА». Не добившись бажаного результату, відвезли Г. в обласне управління КГБ. Щоб спантеличити й «розколоти» допитуваного, цитували уривки висловлювань на квартирі, твердили, що про все розповів БРОВКО, обмовляючи своїх співбесідників. «То ви вірите показанням Бровка?!» – «Себе-то мы верим!» – була відповідь. Згодом відкрилось джерело їхньої поінформованості: у сусідній з БРОВКОМ порожній квартирі була встановлена підслуховуюча апаратура.
Незважаючи на попередження, Г. через деякий відновив контакти з І.БРОВКОМ та Є.СВЕРСТЮКОМ. Від Євгена одержував самвидавну літературу, зокрема, «Щоденник» Василя СИМОНЕНКА, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана ДЗЮБИ, книжку «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця, поезії Л.КОСТЕНКО, М.ХОЛОДНОГО та ін., давав її надійним колеґам та студентам.
У вересні 1966 Г. перевівся в Кіровоградський педінститут. Восени 1968 був викликаний в обласне КГБ з приводу свідчення Сорокіна (з Вінниці) про те, що Г. давав йому читати працю І.ДЗЮБИ. Доводив, що це наклеп. Однак через півтора року вчитель Грищенко зі Смілої Черкаської обл., попавшись із фотокопією книжки І.Кошелівця, признався, що отримав її від Г.. На цей раз заперечення не приймались. Його часто викликали на «профілактику», аж поки в серпні 1972 р., за відсутності звинуваченого, був звільнений з роботи нібито за «рекомендацією партбюро». До речі, на тому бюро працівник КГБ зачитав «пояснювальну записку» Г., в якій він заперечував інкриміновані йому зв΄язки з дисидентами, антирадянські розмови та розповсюдження забороненої літератури.
Почалися ходіння по інстанціях. Почергово посилав документи на конкурси в Ніжин, Глухів, Бердянськ, Донецьк, Новозибків (РСФСР), Мозир (БРСР), Тюмень (РСФСР). Надходили відмови. Лише з допомогою Дмитра Кравчука, проректора Слов’янського педінституту на Донеччині, вдалося у вересні 1973 р. влаштуватися там на роботу. Доцент з 1964 р., з 1990 – професор.
1976 р. в інститут до Г. зайшов за нібито за консультацією щодо свого «Словника мовних покручів» Олекса ТИХИЙ. Познайомившись, вони потім інколи зустрічалися. Одного разу Олекса залишив Г. для ознайомлення машинопис праці, про яку згодом гебісти допитувались, називаючи її «Цитатник» (Це праця «Мова народу. Народ»). Відчуваючи наближення небезпеки, домовилися, що мають говорили один про одного на випадок слідства. Це дуже допомогло: 23.03.1977 р. Г. викликали на допит у Донецьке управління КГБ. Г. відповідав, що з ТИХИМ окрім «Словника», до співпраці над яким він намагався залучити Г., ні про що інше не йшлося. На суд, що відбувся 23.06. – 1.07.1977 його й не викликали. Щоправда, начальник слідчого відділу Донецького КГБ Мельников «співбесіду» в Слов΄янську закінчив так: «В моей практике это первый случай, что такой человек, как вы, не в тюрьме!»
1984 Г. був обраний завідувачем кафедри української мови, з 1994 до 2003, до виходу на пенсію, був деканом філологічного факультету Слов’янського держпедуніверситету. У роки незалежності організував при факультеті науково-дослідницьку групу «Південна Слобожанщина», «Бібліотеку української зарубіжної літератури», заснував альманах «Євшан», який став трибуною для обдарованої молоді, встановив зв’язки з українською діаспорою, яка надавала допомогу студентам-відмінникам. Брав активну участь у роботі «Просвіти» і Товариства репресованих, отримав подяку від Голови Всеукраїнського братства ОУН – УПА (1995).
Г. – відмінник народної освіти, член Спілки журналістів України. Має понад 100 наукових публікацій, у тому числі близько 20 книг і брошур з українського мовознавства, лінгводидактики, зокрема, «Склад і типи простого речення» (1959), «Методика викладання української мови. Бібліографічний покажчик» (ч. 1-2, 1971-78), «Види диктантів і методика їх проведення» (1989), «Есперанто-російсько-українсько-англійський словник» (1994, у співавт.), «Синтаксис української літературної мови» (1995), «Барви української мови» (1997). Автор півтори сотні статей у газетах і журналах на громадсько-політичні теми, зокрема, про становище українців на Берестейщині, про повстанський рух.
З 2003 р. жив у м. Ірпінь під Києвом. Мав з дружиною Лідією Дмитрівною двох синів: Микола 1959 та Дмитро 1968 р. н.
Бібліографія:
Син Донецької землі: Спогад про Олексу Тихого // Зб. «Той, що духом не скоривсь»: Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті Олекси Тихого. – Дружківка, 1994. – С. 10-17: Музей дисидентського руху: http://archive.khpg.org/index.php?id=1295905194&w
Про друга – крізь віддаль років // Добром нагріте серце: До 80-ліття І. Б. Бровка. – Київ, 1995. – С. 16-21; ІІ вид.: Добром нагріте серце: До 90-річчя І. Б. Бровка. – Харків: Фоліо. 2005. – С. 61-66.
Трагічні сторінки історії [Рецензія на книгу М. Потупейка «У лабетах смерті] // Газ. «Козацький край». – 1996. – ч. І, січень.
Пам’яті невинно убієнних голодом // Альманах «Євшан». – Слов’янськ, 2004. – С. 46-53.
Паспортні білоруси Берестейщини // Над Бугом і Нарвою [Польща], 2004. – № 4. – С. 33.
Тридцять років на Донбасі (щоденникові записи). 1973-2004 рр. – Слов’янськ: Друкарський двір, 2010. – 218 с.
ІІ.
Леонюк В.: Горбачук В. Т. // Словник Берестейщини. – Львів: «Афіша», 1996. – С. 104.
Слов’янськ: хто є хто. – Слов’янськ: «Канцлер», 2001. – С. 143.
До тебе, світе… Українська література Берестейщини. – К.: Український центр духовної культури, 2003. – С. 352-359.
Лащенко С. Як берестейські повстанці «подарували» Україні професора філології // Над Бугом і Нарвою [Польща]. – 2004. – №5. – С. 25-26, 29.
Півень В. Многая літа! З нагоди ювілею В. Т. Горбачука // Літературно-мистецький альманах «Євшан». – Слов’янськ, 2004. – С. 3-4.
Хоменко Б. В. Горбачук Василь Тихонович // Енциклопедія сучасної України. – Т. 6. – К. Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ, 2006. – С. 192.
С. Лащенко. Орденом «Националист окраин» наградить пришлось бы многих… // Газета «2000», № 42 (338). – 2006. – 26 октября.
Романько В., Півень В. Засновникові «Євшана» – наші вітання: до 80-річчя від дня народження Василя Горбачука // «Євшан», Слов’янськ, 2009. – № 14. – С. 4-5.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 3. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2011. – с. 1097-1098: Музей дисидентського руху: http://archive.khpg.org/index.php?id=1298041047
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2-ге вид., – 2012. – С. 171-172.
Василь Овсієнко, 14.06.2011, виправлення 26.12.2013
